Весна 1596 року. Повстання охопило вже половину України та Білорусі. Але всередині самого повстанського руху назріває розкол, який зрештою всіх і погубить.
Поруч із Наливайком діє ще одна сила — запорізьке військо на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. І це зовсім інший тип лідера.
Лобода — представник старої козацької верхівки. Заможний. Має маєтки під Києвом. Реєстровий козак, тобто такий, що офіційно записаний на королівську службу і отримує платню. Для нього козацтво — це професія і стан, а не повстання проти ладу.
Наливайко — інший. У нього немає маєтків. Немає реєстру. Його армія — це збірне військо з ветеранів-найманців, селян, міщан, дрібної шляхти. Соціально це зовсім інший світ.
І мета у них різна.
Лобода хоче того ж, що й завжди хотіли реєстрові: більше платні, більше привілеїв, визнання від короля. Він готовий торгуватися. Готовий зачекати. Готовий навіть здати частину вимог, аби домогтися угоди з владою.
Наливайко вже теж пробував говорити з королем. Його проєкт козацької автономії лежить десь у канцелярії Сигізмунда без відповіді. Але Наливайко домагався угоди для всього руху — території, війська, легального статусу для тисяч людей, які пішли за ним.
Лобода починає шукати іншого. Окремої домовленості для себе особисто. Амністії в обмін на нейтралітет — або на зраду решти. Це не різниця темпераментів. Це різниця моральних координат.
Між двома таборами починається холодна війна. Не відкритий конфлікт — обидва розуміють, що поляки на них уже йдуть. Але довіри немає. Наливайко підозрює, що Лобода готує закулісну угоду з поляками за рахунок його людей.
У березні 1596 року під урочищем Гострий Камінь військо Жолкевського нарешті наздоганяє повстанців. Бій важкий, з великими втратами з обох сторін. Третій козацький лідер — Матвій Шаула — втрачає руку від гарматного ядра і не може далі командувати.
На козацькій раді обирають нового старшого командира. Обирають Наливайка.
Для Лободи це удар. Він — гетьман із п’ятирічним стажем, реєстровий, заможний, авторитетний. Командиром обирають молодшого, який ще вчора був сотником у Острозького. Це публічне приниження.
З цього моменту Лобода починає таємно листуватися з поляками. Шукає для себе персональну угоду — амністію в обмін на нейтралітет або зраду повстання.
Хтось із Наливайкових людей перехоплює одного з гінців. Лист потрапляє до Северина.
Реакція стандартна для тієї доби. Лободу звинувачують у зраді. Скликають козацький суд. Засуджують до смерті. Виконують вирок — імовірно, влітку 1596 року, вже під час відступу до Лубен.
Здавалося б, проблему вирішено. Один лідер, єдине командування, ясний план.
Насправді щойно стався початок кінця. Бо разом з Лободою повстання втратило половину свого ядра — реєстрових козаків, які залишилися йому вірними. Вони не пробачили страти свого гетьмана. У вирішальний момент — за кілька тижнів — вони відплатять Наливайкові тією самою монетою.
А Жолкевський у цей час уже наздоганяє відступаючу армію повстанців. І заганяє її в пастку, з якої немає виходу.
На річці Сулі, біля невеликого містечка Лубни, є урочище. Зветься воно Солониця.
Северина Наливайка зрадили власні соратники (козацька старшина) під час облоги в урочищі Солониця у червні 1596 року. Через виснаження, голод і постійні артилерійські обстріли польського війська, повстанці опинилися в безвихідному становищі. Старшина вирішила врятувати власне життя і пішла на змову з ворогами
Змовники схопили Наливайка та його найближчих соратників (Матвія Шаулу та Шостака). Зв’язаного лідера повстання передали польському командуванню на чолі зі Станіславом Жолкевським. Після цього Наливайка відвезли до Варшави, де після тривалих катувань стратили 11 квітня 1597 року.
Наливайка зрадили, але він переміг. На його прикладі виховувались наступні покоління славних українців.
