Юль-Володимирівна від обіцянок нової конституції, нової економічної політики і нової стратегії миру (про що один мій товариш влучно висловився: «Під новою сукнею стару дупу не сховаєш»), перейшла до тем вічних – членства України в ЄС і НАТО. І от все б добре, якби не одне «але». Ну от помиляється Юль-Володимирівна з оцінкою пересічних українців. Ну от уміють українці пам’ятати минуле. І тому коли ЮВТ обіцяє ЄС і НАТО особисто я пригадую…

Те як Юлія Володимирівна отримувала План Членських Дій з НАТО. У січні 2008 р. президент Ющенко зажадав аби прем’єр Тимошенко підписала листа, який закликав керівництво НАТО надати України ПДЧ НАТО під час саміту НАТО у Бухаресті 2-4 квітні. Прем’єр Тимошенко погодилася підписати лист – але за умов що його підпише ще й спікер Верховної Ради. Підпис спікера (насправді не потрібний) тут же викликав обурення в парламенті Партії Регіонів і комуністів (майже половини ВР) – і це побачили іноземні дипломати.

Того самого січня 2008 р. Юлія Тимошенко навідала Брюссель особисто, але попри директиви президента Віктора Ющенка, прем’єр Тимошенко не зустрілася ані генеральним секретарем НАТО, ані з членами Північноатлантичної ради. Як наслідок – спільне засідання Північноатлантичної ради з Україною не відбулося також. І як похідне – ПДЧ НАТО Україні помахало ручкою. Шанс зробити перший крок до вступу у Північноатлантичний альянс Україна втратила.

З НАТО інтегруватися прем’єр Тимошенко бажання не висловила. Натомість – уже 21 лютого 2008 р. Юль-Володимирівна здійснила подорож до Москви (якій вона ще й досі винна більше 400 мільйонів газпромівських доларів США) і зустрілася з ще президентом РФ Владіміром Путіном. Про що вони там домовлялися, крім збільшення ціни на газ для України до $179.5 куб (що аж ніяк не зрада національних інтересів, на відміну від $95 за куб ім. Ющенка) – достеменно невідомо. Але, після тої зустрічі Юль-Володимирівна почала завзято вичищати з Криму всі західні компанії, які уже видобували або планувати видобувати газ спільно з українськими структурами. Найбільший скандал вибухнув навколо компанії «Vanco International Limited» – доньки американської «Vanco Energy Company». Про ту ситуацію недвозмістовно висловився екс-прем’єр Юрій Єхануров: «Якби Vanco, як вони і обіцяли, наприкінці 2009 року видали перший газ, видобутий на шельфі Чорного моря, то, ви ж розумієте, що жодних росіян… американці б не пустили».

І далі про НАТО. 19 січня 2009 р. була підписана Московська газова угода. А 6-7 лютого 2009 р. на Мюнхенській конференції з питань безпеки, Юлія Тимошенко заявила таке: «В мире есть страны, в том числе в том регионе, который я представляю, которые либо не могут, либо не хотят – и это тоже нормально – вступать в НАТО. Все мы эти страны знаем поименно. Очевидный пример – Украина… Есть объективные вещи, которые за 14 лет не дали сделать этот шаг. Во-первых, это ситуация внутри самой страны, где часть страны хотела бы видеть Украину в НАТО, часть – нет. Но есть вопросы и более высокого уровня. Это – как воспримет Россия, и как это отразится на взаимодействии и партнерстве Европы и России, если Украина и подобные страны будут двигаться в НАТО… Поэтому я хотела бы видеть Украину участником этой европейской системы безопасности и обороны».

Чому я навів цей текст російською? А це – мова оригіналу. Виступаючи на міжнародній конференції від імені України, Юль-Володимирівна РОСІЙСЬКОЮ мовою заявила, що Україні в НАТО не треба, бо проти – спільнота українських колорадів і мила їхньому серцю Росія.

До речі, ніякої «европейской системы безопасности и обороны» не було тоді і не існує зараз – це фейк. Банально і просто, від плану «почати вступ до НАТО як перший крок до членства в ЄС», який реалізовував президент Ющенко, Юль-Володимирівна повернулася до старого плану Дмітрія Табачника: «В НАТО – разом з Росією».

До чого я все це згадав? Та до того, що дещо раніше, напередодні виборів до ВР 2007 р. Юль-Володимирівна так само обіцяла українцям членство в ЄС і НАТО. Ба-більше. Фурор здійняла стаття ЮВТ «Стримувати Росію», опублікована в американській пресі, де Юль-Володимирівна закликала стримувати імперські закиди Росії спільними зусиллями України та Заходу. Але…

Вибори минули. Юль-Володимирівна повернула собі жадану посаду прем’єр-міністра. І її вчинки стали сильно відрізнятися від її обіцянок. Ціну її словам та ситуація демонструє дивовижно.

Власне – і досі демонструє.

Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Напишіть відгук