Ця історія трапилась зі мною, коли мені тільки виповнилось 16 років. Я почала писати вірші дуже рано, і десь з 7 класу стала членом горлівського літературного об’єднання імені Павла Безпощадного. І років 5 була «наймолодшою поетесою Горлівки» )))) Заняття літоб’єднання проходили щосуботи у приміщенні газети «Кочегарка», і, до речі, були дуже цікавими і корисними. Одного разу до нас прийшов молодий чоловік у формі і запросив горлівських поетів виступити у в’язниці. Звичайно, я перша підняла руку, бо мені було дуже цікаво. Я виступала у школах і на заводах, на шахтах і у лікарнях, а от у в’язниці не була. Тому що раніше у мене не було паспорта і мене не брали. А тепер паспорт у мене вже був)) В школі мене завжди відпускали на такі заходи, і я з радістю збігла з хімії у в’язницю!
І от я і 7 чоловіків-поетів у в’язниці. Звичайно, на моїх віях по 3 кг «Ленінградської» туші, а на голові кучері. Нас повели до місцевого будинку культури, зал якого вже був набитий ув’язненими. Не знаю, чому, але нас, поетів, посадили на сцені в ряд , як перед розстрілом. Майже в двох кроках від нас починався перший ряд залу… Спочатку чоловіки читали вірші про комунізм і шахти, вугілля і Леніна… Останній слово дали мені, бо в мене були вірші тільки про кохання. Доки до мене дійшла черга, я вже була майже без свідомості, бо всі слухачі поезії дивились на мене як на випадково знайдену в бур’яні картину Рафаеля, і мені було дуже страшно від тих погдядів. Але поборовши страх, я підійшла до мікрофона. Слухач був уважним і вдячним. І все було б добре, якби я не почала читати одного вірша. Ось він:
Снова от дома ключи потеряны.
Ты теперь громче стучи в двери мои…
Я тебе крепкий чай поставлю..
На цих словах зал заревів…. потім встав і зааплодував так, що я трохи не впала. Вони плескали в долоні і кричали «Браво!» А офіцери в цей час за кулісами плакали від сміху, аж присідали, згиналися до підлоги і реготали, закривши рота, а я не розуміла, що я такого зробила. Чому зал так зворушливо аплодує, а охоронці регочуть? Нарешті «старший» серед слухачів гаркнув: «Ша!» І ввічливо сказав мені: «Дальше, доча». Я тремтячим голосом (зі сльозами на очах) в гробовій тиші прочитала цей вірш до кінця, і хотіла бігти до свого стільця, але де там! Зал кричав: «Біс!!!!» Я не розуміла, що магічного і чарівного в цьому вірші, і чому офіцери витирають очі і гикають від сміху… Я повернулась і прочитала цей вірш … разів 5. Його навіть записали тут же на магнітофон «Весна»… Чи варто казати, коли я доходила до слів про чай, зал вставав і хвилину аплодував?Це потім, після виступу, один офіцер, витираючи хусткою мокрі очі, мені все пояснив.Коли я спустилася зі сцени, мене з обох боків під лікті тримали військові, але дозволили ув’язненим до мене підійти. Мені було так страшно, що я не пам’ятаю, що вони мені казали. А ще вони непомітно для моєї охорони подарували мені золоту каблучку 585 проби і ніж – натискаєш на кнопочку, і вилітає лезо. Ніж у мене відібрали на КПП, а каблучка залишила на пальці чорну смужку, я її зняла і десь загубила.
Через два тижні на заняття літоб’єднання прийшов головний редактор «Кочегарки» Едуард Каштановський и дав мені величезний пакунок – то були листи від моїх слухачів. Усі писали, що сидять «ни за что» і що я їх найулюбленіша поетеса у світі…Мама байдуже віднеслась до мого шаленого дебюту і наступного дня поставила на двері три нових замки і два ланцюжки… Але я чомусь нікому не відповіл, хоча часто згадувала той виступ – ніколи у мене не було таких слухачів і такої охорони)))І коли я навчалась в університеті, я шуткувала: « Всі прихильники мого таланту сидять у в’язниці…»
Хочете отримувати новини в месенджер? Підписуйтеся на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ чи долучайтесь до нашої групи у Вайбері Ми є також в Instagram , у facebook та whatsapp
