В McDonald’s до мене підсіла дівчина років 30.
Її привабила моя шалена харизма.
Ну або година пік — усі столи зайняті.
— Смачного. Дякую, що не відмовили в компанії. А що пан слухає?
— Доктора Албана.
Мадам відхопила «вінірами» рівно пів бургера, наче при розлученні за рішенням суду.— Доктор Албан? Це що, психолог якийсь? Дитячі травми пропрацьовуєте?
— Ні, це співак. У 90-ті гримів із кожної праски.
— У пана був перший поцілунок під його пісню?
— Трохи не вгадали, пану вперше зламали ніс на дискотеці під його пісню.
Дівчина розібралася з другою половиною бургера.
— Я мала на увазі психологічні травми, а не фізичні.
— Було і таке. Колись у селі сусід порося заколов у мене на очах, і я підійшов ближче подивитися, а воно як схопилося і побігло за мною. Ледь пів дупи не відкусило.
— Та ні, я мала на увазі травми, пов’язані з неправильним вихованням, із помилками батьків…
Моя психологиня взялася за картоплю фрі.
— Ми колись із мамою у відпустку летіли через мацкву і пів дня в черзі простояли, щоб на якогось мертвого діда п’ять секунд у мавзолеї подивитися. Це дійсно була помилка.
— Я знову не про це…
Мадам уже доїдала мою порцію картоплі.
— Я відразу зрозумів, про що ви. Єдину психологічну травму, яку залишила мені моя мама, — це те, що вона «пішла» рано, в 46 років. І доживши до її віку, я розумію, як це мало. Картоплю ще взяти вам?
Дівчина почервоніла.
— І я розумію, про що ви. Головне, щоб з рідними людьми все добре було. Особливо зараз.
— Так, і навіть коли якась свиня за дупу намагається вхопити — то це вже не так страшно.
Ми б ще потеревеніли, але повітряна тривога викинула нас із МакДональдза по різні боки Києва.
Мені 46 сьогодні стукнуло.
І я собі і всім бажаю, щоб тепло рідних було поруч.
Особливо тих, хто країну боронить, щоб уже додому.
Якнайшвидше…
Усе зайве — зайве.
