Зазвичай українцям, які імігрують в США, не так важко адаптуватися. На загал працьовиті та спостережливі, ми знаходимо роботу, американських друзів та вміємо організовуватися у великі та активні діаспорські громади.

Але дуже часто завезені із собою «ментальні таргани» – звички у роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші досягнення та обмежують перспективи.

Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, а радше – спадком радянських часів. Не є вони і чисто українськими – не менше, а часто навіть більше, за моїм спостереженням, вони притаманні росіянам, а також – мешканцям інших країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи. Але для зручності я буду вживати «українці».

Не всі ці звички є винятково негативними, деякі, на мою думку, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині рівномірно. Як кажуть коментатори у Фейсбуку «у всіх все по-різному».
Усе, описане нижче –мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання та проживання в США та досвіду друзів та знайомих. Коли я говорю «американці» чи «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді Амішів, у бандах з Сальвадору та навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опус так і сприймати.

Невміння планувати та дотримуватися планів

У США не обов’язково бути великим босом, аби мати календар зустрічей та подій. Розписані до хвилини розклади деяких 9-річних дітей, завантажених школою та спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися дістають свої календарі і шукають час, який всіх влаштує, я вважаю прекрасним явищем.
Хоча деякі «ментальні таргани», все ще продовжують жити та розмножуватися у моєму власному мозку, у цьому плані я, напевно, народилася американізованою.

Шкільний щоденник трансформувався у записник майже негайно по закінченню школи, що допомагало мені вчитися на стаціонарі і працювати на повну ставку в газеті. Щоправда дещо заважало в романтичному житті: не один залицяльник зник, коли на пропозицію побачення, я дивилася в цей записник і відповідала «Добре, наступного вівторка після сьомої, або в четвер, 8 квітня, зранку».

Усіх, хто їде в США, попереджаю: аналога слову «зідзвонимося» в англійській мові не існує. Що це навіть означає: або ти мені, або я тобі зателефоную, або ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих відносинах це ще можна зрозуміти як м’яку форму відмови, то що це тоді в ділових стосунках? І головне ж – дзвонять і питають «А що ти зараз робиш?»

Причому у США є нормальним планувати на місяць, два, а то і півроку наперед. Весілля взагалі планується часто за рік.

Я пам’ятаю, як в Україні в 2007-му році мене попросили організувати зустрічі датських чиновників з українськими – за місяць. Це стало предметом жартів у нашому офісі: хто з наших урядовців знає, що він тоді, у далекому майбутньому, буде робити?! Зараз навіть дивно, що вони так пізно звернулися.
Оскільки люди серйозно ставляться до планування, то вони цих планів, якщо немає дуже поважних причин, дотримуються. В останні два роки в Україні в мої обов’язки входили зустрічі з депутатами та іншими високопосадовцями. Зустрічі планувалися, переважно, день на день і часто, з такою ж легкістю в останню мить скасовувалися.

Здавалося, що свій час ці люди сприймали як продукт, який бере участь в постійному тендері, – хто подасть заявку крутіше? Згодом я почала діяти як «Американські авіалінії» – домовлялася про більшу кількість переговорів, ніж фізично могла осилити.

Надмірна прямолінійність, критичність та брак делікатності

Кожний, хто коли-небудь розмістив «крик душі» у Фейсбуці, щоб отримати у коментарях «спочатку навчися коми розставляти», з цією душевною рисою українського народу знайомий. Відкрию великий секрет: зовсім не обов’язково виправляти усі помилки та вказувати на усі недоліки, які ви помічаєте.

І над цим я сама важко працюю. Зовсім нещодавно один американський журналіст підвозив мене до дому і розповідав про свою роботу за кордоном. «Ташкент – цікаве місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – переважно в селах та маленьких містах». «Неправда, – вирвалося з мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян не більше 20%». Після чого дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну і для чого я це зробила?- сварила я сама себе, виходячи з машини. – Жоден узбек не оцінить, а мої відносини з ним можуть і зіпсуватися».
Моя подруга, одружена з американцем, розповідає, як йдучи в гості, він її попереджає: «Кохана, у них новий ремонт і тобі все сподобалося».

«Критика – це неповага до смаку та судження іншої людини», – повчала мене американська подруга ще на першому році мого проживання в США. Ми пішли в крамницю, вона приміряла сукню і запитала мою думку. «Мерієль, у жодному разі її не купуй. Виглядає, ніби вона зроблена з паперу», – чесно відповіла я. «З іншого боку, – продовжувала Мерієль осмислювати наші культурні відмінності, – якщо ти скажеш, що мені щось пасує, то я точно буду знати, що так воно і є».
До подібного висновку прийшов автор бестселеру «Делікатне мистецтво не турбуватися: Контр-інтуїтивний підхід до гарного життя» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побачення в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, в чому він неправий, та вирішив, що так і треба жити.

Я думаю, що він і тут не правий: пострадянська прямота йде не від невміння брехати, а від відсутності звички дбати про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною. «На ображених воду возять», – цитували міфичну практику доставки води у нас в школі.

Принаймні, у всіх наведених вище випадках відмінна думка, хоч і доносилася в лоб, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидва праві: він був у Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.

Водночас, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їхньою власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо, коли мова йде про російську агресію за кордоном, це зрозуміти можна, то чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?

Несприйняття «невагомих» скарг
Нам притаманно відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є достатньо вагомими, аби заслуговувати на наше співчуття.

«Знайшла на що скаржитися. Наші прабабки в полі народжували/діди на собі землю орали/ а діти в школу в сусіднє село пішки ходили …» – от із цієї серії.

У США так більше роблять люди старшого покоління, а українці – з мого досвіду – в будь-якому віці можуть ошелешити такою відповіддю.

Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження та пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені – нормально. Це просто в тебе шлунок слабкий». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався» (останнє – реальна розмова, у варіаціях якої я неодноразово брала участь).

Одного разу, ще коли я ще жила в Україні, мене попросили опікуватися чотирма волонтерами Корпусу миру – показати їм місто, допомогти закупити шампуні- зубні щітки. Ми прийшли в якусь забігайлівку і одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимона. Офіціантка виправляти помилку не поспішала і Браян перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь встала на бік закладу: «У тебе алергія на лимон?» – запитала я Браяна. «Ні». «Ну так пий».
Таку стереотипну українку, яка закатує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в «NewYorkTimes». «Мені дали список терапевтів і тільки одна, українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, у неї не було багато співчуття до моїх проблем. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі пропадає гаряча вода, вона сказала “Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся”. А коли я їй сказала, що в мене проблема зі встановленням чітких кордонів з іншими людьми, вона відповіла «І в Росії така ж проблема».

І це – палиця з двома кінцями. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе у США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, щоб сказати «Терпи козак, отаманом станеш», починають співчувати, жаліти, викликаючи в них справжню істерику.

Оскільки в цьому плані я мама не реформована, а мій чоловік – колишній військовий, то у нас росте справжній козак. Якщо треба, він може пройти 7 км, встати о 4-ій ранку (на літак), якщо голодний чи хоче пити, повідомить нас про цю потребу та буде терпляче чекати на її задоволення, ніколи не ниє і ні на що не скаржиться. (Це – правда, але бачите, як я самоствердилася на недоліках інших – так робити не треба).

Інколи знецінюються не лише проблеми, а і особистий досвід («це тобі здалося») та досягнення («це тобі пощастило»), що зовсім не красиво.

Непрохані поради
Українці інколи дають поради, про які їх ніхто не просить. Мене найбільш вразив мій знайомий, який зустрівши мене в метро, уважно роздивився мій лоб, тоді (дуже давно) з вугрями, і запитав «а ти прищики спиртом не пробувала виводити?»

У США (і я знову говорю про мейнстрім) непрохана порада сприймається як демонстрація власної переваги та втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на Інтернет-форумах, де жінки розміщують питання для того, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні.

«Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але ось у нас вийшло так …» – випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.
І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав`язувати свій життєвий вибір як єдино вірний – коли і з ким одружуватися, скільки і чи взагалі мати дітей, де жити і що їсти – вже не треба. Це і так зрозуміло, правда ж?

Але тут не треба плутати з рекомендаціями – якщо ви скажете американцю, що ви кудись їдете, а він там вже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані їсти та що робити.

Ниття та скарги

Хоча нам інколи важко висловити співчуття іншим «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили!», багато хто з нас не бачить проблеми в тому, щоб вилити усі сумні подробиці свого життя оптом на іншу людину.
Одна моя американська подруга запитала в мене поради щодо своєї інструкторки з йоги, імігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла усю свою біографію, в якій не було ані промінчика щастя та радості. Подруга, юрист в уряді, мала два версії: або вона самотня і їй немає з ким поговорити, або вона шукає юридичну допомогу.

«Це вона так спілкується», – дала я свою оцінку ситуації. З`ясувалося, що та жінка встигла розповісти свою історію усім відвідувачам занять, так і не попросивши про конкретну допомогу.

У той же час американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми – співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров’я, не скотитися в депресію і заощадити на психоаналітику. Для себе я висновок зробила такий: я і сама можу поплакатися, і без осуду вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі родини.

Виховання – це не лише про батьків та школу. У першу чергу, це те – що ми робимо відносно нас самих. І якщо самовиховання та самовдосконалення на Батьківщині може бути річчю корисною, то в імміграції – життєве необхідною. Інколи приїжджі досягають цього легко та швидко, зробивши незначні зміни у власній поведінці. В інших же випадках – на це йдуть роки та навіть десятиліття.

Тетяна Ворожко, “Голос Америки”

Напишіть відгук