333204918_415609095169152_445173183_oНаших чоловіків, і далі вбивають…

У всеукраїнських новинах – вони тільки цифри, іноді регіон.

У місцевих – вони отримують ім’я та місце проживання.

Але для України – вони лише статистика. Кількість вбитих і поранених. Війна у цифрах. Не в іменах. Не в життях…

А в житті утворюються порожнечі. Простір без наших справжніх чоловіків, які… Не буду патетичною. Всі і так знають, які…

І вони заповнюються. Заїжджими. Зайшлими. Мандрівними. З чужою мовою, чужим запахом, чужими звичаями. Вони вміють вдавати мімікрію. Вони скажуть вам чистою українською «Слава Україні», звернуться до вас зі словами «пане», «дівчино», «будь ласка», «дякую», покажуть вертеп та навіть проспівають вам пісню від імені загиблого українського солдата в АТО. Поки що. А ми радісно плескаємо у долоні і тішимося з нашої політкоректності. Як у тому анекдоті: «Аби не москаль».

Але їх дедалі стає більше.

Але вони привозять свою культуру та дружин. Вони заселяють наш світ своїми усмішками та звичаями.

Зайшлі чоловіки сидять у наших кав’ярнях та купують на наших базарах овочі. Допоки ми…

Так, купуємо бронежилети, віддаємо гроші та кров, лікуємо та відспівуємо своїх…

Від кого ж наші дівчата народжуватимуть? – спитала я у знайомої. Звісно, то було риторичне питання.

Від них, – відповіла вона, вказавши пальцем на купку негрів, перепрошую, африканців у вишитих футболках.

Їхнє сім’я вже дозріває в лонах наших жінок, як звичаї в наших душах.

Спочатку чорношкірі та арабські кав’ярні, потім вулиці та мікрорайони. Асиміляція, від якої не втечеш. Але в асиміляції щось (хтось) домінує. У нашому випадку це будемо не ми. Вони ж нерозчинні як чорна заварна кава, а ми розчиняємось солодкаво, як цукор…

Вони просто заселять звільнений нами простір. Вони просто візьмуть нас кількістю і нашою політкоректністю. А що робити? Я не знаю. Чесно. Я хочу, щоб закінчилася війна. Хочу, щоб наші чоловіки повернулися у спорожнілий без них простір. Хочу, щоб ті, інші, знали, що всі їхні звички-звичаї-обряди-ритуали лишалися на кордоні нашої держави. Але ж так не буде. Ми занадто політкоректі. До чого призвела ота політкоректність, яскраво бачимо в Луганську і Донецьку. А що буде далі? Чи не втратимо ми себе?

Я не проти чужоземців, якщо вони розчиняються у нашому просторі, я проти нашого розчинення в їхньому просторі на нашій території.

Ольга Деркачова

Українська письменниця. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної спілки письменників України з 2010 р.

Напишіть відгук