Там ми зустрілись з хлопцями, які сказали так: «Хрен його знати скільки ми вже тут. Дні навіть не рахуємо. Тримаємо позиції доки є що тримати, а як не буде, тоді будемо вгризатись в асфальт. Страху нема, він кудись випарувався. До речі, недавно танків і бех їм напалили цілу купу…»
Друзі, дивишся на них, це просто титани і відчайдухи. Прості люди з простого життя. Хтось сантехнік, хтось далекобійник, хтось взагалі у 18 років втік від батьків, щоб піти в Армію.
На цих напрямках не те що складно, тут змішалось все: піт, кров і пилюка. Артилерія росіян хоч і радянська, але таке відчуття, що в них безкінечні боєприпаси. Вони не пристрілюються, а просто квадрат за квадратом все знищують. Коптером літати важко навіть не через радіоперешкоди, хоча це одна з головних проблем, а через густий дим, який все накриває.
Всі дороги, що ведуть на ці позиції – прострілюються. Їдеш і думаєш: прилетить чи не прилетить. О, прилетіло, але не попало. Фосфорні заряди тут як щось дуже банальне. Нікого вже не вражають.
Знаєте, нас вчать іноземці, але думаю, що зараз ми їх можемо навчити. І в першу чергу як не зійти з розуму в цьому пеклі.
Сто разів казав і ще сто разів скажу: те, що роблять українські підрозділи в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Золотому і Гірському – це не просто виконання завдань, це подвиг. І неважливо як складеться ситуація: тактично відійдемо чи вистоїмо, те, що позиції досі втримуються – це вже перемога! Важка і кровопролитна. Тримати таку навалу ворога – це вищий рівень самопожертви і мотивації. І якщо вище керівництво не оцінить цього, тоді це і буде зрада.
Ця війна не стільки страшна як виснажлива. Сил у хлопців і дівчат на передовій вистачить. Тут питання, щоб вистачило сил у тих, хто вдома.
Війна триває!
