229 січня мине чергова річниця історичного бою українських військ з червоними «нелюдами», (…бо назвати противником нормальною військовою термінологією ворога що влаштував кроваву «баню»-розправу у Києві після його захоплення мені не дозволяє волонтерська і воєнкорівська совість), який відбувся під станцією Крути у 1918 році. Це була сутичка з ворогом, який віроломно увірвався на території незалежної Української Народної Республіки. За вказівкою Леніна загарбники залишали після себе на Україні плач і розруху: відбирали в українських селян продовольство і відправляли до більшовицької Росії, палили хати, вбивали… (тодішній варіант нового-большевістського міра…). Керував акцією цих страхітливих злодіянь Михайло Муравйов — о, то ще той московський кат українського народу. До речі, про цю одіозну фігуру відомо мало пересічному громадянину (не враховуючи професійних істориків). Тому розповімо про те, що вдалося довідатися з різних джерел.

1Підполковник російської імператорської армії і майбутній “Главком красных войск юга России” народився у Костромській губернії. Його батьки були звичайнісінькими селянами, які ще пам’ятали кріпосне право, (так що постулат про те що тільки дворяни-монархісти можуть бути українофобами і великодержавними російськими шовіністами невірний в корені, генерал Антон Денікін білогвардієць з ліберальними поглядами, також з селянського коріння…). Муравйов закінчивши сільську школу, а згодом і повітову, виявивши неабиякі здібності, вступив до Казанського юнкерського піхотного училища. Згодом 20-річного підпоручника направили служити в м. Рославль Смоленської губернії. І відразу, з перших же місяців служби, його військова кар’єра була долею випадку або авантюрою. Так, під час курських маневрів 1902 року, командуючи одним із підрозділів “Южной маневренной армии”, йому вдалося захопити в “полон” самого генерала А.Куропаткіна (командуючого силами “Северных”, а в майбутньому головкома російських військ у битві під Мукденом, (програного до речі царськими «русскими православными воителями»нащадкам самураїв), під час російсько-японської війни 1904-1905 рр.). Так ось, щоб ясновельможний “полонений” у 1902-му не опинився у дурнуватій ситуації перед государем Миколою II, який спостерігав за маневрами, поручник Муравйов просто взяв і відпустив його (…можливо що не «бєзвоздмєзно»…). Зрозуміло, після цього його кар’єра пішла вгору. В російсько-японській війні, як відають штабні документи, “сражался геройски командиром роты 122 пехотного Тамбовского полка”, але чомусь думається, що головнокомандувач Куропаткін і тут відзначав свого протеже, адже 122-ий Тамбовський дислокувався не в Порт-Артурі, а в деблокуючій армії, під крильцем головкома. Хоча важкого поранення Муравйову не вдалось уникнути. Тоді лікарі також виявили, що, окрім того, він страждає шизофренією (хороший службовий формуляр для бойового офіцера – напевно як в Мотороли чи Гіві…).

4У період Першої світової Муравйов перебуває в діючій армії, отримує ще одне поранення, після якого лікується в госпіталі при Царському Селі (подейкують що рани йому приголублювали статс-дами і фрейліни імператриці поки вона і її подружка Вирубова знаходилась у полоні «чар і достоїнств» Григорія Распутіна). На початках Лютневої революції він запанібрата з лідером есерів Борисом Савінковим, відомим російським революціонером та націонал-шовіністом але сміливим боєвиком-есером (…Україну також не любив…). Згодом, перед самим Жовтневим переворотом, перекочовує в табір більшовиків і приятелює з Яковом Свердловим та Антоновим-Овсієнком. Саме Антонов-Овсієнко взяв його з собою в “Красные силы юга России” нач. штабу (за Тимчасового уряду Керенського, Муравйову дають чин полковника), відтак 16 січня 1918 року призначають головкомом червоних військ, яким наказано було заволодіти столицею УНР Києвом зі знищенням усіх державних установ.

Тепер про розклади перед боєм. Піхотні підрозділи Червоної Армії були прямим продовженням колишньої царської армії (з революційною видозміною звичайно)-з усіма плюсами і мінусами. Але великою перевагою перед супротивником (в даному разі українцями) був колосальний бойовий досвід вояків, багато з яких стали на бік червоних (у червоній армії було до 28%, у білому русі — 40%, а не приєднались 32%  офіцерського корпусу колишньої царської армії і флоту). Окрім суто піхотних, артилерійських і кавалерійських частин, у корпусі Муравйова були загони матросів Балтійського флоту, робітничої гвардії, артилерія і  бронепоїзд  (на озброєнні— трьохдюймова пушка, кулемети “Максим” або “Льюіс”). Судячи з сучасних історичних даних, кількість військ Муравйова була у межах 6-ти тисяч «штыков да сабель, при наличии некоторого количества артиллерийских стволов». Ті його війська що діяли під Крутами обчислюються кількістю у 4000 тисячі.

6Їм протистояв лише курінь (по значенню це батальйон в еквіваленті поняття бойової одиниці, але говорити так теж неправильно оскільки бойового злагодження як структурної одиниці перед боєм звичайно що не проводилось) української піхоти, сформований з юнкерів та студентів, вільних козаків з «Куреня смерті», артилеристів кількістю до 500 осіб. У звязку з непідготовленістю  Центральної Ради УНР до вирішення армійських питань в силу різних причин, військове будівництво українських Збройних Сил було занедбане. Тисячі досвідчених і обстріляних вояків-українців (серед яких чимало Георгіївських кавалерів, а за так, шановану бойову нагороду в рос.імператорській армії не давали), що мали великий бойовий досвід здобутий на фронтах Першої світової, були відпущені по домівках. Не краще була справа і з озброєнням. Звичайно, воно було тих же зразків, що і в червоних, але боєкомплект в українських сил був неповний. Арсенали старої армії були і в Україні, але якщо в центральній промисловій тиловій зоні Петроград — Москва — Тула — Калуга магазейни  боєкомплекту були наповнені більш ніж наполовину (оружейні заводи, колишні «його анпираторського Величєства» як казали прості солдати працювали та давали незважаючи на труднощі продукцію. От тільки голодним робітникам на них в центральній Росії потрібно було давати щось їсти ! Наприклад українські сало та хліб після «прод.развьорсток»…). У військових сил молодої УНР таких потужностей не було. В прифронтовій зоні Кам’янець-Подільський — Житомир — Київ, війська Південно-Західного фронту російської імператорської армії Першої світової, склади артилерійського та стрілкового озброєння і боєкомплекту постійно опорожнювали. На момент крутівської операції наявність в них боєприпасів напевно була невисокою. Про це свідчить недостача боєкомлекту в українців під час бою під Крутами, та й пізніше їх завжди невистачало. Щодо бронепоїзда, який брав участь з боку українських військ, то це була звичайна відкрита платформа з паровозомявились такі імпровізовані «бронепоїзди» вперше під час англо-бурської війни, але були вимушеним засобом з мішками з піском подекуди замість броні і не могли протистояти штатним, щось на зразок наших вантажівок батальйону «Азов» чи «Донбас» обшитих залізом, як от при звільнені Маріуполя та інших міст Донбасу у 2014-му), на якій розташовувалась одна 3-дюймова  гармата, (таку арт.систему можна побачити на пам’ятнику біля станції метро «Арсенальна» у Києві), і кілька кулеметів “Максим”(для наочності що таке кулемет системи «Максим» додаю фото яке мій побратим Едуард Хатмуллін зробив в одному з наших підрозділів на позиціях вже сучасної російсько-української війни на Донбасі. Він і зараз добре «пуляє» по нащадках тих хто у 1918-му пер через станцію Крути на Київ…). Обслуга, на відміну від ворога, не складалась з таких вправних навідників-комендорів, як моряки- балтійці, які на своїх кораблях звикли до бою в казематній броні, а російські (згодом збільшовичені) матроси з есмінців були ще й ініціативними, про таких кажуть «и швец и жнец и на дуде, грец». Бо ці кораблі маневрових сил флоту усю Першу світову ходили до ворожих баз і на комунікації, а не відстоювались як лінкори на мінно-артилерійських позиціях. А бої та походи виховують в екіпажах ініціативність.

9Щодо морального бойового духу, то, звичайно, в українських юнкерів і студентів він був надзвичайно високим (як у «майданівців» що пішли в перші «добробати» та батальйони Нац.Гвардії у 2014-му). Чим, звичайно, компенсувався брак військового вишколу, але в реальній бойовій ситуації не менш потрібні навики, практика. Червоним же частинам під командою Муравйова (окрім професійних практичних знань воїнів Першої світової) була притаманна риса революційних фанатичних військ, відома ще з часів Наполеона. Армія революції може тільки наступати, зупинка для неї означає смерть, що муравйовці і демонстрували, вкриваючи крутівські поля трупами, не рахуючись спочатку з втратами.

Найавторитетнішим джерелом опису бою під Кругами є звіт командуючого військовою частиною сотника Аверкія Гончаренка (полковник Дієвої армії УНР згодом, вцілів в горнилі Визвольних Змаганнь 1917-1921рр і воював в часи Другої світової в дивізії «Галичина»). Ділянку фронту під Кругами після планового відступу з під Бахмача обороняв курінь (старший курс) Першої імені гетьмана Б.Хмельницького військової школи (зведені колишні київські юнкерські училища рос.імператорської армії, викладачі і вихованці яких українці за духом, створили перший військовий учбовий заклад УНР), у складі 4 сотень  при 16 кулеметах (в деяких джерелах 18-ть) під командою 20-ти старшин (офіцерів). Безпосередній наступ на них вели 4000 червоних. Загін червоних під командою Ремньова при підтримці артилерійської батареї розпочав наступ в центрі та поніс великі втрати. Загалом про перебіг бою можна довідатись у вікіпедії та у інших джерелах. Я ж зупинюсь на деяких аспектах.

11 Був у війську червоних що рушило на Україну і легендарний в майбутньому працівник ВЧК, ОГПУ із зовнішньої розвідки Берзін отож розстріли в Києві згодом, лягають і на його відповідальність. Так що образ полум’яного чекіста з чистою совістю репресованого згодом Сталіним з нього якось не вимальовується. Були у складі «Красных сил юга России» і багато інших «видных в последствии советских военачальников и государственных деятелей», так що їхні нащадки нехай окрім «воспоминай бабушек и дедушек» почитають статті про масові розстріли мирного населення у Києві муравйовцями, це трохи збалансує їхнє вражіння якими прекрасними були їх предки. Про це можна прочитати тут http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1736-pavlo-podobyed-vybiliuvannia-kryvavykh-pliam

  

8 Новік.есмінецьЩе 27 січня 1918 року,  о 4-ї ранку, на допомогу юнкерам на ст. Крути прибув Студентський Січовий курінь під командою сотника Омельченка, який взагалі можна назвати сотнею, оскільки в ньому було лише 115-130 багнетів, і, на відміну від юнкерів, студенти не мали серйозного військового вишколу. Вже при першому погляді на схему бою стає зрозумілим, що Муравйов здійснював задум обхвату українських військ, скориставшись нешироким фронтом оборони та природними даними театру воєнних дій (ліс на правому фланзі українців). Завдяки фанатичній впертості матросів у центрі, а пізніше мобільності артилерійського вогню бронепоїзда червоних в тил українців, що підійшов з боку Чернігова і батареї по фронтиру при величезній перевазі в кількості арт.стволів і живої сили, слабкій інженерній підготовці української позиції (практично її майже не було), браку вогневих засобів і боєкомплекту в українців. Муравйов зумів витіснити зі станції Крути, але не перемогти українські війська. В одному з радянських видань 1954 року комісар «Замоскворецкой Красной Гвардии» Моїсєєв учасник бою з боку червоних, згадує що крутянці: « – упорно сопротивлялись и даже разобрали железнодорожные пути, пришлось их восстанавливать под огнем…». Все це дійство виглядало б геройськи, якби не одне “але”: своєю жертовною обороною і втратою особового складу українські юнаки дали можливість виїхати всім державним установам УНР з Києва, а також знекровили передовий ударний корпус червоних, ускладнивши йому подальше просування територією України. Налицо-(як люблять писати військові теоретики в Росії)-классический арьергардный заслонный бой, исполненный отступающими мастерски. Щось схоже вчинив Барклай-де-Толі в кампанію 1812-го коли доручив кільком дивізіям прикривати відхід від Смоленська російської армії від військ Наполеона (Сражение за Смоленск 1812 года, масштаби армій звичайно не порівнювані але дух битви цілком…). Або французький маршал Ней коли рятував корпуси зменшеної і поріділої в битвах Великої армії Наполеона даючи їй можливість відійти до річки Березіни та відступити з Росії у ту ж війну зі своїми 3000 тисячами французів в ар’єргардних боях з насідавшою на тили російською армією (по деяким оцінкам авангарди росіян тоді нараховували п’ятикратну перевагу над Неєм). І після  битви біля Красного переправився по замерзлому Дніпру пішки разом зі своїми солдатами, зумів вивести з оточення 2200 своїх військ. Пославши під три чорти усі пропозиції про здачу в полон ворогу (наш Аверкій Гончаренко те саме відповів Муравйову тільки вже по телеграфному дроті перед крутівським боєм у 1918-му, на відміну від Нея до якого прибули російські офіцери, ад’ютанти від командирів корпусів що його тіснили, особисто і галантно по французьки «лічно в очі»…). От тільки в обох наведених мною прикладах, а їх багато у військовій історії, обидва ар’єргардні заслони і російський, і французький – війни 1812 року це перевірені, вишколені та досвідчені війська з бойовим досвідом. В українському випадку, це молоді юнкера що добре знають теорію і готуються стати в майбутньому офіцерами але без бойового досвіду при 16-ти кулеметах, які є хорошим аргументом, але перепрошую цього замало. Плюс студенти без військового вишколу, і тільки невелика кількість воїнів «Куреня смерті» з колишніх фронтовиків ну і гармата на платформі, бо це не бронепоїзд, а так – імпровізація на фронтову тематику, під командою Лощенка. В ідейно-духовному аспекті українські хлопці стали живим прикладом майбутнім борцям за Українську державу, як у свій час гетьман Мазепа в битві під Полтавою. Різниця тільки в тому, що з Мазепою були загартовані в боях запорожці Костя Гордієнка і козаки компанійці що прикривали залишки шведської армії Карла XII після поразки, і були не з лякливих. А під Крутами на бій з супостатом виступила юна надія української нації, яка не нюхала пороху. То перемога це чи поразка, звичайно що перемога, але військ, а не політиків. 12Просторікування про те що послали на забій молодих необстріляних, теж не до кінця правдиві. Юнкерські училища, ( маю на увазі Першу імені гетьмана Б.Хмельницького військовову школу), за поняттями та мірками  того часу вважались частинами що мають досить високу ступінь бойової готовності та теоретичної підготовки. В білогвардійських арміях теж було багато юнкерів в ротах що воювали в іменних офіцерських полках ім..Корнілова та й у дроздовців, і у алєксєєвців та не хотілось би порівнювати, у них йшла громадянська війна. А щодо УНР була вчинена віроломна агресія, як і зараз проти України під виглядом «гібридного» нового «…міра». Окрім того юнкера знаходились в пунктах постійної дислокації і їх в любий час можна було підняти по бойовій тривозі. Юнкери не тікають і не ходять ділити поміщичу землю як розагітовані більшовиками солдати (чи як тепер декотрі наші «щирі вишиватники» з картою поляка: «гайда до Польщі а не на Донбас…»), тому вибір і впав на них. І вони з великою вояцькою честю його виконали ! Це не знижує відповідальності політиків, керівної еліти за не вміння побудувати професійну армію з того мобілізаційного контингенту що є наявним в державній формації на той чи інший час, за тих чи інших обставин. Свою важку частину осуду видатний український історик але не дуже вдалий політик-адміністратор Голова Центральної Ради УНР академік Михайло Грушевський вже отримав ще за життя. Зрештою помилки робив не один він, все українське суспільство зрадило тоді крутянців. Політики тим, що не бачили дальше соціал-демократичних ідей, а подекуди й корисливих інтересів, амбіцій та власного носа. Селяни тим, що поміщицька земелька була для них важливіша за захист молодої держави, яку вони по правді кажучи мало розуміли. Та в цьому що селяни ту державу не розуміли винувата інтелігенція. Офіцерство українського походження за рідкісними винятками дуже переймалося спільними корпоративними інтересами і вихованням схожими з «их благородиями с великой и недилимой», галичани мали свої столітні «скелети в шафі» та негативні риси, церква переймалась постулатами канонічності, а не активізації українського християнського обєднання (зрештою нині також), «батьки повстанчі отамани» і Нестор Махно в тому числі, (хоч я його дуже поважаю), були також не безгрішні і так далі можна продовжувати. Зараз ситуація не краща, сьогоднішні політики приписуючи відповідальність одному Грушевському та Центральній Раді топчуться на кістках крутянців і видатного історика розуміючи усе спрощено, але що візьмеш з неграмотних та недолугих. Нові невігласи культивуючи міф про 300-та невинно убієнних та необстріляних занижують їх професійну вояцьку честь, ця «брєдятіна» вперше зявилась ще тоді після перепоховання на Аскольдовій могилі замучених більшовиками 27-ми полонених студентів на станції Крути після звільнення Києва українськими військами (юнкери виходили з ар’єргардного бою тактично правильно і грамотно, полонених не мали, лише вбитих та поранених…). Почали цю катавасію політики що самі були частково в полоні соціалістичних ідей (укр.хліборобсько-демократична партія, укр. партія соціалістів-федералістів так зв. есефи, укр..соціал-демократична робітнича партія так зв.есдеки і ін..) щоби перекласти відповідальність особисто на Михайла Грушевського та секретаріати Центральної Ради. Радянська історіографія тільки підсилила це, ось послали молодих студентів. На еміграції український загал тиражував і множив це неподобство, і от з 90-х минулого століття в Незалежній Україні ми повторюєм цю мантру. Замість того щоби дослухатись до нових досліджень українських істориків Ярослава Тинченка, Олени Бойко та інших повторюються міфи та нісенітниці і множаться нові. Я навмисне писав статтю не науковою мовою а дещо може дошкульною незграбною бо  і публіцистичною її не назвеш тому що останні роки те що зявляється на не наукових сайтах та звучить з вуст політиків про Крути вже дістало. Невже ми і про Іловайськ, «Кіборгів» та про Донецький аеропорт, Дебальцеве будемо пафосно «разговоры разговаривать» бла, бла, бла, а не пробувати зрозуміти справжні причини та наслідки наших поразок та перемог вже у сьогоденні. Суспільство не менш винувате за владу у поразках, своєю байдужістю і чеканням «реформ», якщо воно дає собі повішати на вуха дещо, то це ще не громадянське суспільство і не нація, а так, ще тільки процес, довгий шлях, і від кожного залежить якою буде вершина цього шляху. Чи дійдемо ми до мети яку собі поставили залежить від кожного з нас. І не треба казати, подивіться на владу, їхні діти не воюють на Донбасі і вона краде… А що ти зробив для того щоб не крала, їхні воювали і твої не тікали, питання риторичне. «Новий мір», (не хочу називати його руським бо Русь це ми), від Кремля не залишить в спокої нікого, як не залишив у спокої у 1918-му. Тому висновки потрібно робити кожному особисто, совість велика сила ! Якщо звичайно вона є…

7 Bronepojzdu Krytu-1Сьогодні ж, віддаючи шану безсмертному подвигу крутівських героїв, з ог-ляду на нинішню війну, потрібно пам’ятати: “Хочеш миру, готуйся до вій-ни” додам від загалу тих хто зараз воює і волонтерить на Донбасі, готуватись потрібно усією громадою. Це війна кожного з нас, а не лише певного контингенту що грудьми захищає спокій держави. Маймо перед очима постаті Крутівських та всіх подальших наших героїв. Слава Україні ! Героям Слава !!!

Ігор Крочак військовий історик, архівіст та волонтер

Ілюстрації до статті про Крути з поясненнями:

Картина «Бій під Крутами» тернопільського художника Юрія Чумака що зберігається в державному архіві Тернопільської області (ДАТО). Картина самобутнього художника О.Климко про бій під Крутами. Схема бою під Крутами створена сотником С.Горячком власноручно. Листівка памяті полеглих під Крутами 1937 року, з фондів ДАТО. Кулемет системи «Максим» сфотографовано Е.Хатмулліним (волонтер.група «Схід та Захід єдині») на Донбасі у 2015 році в одному з українських підрозділів, кулемет виконує свою функцію, ще добре стріляє по ворогам України незважаючи на свій поважний вік. Зображена і проекція бліндованої артилерійської платформи (імпровізований бронепоїзд українців під командою Лощенка) і нормальний серійний броневагон системних бронепоїздів військових заводів, такі використовувався червоними у боях при наступі на Україну, це малюнок мого власного авторства. Під Крутами більшовицькими силами можливо також використовувалась проста артилерійська імпровізована платформа, а можливо і повноцінний бронепоїзд. Зараз українські вчені вивчають це питання. Також до статті я додав свій малюнок ескадреного міноносця «Новік» рос.імператорського флоту, з екіпажів однотипних есмінців і інших кораблів Балтійського флоту та сухопутних артилеристів ймовірно набирались екіпажі бронепоїздів більшовиків. Наприклад в одній ще радянській книзі «Бронепоезда Революции» згадується про наступ на Київ у 1918-му бронезагонів під керівництвом Полупанова, на яких були моряки з есмінців Балтійського флоту. Ну і зображення військовиків армії УНР, реконструкції, фото з місця бою де зараз меморіал Памяті Героїв Крут.

3 Battle_of_Kruty

P.S. Фактичні  втрати українських військ під Крутами  були такими:

Студентська сотня: забитих у бою — 10-12; розстріляних  та замордованих — 29; поранених — 30-35; полонених — 7.

Разом: 76-83 вбитих і поранених студентів та гімназистів.

 

1-ша  Українська військова  школа:

забитих — 8-10; поранених — 25-30.

Разом: 33-40 вбитих та поранених юнаків.

Втрати  куреня Смерті та вільних козаків  невідомі

З числа загиблих та розстріляних студентів і гімназистів відомі прізвища лише 20. Це студенти Українського Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сірик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андріїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрій Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григір Пінський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати  більшовицьких військ під Крутами  були значними, але точна цифра невідома.

1-ша  Українська військова школа ім. Б. Хмельницького та рештки Студентської сотні відступили до ст. Бобрик, де 30 (17) січня 1918 р. з’єдналися з Гайдамайцьким кошем Слобідської України С. Петлюри.

 

Тинченко  Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. – листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – С. 81-86

Напишіть відгук