Ніхто. Нікому. Нічого. Не винен.
Скільки можна говорити? Вже скільки років триває війна, а в тилу починається якась хвороба: частина наших військових повертається й поводиться так, ніби тут усі мають падати навколішки, розгрібати їхні проблеми й кланятись за кожне слово.
Так, ми були на нулі. Так, ми пройшли пекло. Так, це заслуговує на шану. Але це не дає право на хамство, на вимагання, на відмазування від відповідальності.
У тилу теж війна. Тільки без вибухів. Тут люди горбатяться, волонтерять, донатять останні копійки, щоб ми щось мали на фронті. Тут тримають економіку, годують свої родини. І вони не бігають із криком: «мені всі винні».
Ти воював — честь тобі. Але повернувся в тил — будь людиною. Війна ще не закінчилась. Перемога не приходить із парадом і фанфарами, її будують ставленням один до одного. І якщо ми самі всередині будемо гнити, навіть із перемогою нічого не залишиться, окрім руїни.
Правда справжнього військового проста: поважають не за крики і не за статус, а за вчинки. Ти можеш бути героєм на фронті й гімном в тилу — і тоді всі твої заслуги нічого не варті, бо ти сам їх обнуляєш.
Ми всі в одній упряжці. І ніхто нікому не винен. Винен лише собі — де б не був залишитися людиною.
