1-2Отець Валентин Серовецький — військовий капелан, батько 5-х дітей, мужній Христовий воїн, був на Майдані, віддано служив воїнам АТО на передовій, потрапив у полон, де пробув два місяці. Після полону, крім жахливих травм, отримав ще один страшний діагноз – гепатит С, яким його навмисне заразили сепаратисти.

Отця Валентина вдалося застати за очікуванням на пальне для автомобіля, щоб знову їхати на Схід. Тепер його життя — це суцільне очікування. Але воно не є пасивним чи бездіяльним, отець продовжує своє служіння військового капелана, їздить в зону АТО, несе духовну підтримку та Боже Слово нашим воїнам на передовій. Його виписали із госпіталю, бо все що могли зробити для нього там – зробили і скерували до Клініки інфекційних захворювань Інституту епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. В. Громашевського АМН України. Там пообіцяли допомогти, але на це потрібні кошти. Самотужки зібрати таку суму доволі важко, а час спливає.

Отець Валентин Серовецький

Отець Валентин розповів CREDO про те, як він став військовим капеланом, що привело його на фронт і чому попри все він повертається на Схід знову і знову.

— Побиття студентів сильно вплинуло на моє рішення поїхати на Майдан. Господь показав мені через телебачення, де я маю бути і чим маю займатися. Не думаю, що тоді хоч хтось залишився байдужим, адже незалежно чи ти проти якоїсь влади, чи за неї, коли б’ють твоїх дітей — ти не можеш стояти осторонь. Тому священики першими поїхали на Майдан, бо всі ми знаємо, що би зробив Христос. Тут не було над чим роздумувати. Саме Майдан став першим кроком до військового капеланства.

Коли почалася військова агресія, о. Валентин з капелана Майдану став капеланом військовим. З його благословенням воїни вирушали в АТО. Часто це були хлопці, з якими він спілкувався ще на Майдані.

— Ми були в числі перших, що благословляли бійців на фронт, допомагали при формуванні батальйону генерала Кульчицького. Перед відправкою він сказав, що «отці, своїми словами підтримки та молитвами, зробили для воїнів більше, ніж я, генерал, за два місяці, бо це було збіговисько, а тепер військо, з яким я готовий і у вогонь, і у воду.» Отак все починалося. А потім ми почали їздити з гуманітарною допомогою, возити журналістів та священиків, відвідували блокпости, привозили солдатам Євангеліє. Коли виникла проблема з переселенцями – ми почали допомагати їм, перевозити на безпечну територію, допомагали з харчами.

Саме тоді отець потрапив у полон до сепаратистів. Два місяці його катували і залякували. Два довгих місяці ніхто не знав чи є хоч якась надія знову побачити його серед живих.

— Там особливо ніхто християнськими цінностями не переймається. Їх самих християнами важко назвати. І як потрапляв їм до рук священик, то це для них як екзотика якась – познущатися над ним, помучити, покатувати. Мої документи кидали до священиків, які загинули, викидали інформацію в інтернет, щоб мене вже не шукали рідні та близькі. Майданівські отці вже два рази мене хоронили. Та Господь вберіг і ще мені життя дарував. Не знаю скільки, але знаю для чого. Стан мого здоров’я — це наслідки полону. Нас не лише били, але ще і чимось кололи, але я не знаю, що це було. Мені казали: «Ми тебе не розстріляємо, але знищимо все одно».

Отець Валентин Серовецький

Після полону о. Серовецький схуд на 27 кілограмів. Мав численні травми, забої, опіки, переламані ребра, сліди від електрошокера, струси. Та все це не зламало його дух.

— Мене привезли в інститут Амосова, лікарі після огляду були здивовані, що я вижив. Але через місяць до всього додався ще один діагноз і мені відверто сказали, що треба шукати кошти. Я не зміг пересилити себе і ходити по кабінетах чиновників і випрошувати для себе гроші, принижуватись і вислуховувати відмови. Я вирішив здатися на милість Господа і весь відведений мені Ним час я постановив присвятити тій справі, якою займався до полону – їжджу в АТО, бо там я маю змогу не думати про те, що буде зі мною далі.

Не всі священики можуть, побувавши в зоні бойових дій раз, повернутися туди знову, не всі мають відвагу ще раз переживати обстріли, чути відгомін вибухів.

— Я до останнього, поки мене вже не вивезли на швидкій, служив Літургії у шістьох частинах на передовій. Луганщина — практично на кордоні з Росією, бо більше не було кому. Командири просто благали приїхати, бо не були в стані самотужки боротися з пиятикою, з наркоманією, хлопці під постійним прицілом просто сходять з розуму. А священиків немає. Можливо, якби це була вже повномасштабна війна, то була б теж інша ситуація, але оте «тління» якось змушує думати, що нічого не відбувається такого, заради чого треба піддаватися ризикам і їхати аж туди. Але коли я лежав у госпіталі, то бачив, скільки швидких прибувало з пораненими і я знаю, що постійно гатять «Гради», працюють всі установки: і то цілеспрямовано по українських позиціях, а не просто в нікуди.

Важко уявити, як можна було все це витримати, не зламатися і хотіти продовжувати служіння, після всього, що сталося і з таким діагнозом. Та Господь міцно тримав його у своїх долонях і не давав впадати у розпач та зневіру.

Отець Валентин Серовецький

— Коли я був у полоні і мені було тяжко, то Господь показував мені тих людей, які було значно гірше: кинутий до мене у камеру 14-річний хлопець із слідами опіків від цигарок на всьому тілі, переломи рук та ніг, забої – за символіку Правого Сектора на моніторі комп’ютера. І я забував про себе, бо треба було втішити цю дитину, подбати про неї. І таких людей було багато, які не витримували катувань, намагалися покінчити із собою.

Два місяці тому я був у Сєверодонецьку і до мене підійшов гарно вдягнутий хлопчина, і спитав чи я його не впізнаю. Я не впізнав. Але коли він почав говорити про полон, я почав згадувати, як кинули в камеру молодого сильно побитого і з переломами хлопця, і охоронець крикнув:  «Поп, у  тебя час времени его отпеть  – через час предателя расстреливать будем!» — і ногою його в камеру. А ми сидимо – ребра зламані кульками обмотали, щоб якось зафіксувати, в крові та синцях, вибиті зуби…Він все це побачив і в нього істерика почалася. Я не міг його заспокоїти ніяк. Але якось мені вдалося до нього достукатися і я побачив, що йому страшно, бо він Бога не знає. За ту відведену нам годину він ближче познайомився з Ісусом, я навчив його молитися і запричащав (у нас були сухарики, які я використав для Причастя) і він довірив себе Богові. Через годину його звільнили. Після полону вже пройшло стільки часу, а він дивився на мене і йому сльози текли, він дякував мені за те, що я його врятував, а я йому кажу: «Синку, це не я, це Господь тебе спас». Ми з ним обійнялися і кожен пішов із сльозами на очах.

Саме тому я мушу бути там.

Капелан є батьком п’ятьох дітей і чоловіком відданої та дуже хороброї дружини. Сім’я переживає важкі часи, адже опора і голова їхньої родини зараз не у найкращому стані, але нічим, крім молитви, вони допомогти йому не можуть.

— Дружина в мене від Бога і лише Він знає, як вона це все витримує. Я поставив її у такі умови, коли вибір без вибору: або ти мене благословляєш і я з твоїм благословенням їду в АТО, або не благословляєш і я їду без. Матушка зробила правильний вибір (сміється — ред.). Наша ситуація складна. Я не можу бавитися з молодшими дітьми, які ще хочуть балуватися, скакати і можуть при тому поранитися чи подряпатися, може піти кров. Це небезпечно. Не хочу також наражати дружину. Як я потім собі це пробачу, якщо з ними через мене таке трапиться? Тому я продовжую своє капеланське служіння. І чекаю…

Світлини з Facebook о. Валентина Серовецького

Отець Валентин потребує на лікування 2500 доларів.
Номер рахунку для пожертв: 4149 4378 6329 8426.

Напишіть відгук