Влітку 1941 року енкаведисти розпочали масові розстріли в’язнів у тюрмах України

Поділитися

Відступ Червоної армії з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС. «Червоний терор» проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів»» у перші дні війни охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі».

На початку червня 1941 року внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. В них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.

22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан. Звільняти в’язнів заборонили.Особливою категорієюбув «польський контингент, німці та іноземні піддані», яких зосереджували в зонах із посиленою охороною. Також було передбачено заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для більшовицького режиму в умовах німецької окупації.

ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ

Трупи розстріляних в’язнів у камері в’язниці на Лонцького. м.Львів, 1 липня 1941 р. (фото: архів ЦДВР)

На початку німецько-радянської війни у тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих більшовицькими каральними органами. Їх ув’язнили під час «радянізації» інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини в результаті «визвольних походів» Червоної армії у 1939–1940 роках. Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на мешканців міста, вбачаючи у кожному другому повстанця й шпигуна.

У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема, передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак, блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля, яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, унеможливили реалізацію плану радянських каральних органів. Після декількох звернень керівництва українського НКВС до Москви за інструкцією звідти надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».

Винищувати політичних в’язнів від самого початку війни почали у прикордонних тюрмах – у Перемишлі та Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки – через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння у казанах.

Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше: спочатку індивідуально, за викликами на прізвище, а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків, подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від мешканців міста, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися повставати, однак, зазвичай, їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали, окремих – звільнили оунівці під час організованих повстань.

Про масштаби «червоного террору» на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України свідчать очевидці: «…Львівські «Бриґідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки, скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів, помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх зґвалтували».

Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно
4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Більшість із них були українці, незначний відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.

ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ

Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило лише 214 осіб. Інші дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами, що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію відпускав своїх бранців(так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема, сталося 7 липня 1941 року із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з поруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.

Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії підлягали кримінальники.

Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення. Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.

ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ

Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масові ліквідації в’язнів у перші тижні війни відбулись у Вінниці та Києві, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих під час «Великого терору» 1937–1938 років. Поблизу Харкова, у селищі П’яти­хатки, перед відступом радянських військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня 1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.

Схожу картину «червоного террору» бачимо у Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Таксталося між Алуштою та Ялтою, і в містечку Карасубазар.

Масове вбивство політичних в’язнів на початку німецько-радянської війни стало дієвим засобом знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів більшовицької влади на схід. Щоправда, під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.

Брутальні дії радянських каральних органів проти арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років. Саме їх дотримання повсякчас декларував Радянський Союз під час Другої світової війни. Масштабні страти в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння шокували українське населення. Особливо болюче це вплинуло на населення західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло пробачити йому варварських злочинів і довгий час підтримувало повстанський рух, що боровся за незалежність України.

Олександр Пагіря,
науковий співробітник Музею

***

«У червні 1941 року у Львові розстріляли 3 тисячі 400 в’язнів»

Львів’яни були шоковані, коли заходили у двір тюрми. 3 липня 1941 р., м. Львів. (фото: архів ЦДВР)

Цього року виповнюється 79 років з часу масових розстрілів НКВС політичних в’язнів у тюрмах західної України. Влітку 1941 року, коли радянська влада була змушена відступати з західних областей України після нападу нацистської Німеччини, у в’язницях залишались тисячі в’язнів. Офіцери карально-репресивних органів не змогли евакуювати таку кількість людей і в результаті розстріляли їх.

23 червня 2016 року у національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відбулась лекція старшого наукового працівника музею історика Ігоря Дерев’яного на тему «Масові розстріли червня 1941 року у Львові в контексті примирення пам’ятей».

Нацистсько-радянська війна почалась 22 червня 1941 року. На той момент тюрми прифронтової зони у західній Україні були переповнені в’язнями. Для НКВС це стало основною проблемою роботи в ці дні. На період 1941 року існувало 2 карально-процесуальних органи: НКДБ (Наркомат державної безпеки), який займався оперативною роботою і НКВС – внутрішній відділ, який відав слідчою частиною. Також в його відомстві було тюремне управління. Ці два органи здійснювали репресії, пов’язані з першими днями війни.

На території Львова було три в’язниці. Це тюрма №1 управління НКВС у Львівській області (тюрма на Лонцького), тюрма №2 на Замарстинівській (у польські часи це була військова тюрма) і тюрма №4 – так звані «Бриґідки» на Городоцькій.

Радянські документи зберегли такі дані: тюрма №1 мала ліміт місткості 1500 в’язнів. Вона була найбільшою. Але станом на 10 червня 1941 тут перебувало 3 638 в’язнів. Тюрма №2 при ліміті 270 наповнення мала 801 в’язня. «Бриґідки» мали ліміт у 300 осіб, але там їх перебувало 706. Тобто, в’язнів було більше, ніж вдвічі – ніж реально могли вмістити в’язниці.

Ми не маємо повного переліку документів про діяльність тюрем. Але можемо припустити, що в «Бриґідках» був зосереджений архів. Тому що під час відступу НКВС зі Львова саме ця тюрма була підпалена. Тож там могли знищувались документи.

На початку війни у Львові перебувало у тюрмах 5 424 в’язня. Більшості людей інкримінували контрреволюційні злочини. Тобто, це були політичні в’язні.

Така ситуація поставила перед НКВС певну проблему – що робити з цими в’язнями. Першим рішенням цієї проблеми є наказ №2445-м, підписаний наркомом держбезпеки Всеволодом Меркуловим 23 червня 1941 року – на наступний день після початку бойових дій. В цьому наказі йде мова про те, що в’язнів треба поділити на дві категорії: за першою категорією – розстріляти, за другою – евакуювати в концтабори. Перша категорія в’язнів – це ті, хто вже мав винесений вирок смертної кари. Після цього наказу в Українській Радянській республіці було прийнято ще один наказ, його підписав капітан держбезпеки Філіпов, начальник тюремного управління НКВС УРСР. Це був наказ про евакуацію в’язнів. Був складений план: згідно з ним, зі Львова треба було евакуювати 4 591 особу.  Зважимо на цифру понад 5 тисяч в’язнів на початку війни – тобто, евакуювати треба було більшість.

Згідно з документами, були надані транспортні засоби для евакуації – вагони та локомотиви. На той момент залізничне транспортне управління було у відомстві НКВС, тож для чекістів це було дуже легко. Для евакуації надали 144 вагони. Згідно з інструкціями про порядок перевезення в’язнів, які існували тоді, в одному вагоні могло поміститись 50 осіб. За спогадами людей, в вагонах перевозили 70-100 людей. Тобто, ми можемо говорити, що цими 144 вагонами можна було перевезти понад 7 тисяч людей.

Реальні цифри є кардинально інакшими. Згідно звітів НКВС, зі Львова було депортовано 1822 особи. Евакуація провалилась.

27 червня 1941 року від тюремного НКВС начальникові ВОСО (военный особый отдел) надійшов запит, щоб на потреби НКВС надали 90 вагонів для евакуації в’язнів.  Це сталось у переддень, коли радянська влада залишила Львів. Куди ж ділися ці вагони? Офіційні документи про це не говорять. Зі спогадів, які ми маємо, йшла мова про те, що більшість транспортних засобів передали військовим та для евакуацію промислових об’єктів. А також на порятунок матеріального майна, яким тут, очевидно, володіли представники радянської влади. Говорити конкретно: скільки і на які потреби було надано ці вагони, ми не можемо. Але залишається факт: більшість в’язнів лишились у тюрмах.

Немає жодного документу за період 22-28 червня 1941 року, який би чітко говорив про те, що в’язнів, яких неможливо евакуювати, необхідно знищити. Є документ, який говорить, що необхідно припинити евакуацію. За мовою документу – «розвантажити тюрми від політично-кримінального елементу». Цей документ був підписаний 4 липня 1941 року Лаврентієм Берією, наркомом внутрішніх справ. Львова цей наказ вже не стосувався, бо 30 червня у місто увійшли німецькі війська.

Львівське місцеве керівництво НКВС приймає рішення про розстріли в’язнів самостійно. По звітах, які ми маємо, перших людей розстріляли 22 червня. Згадаємо: наказ Мєркулова вийшов тільки наступного дня.

Масові розстріли тривали з 22 по 28 червня. У перший день війни, 22 червня, у Львові розстріляли 108 осіб. Це були люди, яким вже винесли вирок «высшая мера наказания».

Історикам пощастило: щодо Львова збереглись проміжні звіти. Проблема дослідження цієї проблематики полягає в тому, що зберігся дуже невеликий масив документів. Наприклад, по Івано-Франківську чи Луцьку навіть немає розстрільних списків.

У Львові зберігся проміжний звіт за 24 червня. Завдяки цьому документу та розстрільним спискам, які були підписані 26 червня, ми можемо створити приблизну картину щодо кількості людей, які були розстріляні.

Між іншим, цей самий проміжний звіт начальника тюремного управління дає інформацію, що НКВС не встигало належним чином оформити в’язнів, які потрапляли у тюрму. Співробітники не встигали заповнювати тюремні анкети.  У перші дні війни активізувалась діяльність НКДБ, які мали заарештовувати людей за трьома категоріями: дезертирів, панікерів та, що звучить найбільш цинічно, підозрілих осіб. В принципі, це є нормальним на початку воєнних дій. Але це призвело до того, що у нас є загальні цифри, але є мала кількість відомих імен. У дні початку нацистсько-радянської війни загинуло багато безіменних.

Загальний звіт, який датується липнем 1941 року, підписаний начальником тюремного управління УРСР Філіповим, свідчить, що у Львові за цей період було розстріляно 2464 особи. Важко прослідкувати, звідки взялась така цифра. Якщо взяти проміжний звіт, то там згадується менша кількість людей. Якщо додамо списки, які затвердили 26 червня, цифра вийде більшою. Відповідно, важко підтвердити достовірність цього звіту.

У книзі «Західноукраїнська трагедія 1941 року» йде мова, що у Львові загинуло понад чотири  тисячі в’язнів. Я у своїй роботі, ведучи підрахунки, дійшов до цифри у 3400 в’язнів, які загинули: 1680 – у тюрмі на Лонцького, 981 – у тюрмі на Замарстинівській і 739 – у «Бриґідках».

В екскпозиції музею вказано, що тут загинула 1681 особа – на одну більше, ніж я називаю. Справа у тому, що одна з в’язнів, Олена Вітер, насправді не загинула.

Підрахунок загиблих є дуже складним. І тому цифра, пропонована мною, є приблизною.

Остання наукова праця, присвячена цій темі, це робота німецького дослідника Кая Струве. Він говорить про те, що у Львові в цей період було розстріляно від 3100 до 3500 в’язнів. Переглядаючи його справи, я помітив один нюанс, який він не врахував: факт масової втечі 24 червня з тюрми №1. Інформація про цей факт міститься у звітах конвойних військ. Кількість втікачів коливається у різних звітах, але мова йде про від 220 до 362 осіб.

В ніч з 23 на 24 червня відбувся черговий авіаналіт люфтваффе на Львів. Одна з бомб влучила на подвір’я тюрми на Лонцького, частково пошкодивши приміщення. Інша бомба частково пошкодила приміщення тюрми «Бриґідки». Охорона тюрми покинула в’язницю того дня. За цей час сталась втеча.

Це не є трагедія лише одного народу. Це трагедія всіх народів, які понесли втрати у ті дні. 69,6% серед усіх розстріляних – це українці. 22,8% складають поляки, 5,6% – євреї. Це найбільші групи розстріляних в’язнів. Серед них також були німці, австрійці, вірмени, росіяни.

28 червня 1941 року радянські підрозділи залишають Львів. Трохи більше доби у Львові триває безвладдя.

30 червня у Львів входять перші підрозділи вермахту.

Трагедія розстрілів в’язнів комуністами не припинилась. Її відголоски зіграли важливу роль у перші дні нацистської окупації Львова та інших міст. Нацисти, як будь-які військові, першими у місті захопили стратегічно важливі об’єкти. Серед них – заклади правоохоронних органів,  в тому числі тюрми, де залишались тіла загиблих.

Нацисти, використовуючи це, вдаються до ксенофобської політики щодо єврейського населення міста. У перші дні окупації міст німецькими військами (не лише в Україні, це стосується балтійських країн і Білорусі) завжди прокочувались єврейські погроми. Є своєрідний парадокс: місто Станіславів, який до 4 липня перебував не в німецькій зоні окупації, а в угорській. Поки угорці не передали місто німцям, там не було масштабних єврейських погромів.

Ексгумація тіл тривала до 2 липня 1941 року. Нацисти дали мешканцям вільний доступу у двори тюрем, щоб розпізнати родичів. Для ексгумації тіл залучили близько 300 місцевих євреїв, яких зганяли у тюрми. У наступні дні відбувався похорон. Тих, кого упізнали, поховали на Янівському цвинтарі. Тих, кого розпізнати не вдалось, поховали у братській могилі на Личаківському цвинтарі.

Нацисти переклали всю відповідальність за злочини НКВС та комуністичного режиму на місцеву єврейську громаду, котра також була переслідувана радянськими спецслужбами. Почалось поширення міфу про жидо-більшовицький характер радянської влади.

Нацисти дозволили українську пресу – і ця преса стала заручницею нацистської пропаганди. За свідченням Юрія Шевельова, який працював тоді у Харкові, опублікувати будь-яку статтю про злочини радянської влади, не вживаючи терміну «жидо-більшовизм» було неможливо.

На розвінчання цього міфу можна навести дані про склад управління НКВС у Львівській області станом на 8 лютого 1941 року. Росіяни складали 50%, українці – 35,2%, євреї – 9,3%, вірмени – 1,7%, поляки – 1,7%, інші національності – 2,1%. Це голі цифри. Росіяни в основному складали середній і вищій офіцерський склад. Українці були частково у середньому офіцерському складі та нижче. Євреї у складі НКВС переважно мали посади в адміністративному апараті. Це були працівники архіву, секретарі та друкарі. Слідчих функцій вони не виконували.

Чи можна говорити про цих людей, як про українців, росіян чи євреїв? Всі були комуністами, чекістами, представниками радянської влади. Характер радянської влади полягає у денаціоналізації, і всіх їх об’єднувала ідеологія. Євреї в НКВС – це не були іудеї, не були ті, хто реально сповідує іудейські традиції, якими жила єврейська громада Львова у довоєнний період. Міф про «жидо-більшовистський» характер радянської влади був суто пропагандистським і надуманим. Він був нав’язаний місцевому населенню через пропаганду та ЗМІ з метою ескалації конфлікту.

Нацисти скористались своєрідним психологічним станом львівського суспільства, яке переживало цю трагедію. Зважмо на те, що це вперше західноукраїнське суспільство побачило масштаби таких знищень. Досвід сталінського терору їм не був знайомий. Це була нова генерація, яка не бачила жахів Першої світової війни – для них це стало шоком.

Коли людина відчуває біль і травму, вона шукає винного. Львовом прокотились єврейські погроми. Факти першого насильства проти євреїв зафіксовані ще 30 червня, але це були поодинокі випадки. Насильство чинили як поліцейські підрозділи, так і мешканці, незалежно від національності.

Від 3 липня почались арешти серед єврейської громади. За підрахунками німецького дослідника Кая Струве, в перші дні німецької окупації загинуло від 500 до 700 євреїв. Наступний великий погром стався 25-26 липня, так звані «дні Петлюри».

За Каєм Струве, який цитує звіт айнзацкоманди «С», у липні у Львові загинуло від 2000 до 2200 євреїв. Більшість було убито айнзацкомандами, інші постраждали під час стихійних погромів.

На загал у східній Галичині влітку 1941 року загинуло від 7295 до 11309 євреїв. Найбільша кількість загиблих євреїв припадає на діяльність нацистських військових формувань. Але з цієї цифри близько тисяча осіб загинули від рук учасників натовпу, а також націоналістичних угрупувань. Ми маємо свідчення, що населення викидало свій біль на невинних людей. І нацистська адміністрація не заважала цьому.

Ця друга трагедія була породжена першою, тобто розстрілами у тюрмах. У цій темі є конфлікт пам’яті, який виливається у протиставленні жертв; у змаганні, чий біль є сильніший. Але біль втрати завжди є однаковим. Пам’ять про жертви тоталітарних режимів об’єднують громаду – у практиках поминання днів жертв. Такі спільні акції сприяють подоланню цього травматичного минулого, повідомляє zaxid.net

Підписуйтесь на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ

Долучайтесь до нашої групи у Вайбері

Ми в Instagram

Наша сторінка в facebook

Ми у whatsapp

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Строительные леса их преимущества и недостатки

Україна заживе нормально, коли вимре третина українців, які шкодують про розпад Радянського Союзу