І енкаведистам не здався – спалив себе живцем

Село Рукомиш Бучацького району на Тернопільщині для багатьох українців, що живуть у західних областях, насамперед відоме своїми святими місцями й історичними подіями, пов’язаними з ним. Адже тут, у Свято-Онуфрівському центрі, де у траверстинових печерах жили монахи ще від XIII століття, відбувалося і відбувається багато чудес, про що розкажемо пізніше. А цього разу – розповідь про повстанця Юрія Михайлецького, котрий, аби не потрапити в лапи енкаведистів, знайшов сховище у колишніх печерних монаших келіях, де провів двадцять років, допоки його не продав місцевий «іуда».

Тіло тримали під небом три дні
Загалом про життя цього чоловіка залишилося небагато відомостей, особливо про останні роки. Однак, коли настоятелем у церкву у 1989 році прийшов отець Михайло Суканець (зазначу, що дуже освічений, мудрий і небайдужий до нашої історії священик) і довідався про трагічну смерть Юрія Михайлецького, відразу зацікавився його долею і почав збирати про нього інформацію від місцевих жителів та родини. Ось що він розповів при зустрічі.
– Коли через село пройшла лінія фронту, усіх чоловіків мобілізували, і 20-річного Юрія теж. Він був учасником битви під Бродами, відомої як «бродівський котел», де за офіційними даними загинуло 100 тисяч солдатів, а за неофіційними – вдвічі більше. Там він був поранений і якимось чином потрапив у карпатське село Космач, найбільше за розмірами у Європі, де підлікувався. Тут була школа командирів УПА, в якій він пройшов короткостроковий вишкіл. Згодом отримав важливе завдання щось доставити у Бережани, після чого мав самоліквідуватися. Але з Бережан він все-таки повернувся у рідне село, проте не додому, а заховався у печерах, обладнавши собі тут криївку. Та треба сказати, що він не прикувався там, а виходив у село і односельчани бачили його не один раз. Ходив до сестри митися, перевдягатися, коли було дуже холодно, грітися. Сестра приносила йому й сюди їсти.
Проте знайшлася людина, яка його продала. Що воно їй дало, незрозуміло. З Бучача відразу наїхало багато енкаведистів, які, оточивши звідусіль це місце, кинули у печери дві димові шашки й крикнули: «Бандера, вилазь!» Кажуть, що він обгорнув голову куфайкою і, обливши її нафтою, підпалив. І так, задихаючись і обгорівши, помер. Його витягнули і поклали внизу біля печер. Знайшлося багато свідків, які казали, що він не є жителем села, а бомжем. Проте тіло не прибирали, а тримали й далі. Напевно, сподівалися, що може із глибокого підпілля вийдуть його соратники, які захочуть захоронити Юрія.

Хто похоронив повстанця – невідомо
– Коли я був у 90-х роках депутатом обласної ради, то домігся, аби зробити доступ до кадебістських документів, але майор, який давав мені їх на руки, сказав: «Здесь информация только для отвода глаз, все главные документы в Москве», – продовжує отець Михайло. – Тому особливих подробиць не вдалося дізнатися. І достеменно невідомо, хто саме його похоронив на кладовищі. Сестра Стефа про це не говорила нічого, навіть шість років тому перед смертю, коли з цього приводу задав декілька запитань, не почув від неї жодної відповіді.
Є дві версії його захоронення. Одна, що сестра прийшла вночі і, почувши розмову, не підходила до тіла. На другу ніч уже під ранок знову прийшла сюди, і не зачувши жодного голосу, на страх і ризик перелізла через церковну муровану огорожу, й на плечах потягла тіло брата на цвинтар, де в самому кінці у кутку його закопала. За другою версією переповідають, що він пролежав тут три дні. Тоді тіло відвезли у Бучач, бо хтось сказав, що Юрій мав золоті речі і проковтнув їх. Йому розпороли живіт, нічого не знайшли, і самі тоді тут похоронили. Так чи інакше могила його відома, до якої навідуюся часто.
Племінниця розповіла, що коли дізналися, про його загибель, то щоб нічого не могло видати, що він їхній родич, усі речі від онуч до портків спалили. І фотографії теж. Це врятувало їх від Сибіру, бо проводилися великі облави й обшуки.
Коли постала Україна і почали говорити за Олексу Гірника, Василя Стуса, згадали і за Михайлецького. Тодішній голова нашої облдержадміністрації Юрій Чижмар дав завдання отримати від церкви дозвіл на його перепоховання й ексгумацію. Ми хотіли вшанувати і похоронити Юрія Михайлецького під печерами біля сходинок, що ведуть до скульптури Божої Матері. Не для того, щоб зробити з нього українського Мойсея, але щоб його життя стало прикладом для наших поколінь. Бо «всесвітня павутина», маючи плюси, має і багато мінусів – засмічує голови наших дітей, які живуть у якомусь віртуальному світі, бажаючи мати усе і відразу. А коли не мають, то чинять необдумано, колються, пиячать і навіть кінчають самогубством. Батьки, купуючи любов дітей грішми і усілякими благами, абсолютно не задумуються про їхнє духовне життя. А цей чоловік мав велике переконання і сміливість та бажання жити, а тому не здався. І в такий спосіб у 43 роки загинув. Але племінниця, яка проживає у Бучачі, сказала: «Не чіпайте дядька. Що воно йому дасть, ми його у Бучачі відспівали».
Коли до нас приїжджав міністр культури Вовкун, то один клерк запитав: «А як церква ставиться до самогубців?», маючи на увазі, що Юрій Михайлецький себе спалив. На що йому відповів: «Знаєте, зірка від зірки різниться світлом, так само і самогубець від самогубця, хоча за 20 літ він не затягнув себе у петлю». Зрештою, невідомо, як саме помер, бо міг задихнутися і від димових шашок. На все воля Божа, і якщо це буде потрібно, то прийде час і його тіло буде перезахоронене.
Тут у 1987 році уже стояли агрегати, які мали різати скелі, аби знищити це місце, яке є не лише святинею, а й має патріотичний присмак, і перекрити доступ волевиявлення і націоналістичних настроїв. Тиждень люди їх сюди не пускали. І відстояли святі місця, які, думаю, ще відкриють нам немало таємниць.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,http://www.visnyk.lutsk.ua
Тернопільська область

Напишіть відгук