Їду вздовж дороги, стоїть військовий. Кума каже, спинись, давай підвеземо.
– вам куди?
– та я почекаю може щось приїде. Холодно і почав моросити дощ. (Не ловко йому 😡) тихо прошепотів, на Поштову, мені до метро.
– по дорозі, сідайте…
Бачу Буревій.
– відпустка? дякую за захист!
– ні, я не місцевий, з Кіровоградщини. Брат загинув молодший, їду на поховання додому.
– мені шкода, Честь і Шана ГЕРОЮ…
Мовчу.
Служу з 14 року, прийшов до Київського ТЦК в 22 році, мене вигнали. Я декілька разів ходив, офіцери нікому не потрібні були. Взяли через своїх в НГУ. Ми коли відбивали навалу в 22, я зробив все, що було в моїх силах, а люди такі не привітні в Києві, мабуть що дуже довго я вже на сході. Раніше все було інакше.
– а далі куди? На Вокзальну?
– ні на центральний автовокзал, на потяг квитків не було.
Їду на автовокзал.
– ви що, мені не зручно і вам мабуть некомфортно!
– мені в тилу не може бути некомфортно, це найменше, що можу зробити!
Подякував, вийшов з машини, вибачився за незручності…
Весь день про це думаю 😞
Вартість найактуальніших проєктів відбудови України перевищує 11 трильйонів гривень
