Останні з Нескорених
До Дня Героїв «Про все» розпочинає друк матеріалів присвячених останньому бою УПА на хуторі Лози нині Бережанського району. Світлини та фотодокументи з архіву УСБУ в Тернопільській області.
…Марія Пальчак зрозумівши, що у неї немає шансів на порятунок відстрілювалася до останнього з німецького пістолета, поранила рядового А. Зігмунда, якого від неминучої смерті врятував металевий щуп, який той мав із собою для пошуку криївок. Вже будучи пораненою в праве передпліччя, щоб не потрапити до рук ворогів, Марія не могла дотягнутися до гранати РГ-42 і вирішила застрелитися, тендітна рука піднесла пістолет до голови, куля застрягла в черепі за 7 мм від мозку. Червона кров обпекла її темно-русяве волосся, заплетене в коси. Згодом до неї підійшов один із кадебістів і сказав до когось: «Ты смотри, как прапор бандеров!»… Червоне то кров Борців за волю України, а чорне то українська, рідна земля, остання думка стогоном і сльозою котилася змиваючи з обличчя кров, рукою біля серця намацала вишитий мамою рушник (лише 25 травня 1960 р. зважаючи на численні прохання Марії кадебісти його повернули). Вона ще не знала, що її коханого Петра уже не має в живих, а чекісти з його наплічника витягають два вишитих нею для нього рушники… Не минуло й чотири роки як на папір лягли слова Дмитра Павличка: «Червоне – то любов, а чорне – то журба»…; лише через 15 років збудуться слова пісні, коли Марія повертатиметься з концтаборів: «Мені війнула в очі сивина, та я нічого не везу додому, лиш згорточок старого полотна і вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому…».
Марія прийшла до тями у Підгаєцькій районній лікарні, побачила незнайомих чоловіків та лікаря, який намагався їх переконати, що її організм занадто слабкий для того, щоб проводити допити. У думках вихором пронеслися її останні роки життя… Ось до неї якось сумно посміхається її коханий «Петро», манить і кличе «Стефо!..», коли вона вступала в ОУН він назвав її так, як ім’я його матері, бо вона своєю турботливістю, душевною схожістю нагадувала йому про матір, яку він вже не бачив кілька років і навряд чи швидко побачить. Боже, що з ним, чому він не прийде і не забере мене звідси?.. Що з Олегом, він ще такий молодий, чи побачить він ще колись свого сина?…
Голову ломило від болю, тривожних думок і спогадів. Цей пізній осінній вечір 1949 р. наскільки він усе змінив у її молодому та здавалося б спокійному житті. Тоді, до неї до хати, прийшов односелець Леон Шмулик («Левко») про якого знала, що він перебуває в ОУН і покликав її на вулицю, де були ще двоє незнайомих їй хлопців, як пізніше дізналася «Лесько» і «Петро», вони розповіли, що переховуються від органів радянської влади і попросили дозволити облаштувати криївку в неї в господарстві. Як вона могла не дозволити, розуміла – борються за незалежну Україну. Тоді «Петро» не зводив з неї очей, він також відразу їй сподобався. Тією ж ніччю вони почали рити яму під шопою для зберігання сіна. За три ночі з її та братовою допомогою вони обладнали криївку. Але які були ці безсонні ночі, здавалося тривожними й холодними, але й водночас і теплими, бо відчула, що вона потрібна, потрібна Україні, хлопцям, які все роблять для того, щоб держава була незалежною. Оунівці пішли ще раз попередивши, щоб нікому крім брата Степана, навіть матері часом не розповіла про облаштовану криївку. Марія не раз придивлялася чи не з’явилися вже хлопці, але їх так і не було. Аж через три тижні, коли випав перший сніг, вони поселилися в схованці.
Зиму 1949–1950 рр. вони провели у неї, Марія весь час допомагала їм харчами, розповідала про ситуацію в селі, мама і сестра про них нічого не знали. Також до них навідувалися інші оунівці, зокрема «Явір» і «Касьян», які деякий час переховувалися у неї та розповідали їй про ідеї та принципи боротьби ОУН. Керував тоді ними здається «Лесько». А потім була весна, повстанці пішли, криївка залишилася чекати їх до наступної зими.
Улітку вночі, коли до Марії оунівці прийшли поїсти, Петро зізнався їй у коханні. Цілу ніч вони видивлялися у мерехтливі зорі українського неба. Вона була на сьомому небі від щастя, від щастя жінки бути коханою і кохати. Марія з нетерпінням чекали осені, коли вона зможе знову бачити Петра щодня. Далі була ще одна щаслива зима.
А наприкінці жовтня 1951 р. до неї прийшли, тільки не «Петро» з друзями, а співробітники МДБ. Погрожували в’язницею, казали, що їм усе відомо, допитували її та брата Степана де переховуються підпільники, де криївка і т. д. Мати плакала, після погроз, розуміючи, що їх викрили Марія зі Степаном показали місце де переховувалися повстанці, але сказали, що про них їм нічого невідомо, і вони їх не знають. Її та брата емдебісти забрали до Підгаєць, де змусили підписати зобов’язання перед ними, сприяти органам радянської влади у виявленні підпільників і повідомити у випадку їх появи в їхньому господарстві. Вона тоді не боялася ув’язнення, найбільше переживала за маму і сестру, яких погрожували вивезти до Сибіру. Після чекістського «опрацювання» їх відпустили.
Мамині сльози, які вони тоді були гіркими і як тяжко, ранами, капали Марії на серце, вона так не хотіла завдавати мамі прикрощів. Навіть пообіцяла їй більше ніколи не спілкуватися з оунівцями, особливо з «Петром». Але хіба серцю накажеш. Тим більше у думках у неї вже була обездолена Україна і скривджений люд… Що робити, як попередити «Петра»?…
Через три тижні після того як її та Степана відпустили з Підгаєцького МДБ вона побачила ввечері на господарстві «Касьяна» і «Явора», яким розповіла, що в неї переховуватися не можна, бо органи МДБ виявили криївку і щоби вони попередили «Петра» і друзів. Навесні 1952 р. заарештували брата Степана і коли вона літом поверталася від нього з підгаєцької тюрми у лісі зустріла «Марійку», «Касьяна», «Галю», «Явора» та «Старого». Вони повідомили її, що «Левка» і «Леська» захопили органи КДБ. І що Марії вдома залишатися небезпечно, бо вони можуть все розповісти та запропонували перейти на нелегальний стан. Погодилася. Чекала коли знову побачу «Петра», прибігла додому взяла необхідні речі і з «Касьяном» пішла у ліс «Кізлики» поблизу х. Кубань там знаходилися «Петро» (керівник групи), «Явір», «Старий», «Білий», «Марійка» і «Галя». Так літом 1952 р. я вступила в ряди ОУН, під час вступу «Петро» його ще називали «Чорним» (згадала тоді, що на Підгаєччині десь у 1944–1947 рр. діяла сотня УПА «Чорного»), дав їй пістолета і гранату…
(далі буде).
Леонід Бицюра, Віктор Уніят
На фото: будинок Марії Пальчак поблизу якого була криївка; постанова про затримання М. Пальчак,
