– Робота над фільмом кілька разів зупинялась. Одного разу зупинилася фатально. Вибори президента, а це стихійне лихо, життя країни зупиняється, і всім без винятку – акторам, групі – було сказано “все, до побачення”. Буде чи не буде продовження – ніхто не знав.

Фільм “Той Хто Пройшов Крізь Вогонь” без сумніву можна назвати явищем в українській культурі. Вихід стрічки у широкий прокат, зрозуміло, дасть старт довгим дискусіям довкола неї. ZAXID.NET, долучаючись до розмови, пропонує читачам інтерв’ю з режисером фільму Михайлом Іллєнком та виконавцем головної ролі Дмитром Ленартовичем.

 

– Пане Михайле, на початку фільму око пильного глядача натрапляє на картину у східному стилі з написом «Рейд на “Фучжоу”». Це алюзія до Вашого фільму, відзнятого 1993 року?

Михайло Іллєнко: Взагалі, хотілось підкреслити, що ці фільми – рідні між собою. Фабула схожа. Спільні візуальні теми, актори, що перейшли з одного фільму в інший. Це не є якийсь складний зв’язок, скоріш просто щось споріднене. Так само як і хрестик, переданий головному герою від батька.

 

– Маєте на увазі бронзову заграду (гуцульський хрестик, – прим. автора) з розп’яттям?

Михайло Іллєнко: Не знав, що він так називається, але саме так, маю на увазі хрестик-оберіг. З ним, до речі, цікава історія. Такий самісінький був у “Фучжоу”, адже головний герой того фільму саме з цих країв. У реквізитах з 1993 року я його, звісно, не знайшов. Тому приїхав до Львова, до мого приятеля Олеся Дзиндри показав зображення і попросив щоб мені от такий зробили. До речі, цей хрестик я ношу як оберіг. Допомагає.

Щодо спорідненості фільмів, то Орест – не випадкова людина, а радше у певному сенсі родич Івана, хоч, можливо, не надто близький.

 

– Під час перегляду деяких кадрів з елементами символізму, наприклад про журавлів, мимоволі подумалось про фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”.

Михайло Іллєнко: Загалом це 56-й фільм, в титрах якого можна знайти прізвище Іллєнко. Можливо, є певний генетичний досвід, що проростає поволі, можливо, ми просто обговорювали якийсь прийом з Юрою. Важко сказати.

 

– У фільмі трапляються деякі нарізки кадрів, що не мають особливого значення, але й не пояснюються. Присутня певна нелінійність.

Михайло Іллєнко: Нелінійно? Я не хотів будувати фільм на таких “непанятках”. Хотів, щоб ці шифри глядач міг розшифрувати, може, не одразу, а згодом, не з першої секунди, але протягом фільму. Щоб він інтуїтивно підходив до відповіді на ці запитання. І робив це свідомо, як певну інтригу, бо не все одразу треба пояснювати глядачу.

 

– Не стільки бачив, як відчував?

Михайло Іллєнко: Там багато чого залишається на долю якоїсь такої розгадки. Я вважаю, це ознака хорошого кіна. Кіно не має вичерпуватися лише картинкою і словами, які там звучать. Це складніший інструмент. У хорошому кіно є багато поверхів. Це складна музична структура зі своїми римами, які аж в кінці фільму можуть прорости, і так далі.

 

– Велика увага приділяється саме людським відносинам, любовному трикутнику головного героя, особіста-односельчанина і дівчини. Конфлікт з особістом спеціально завуальовано? Прокоментуйте конотацію з особистими почуттями.

Михайло Іллєнко: Планувалося, що цей конфлікт трошки переведено з площини політичної у складнішу трошки. Яка може торкнутись більшого кола людей.

Бо сьогодні молодих людей, які прямо постраждали від НКВС немає. А треба було залучити їхні емоції, щоб було зрозуміло суть конфлікту. Тому ці взаємини перейшли в площину емоцій, які об’єднують тих людей. Романтичні ноти присутні, щоб краще сприймали молоді люди.

На фільм йде дуже багато молодих, і в залі обов’язково є люди серйозно старшого покоління. Так у Чернівцях в кінотеатр привезли дідуся з села, йому поза 80. Фільм поки що збирає різні покоління, і мене це дуже гріє.

 

– Трохи наївні сцени, наприклад, коли санітарка, яка боялась польотів, ні з того ні з сього йде купатись на місці, де розбився літак, це данина сучасному кіно?

Михайло Іллєнко: Тобто вам здається що там занадто? На що я розраховував?. Коли Іван стоїть голим на сцені – епікод з медкомісією. Це до речі, я відтворював епізод, який зі мною відбувся в армії. Іван забуває про те, що вона на нього дивиться. І коли вони залишаються наодинці, то вона наче йому повертає своєрідний борг. На медкомісії він наче трішки осоромився. А таким жестом вона дає йому зрозуміти, що нічого страшного не відбулось.

Я думаю, що було б, якби мені було стільки років, ми б симпатизували одне одному і залишились на самоті посеред якогось величезного лугу. Може, би який гріх і трапився. От приблизно така логіка людини, яка несподівано виходить зі звичного дисциплінарного кола, випадає з часового, особистого обмеження.

 

– Фільм починається кадром у горах. У деяких джерелах є про подорож Івана до Америки човном. У фільмі це літак.

Михайло Іллєнко: Тут виникла деяка плутанина. У фільмі відтворюється географічно подорож через Аляску і Чукотку. Але ми не мали фінансової можливості поїхати чи на Чукотку, чи на Аляску. Все знімали в Україні. Щось домальовували комп’ютерною графікою, але все знімали в Україні.

Робота над фільмом кілька разів зупинялась. Одного разу зупинилася фатально. Вибори президента, а це стихійне лихо, життя країни зупиняється, і всім без винятку – акторам, групі – було сказано “все, до побачення”. Буде чи не буде продовження – ніхто не знав. Знали, що буде перерва не менш як на рік. Для фільму це фатально.

Можливо, для того, щоб все ж таки фільм не зупинився, я відгукнувся на одну абсолютно авантюрну пропозицію. Юрій Бондар – каптан яхти “Купава”, запропонував піти навколо світу на яхті.

Я кажу, що навколо світу це 2 -2,5 року. А в мене нема стільки часу, бо наступного літа я або дозніму той фільм, або не дозніму. Він мені каже: “Повернешся там звідки тобі треба буде”.

Коли я зрозумів, що зможу відзняти епізод цього фільму, то взяв апаратуру, костюм головного героя, і ми сіли на яхту. Пройшли Чорне море, Середземне, перетнули Атлантику. План був – зайти в Антарктиду. Це все ми запланували. Є два місяці, березень – квітень, коли на яхті можна підійти до української антарктичної станції. Але ми запізнились, і хлопці зрозуміли, що я все це брав марно.

Бондар і його хлопці мені кажуть в Аргентині: щоб ти не повертався з порожніми руками, ми орендуємо машину і їдемо з Буенос-Айреса в Кордільєри, там знімаємо твій епізод і повертаємось. Ти сідаєш на літак і повертаєшся в Київ і дознімаєш кіно. Вони не просто так переймались фільмом.

Я взяв із собою у подорож колекцію фільмів, дипломних, дебютних, які я збирав через фестиваль “Відкрита ніч”. Там було приблизно 70 фільмів. Ми дивились ці фільми, і вони були страшенно здивовані, чому ці фільми вони не бачили по телевізору. А їх ніхто не показує, бо це українське кіно. А простір телевізійний і екранний окупований американським і російським.

Я їм показав ту частину, яку ми вже зняли. І вони повертались до цього запитання маніакально: “Покажи знову цей фільм, розкажи ще про Даценка”.

Це перетворилось на факультатив “методи знищення українського національного кіна”. І коли ми прийшли в Буенос-Айрес, то вони сказали: ми будемо знімати це кіно з тобою. Планували цілий епізод, але не встигли, відзняли лише кілька кадрів.

Я став дублером Дмитра у його шинелі.

 

– Яка ж частина фільму є домислом?

Михайло Іллєнко: Всі біографічні моменти є достовірні – народився в селі Чернечий Яр, став пілотом, став курсантом, був збитий над Львовом, типова доля солдата після полону в німців – це табори. Нетипово, що він втік, що став вождем. Тому фільм, звичайно, – легенда.

Якщо б мені дали можливість і гроші знімати документальний фільм, повірте, що я б зробив усе можливе, щоб розповісти – оце було, оце, після цього – це. Всі пазли поставити на місце. Але це зовсім інший жанр.

Сигнальні моменти мають відповідати типовим ситуаціям і колізіям того часу і характеру героя. Але оскільки це не документальний фільм, а художній, звичайно, там дуже багато домальовок.

Тому це єдина причина, чому він у фільмі – не Іван Даценко, а Іван Дадока. Ми не маємо права привласнити ім’я Івана Даценка герою, якому ми дофантазували епізод. Але фантазувати намагались у межах вказаних рамок.

 

– Але наскільки, на Вашу думку, герой фільму схожий з прототипом?

Дмитро Ленартович: Як нормальна людина, він любив, закохувався, боровся за життя, долав перипетії. У нього була колосальна мотивація повернутися в Україну.

Тут багато знакових речей, які дотримані у фільмі. Одягаючи військову форму, я відчував, що це військова форма тих часів. І у мене було відчуття на рівні свідомого-підсвідомого. Мені цікаво було відчути на собі, розпізнати, хто він, побувати в його шкурі.

Михайло Іллєнко: Офіційна версія, що він, переселенець, отримав посаду вождя – не витримує критики. Знак від блискавки – це фантазія режисера. Ім’я “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” – це свідчення людей, які його бачили, журналістів, що були в радянській делегації.

У мене не було можливості дослідити достовірність. Але мені це й не потрібно. Бо я створюю легенду. Ця людина заслужила на легенду. Хто такий Рембо? Вн був насправді? Хто такий Чапаєв? Це просто брехня. Але вона виховала ціле покоління, вона працює. Солдат Сухов у “Білому сонці пустелі” – наче реальна людина, йому можна паспорт видавати. А наше кіно вже давно заслужило на низку легенд про абсолютно унікальні постаті, без яких Нація, як потяг без локомотива.

 

– А як щодо містики у фільмі?

Михайло Іллєнко: Гра з містикою – це містифікація. Коли Дадока розстелив ремінь, він не перекидався на вовка, бо це неможливо. Просто в нього не було іншого виходу – як звернутись до повір’я, яке він чув в дитинстві. Це був останній шанс втекти – перекинутись на вовка. Не шукайте містики там, де її нема. Це скоріш містифікація.

Дмитро Ленартович: В екстримальній ситуації, людина звертається до підсвідомості. Йому колись дідусь, бабуся чи мама розказали про характерників. Це як шансовий інструмент в екстремальних умовах. Тому у фільмі не показано, як він перекидається і біжить вовком. Це було б нецікаво і недоцільно. Це було б божевілля. А так – натяк, така знакова штука. Кожен глядач щось своє знайде, по-своєму оцінить. Виникнуть якісь асоціації, фантазії. Щоб не було “за мене все подумали, розжували”. А так – такими вкрапленнями.

 

– Як щодо висвітлення так званого радянського у фільмі?

Михайло Іллєнко: Ми робили фільм, щоб трішечки заспокоїти ненормальні пристрасті, коли в одній країні є люди, котрі традиційно один одного ненавидять. Я не бачив такої ненависті з боку УПА, але бачу ненависть з боку тих, які були на боці НКВС і КДБ. Я дивився документальні фільми про ветеранів німців і американців, котрі разом ходять по руїнах – місцях боїв під час висадки в Нормандії, і вони прощають одне одного. Я дуже сподіваюсь, що після цього фільму, на якийсь крок люди зблизяться. Я в жодному випадку не займаюсь пропагандою радянського способу життя. Не сумнівайтесь: я назад не хочу.

Дмитро Ленартович: Це шкідливо для здоров’я (сміється).

 

– Що ви вважаєте найбільшою перешкодою для українського національного кіна?

Михайло Іллєнко: Найбільша перешкода – наша звичка. Нам радянський спосіб життя навіяв, що ми кособокі, недолугі, неуспішні, кволі придурки. Це чітка робота радянської імперської системи. А ми намагаємось з цим змагатись. Нам потрібна низка легенд. Вигаданих чи не вигаданих.

Дмитро Ленартович: Чому це кіно відрізняється від інших – воно наше. Воно не схоже на американське, російське чи французьке. Воно поетичне. Наприклад, політ журавлів – це типово українська фішка.

 

– Як ви ставитеся до того, що піратська версія фільму може з’явитися в Інтернеті?

Михайло Іллєнко: А ви знаєте, що це смерть для фільму? Протягом 20 років говорили – нема українського кіно, ви всі – придурки, ви не вмієте знімати кіно і ваше місце на смітнику. Є американські фільми і є російські серіали.

Зараз, без жодного примусу, фільм переходить з міста в місто, з екрану в екран, вже більш ніж в 20 містах України. Відбулося дещо неймовірне – український фільм, який зараз ломанувся на екрани, і нам треба для того, щоб закріпити цей успіх, зокрема зібрати касу. Як тільки він вийде в Інтернет – нам хана. Нам знову скажуть – ну, ви не зібрали касу.

Мені не важливі нагороди, Оскар довбаний. Мені важливо показати, що український фільм збирає глядача, збирає касу. Ми зробили зараз фільм, який поки що успішно руйнує стереотип. І найважливіше те, що фільм зробив тріщину в стіні. Це ще не пролом. Якби зараз поруч пройшли ще таких 2-3 фільми, на які люди йдуть, тоді можна було проламати закостенілі стереотипи про українське кіно.

Андрій Мочурад

ZAXID.NET

Напишіть відгук