111

Стоїмо напередодні відзначення славної події – 20-ліття проголошення державної незалежності України. Можливо у біографії держави цей вік можна назвати періодом немовляти, але ми для себе усвідомлюємо і той факт, що за період української історії останніх більш ніж 300 років українська державність не доживала до цього віку. Як ми зустрінемо цей ювілей? З якими надіями і сподіваннями ми перейдемо у третє десятиліття. З чим ми, українці, підійдемо до цього ювілею. Переконаний, що більшість патріотів в черговий нарікатиме, мовляв, не за ту Україну боролися наші батьки і діди. А у мене виникає чомусь запитання, а за яку Україну боролися наші пращури?

Чи думали вони про парламентську державу, а чи президентську? Можливо їх хвилювало питання співпраці України з Росією, чи Європейським Союзом? А може вони вимальовували моделі як працюватимуть жеки і як міська мерія буде вивозити сміття? Переконаний що ні. У їхніх мріях Україна – це країна Ельдорадо, де не мало бути бідного і пана, де кожен міг себе реалізувати, де б українці правили своєю державою, щоб всі мали хліб і до хліба. Вони віддавали життя за волю свого народу, за синьо-жовтий прапор, за Володимирів Тризуб і за те, щоб вона, Україна, не вмерла. Їхня мрія була скромною і безмежно щирою. Вона здійснилася для них. Пригадаймо хоча б піднесення початку 90-х і проголошення української державності. Ціль борців за волю України досягнута. Вони передали естафету нам і сказали: Ось держава, за яку боролися століття, за яку згинули мільйони, ми її даємо вам живучим, як дар Божий, щоб ви збудували її міцною, сильною, справедливою і багатою. Творіть вже не нашу омріяну Ельдорадо, а свою Україну, в якій добре житиметься вам і вашим дітям та онукам.

Не ту Україну, ми, нащадки, будуємо. І тут нам всім треба замислитися, а яку державу ми з вами будуємо? Чи впродовж 20-ти років державності ми сказали світові і собі той орієнтир, до чого ми прагнемо. Ні жодного разу, жоден президент, жодна партія навіть не пробувала вибудувати цілісної концепції державного будівництва. Ось і сьогодні новий окупаційний режим прилаштовує самостійну державу до своїх потреб, до своїх інтересів. Ми багато говоримо про національну ідею. Лунають виступи що ми не сформували національної ідеї. Але ж національна ідея – це не що інше як національний інтерес. Не мій, не твій, не Януковича, чи Табачника, а всіх нас разом узятих. Коли кожен не дбає за свою особисту вигоду, а думає про добро загалу. Бо тоді і йому буде добре. Що потрібно для цього розуміння. Жертви, особистої жертви кожного. Кому дано більше той і більше повинен жертвувати. Це не примітивне задоволення інтересів жебрака, чи багатий поділиться з бідним. Наша жертва – це коли кожен пожертвує свій час, свій кошт на українську справу – на діло, яке принесе добро і покращення десяткам, сотням, тисячам чи мільйонам. У цьому буде наш інтерес – творення в ім’я добра громади, нації, держави.

Ми сваримо свою владу, бо вона цього заслуговує. Ми активно критикуємо її за вчинки, за ідеї, за наміри. І це теж правильно. Вони роблять не те і не так. І тоді виникає запитання: а що і як треба робити? Знову ж таки яку державу ми будуємо, якою ми її бачимо. Відповідь на це запитання повинні дати ми з вами, громадяни цієї держави. Це не зроблять політики, які вміють лише обіцяти, це не зроблять державні мужі, бо ми їх не маємо. Це можуть зробити лише громадські рухи та організації, ми, самі громадяни. Бо в нас немає амбіцій йти до влади, ми не керуємося вузькими внутріпартійними інтересами. Ми повинні всі спільно створити концепцію державного будівництва виходячи з національного інтересу і представити її політикам, владі як ціль, мету, до якої ми усі спільно будемо прагнути.

Українська нація є хворою. Але навіть у таких складних умовах свого розвитку вона проявляє неабияку силу і пристосування для свого розвитку. Коли довіра до політичних партій у суспільстві втратилася, на тілі нації почали розпускатися і відроджуватися різноманітні громадські ініціативи і організації. Їх десятки, а може й сотні. У них одне велике і благородне бажання – змінити країну. І я закликаю всіх повірити їм. Бо не треба їм заплати. Для них приємна сама боротьба, не за владу, а за зміну людських душ. Бо кожен народ має ту владу, на яку заслуговує.

Сьогодні я хотів би від «Української справи» вийти з пропозицією до представників Зарваницької і Холодноярської ініціатив, інших громадських об’єднань. Прийшов час, коли ми всі, небайдужі до долі України, повинні сісти за одним столом і врешті сказати світові – яку державу ми будуємо.

Не будьмо байдужими. Добра справа суду не потребує.

Тарас Гребеняк

координатор ГПО «Українська справа»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.