Сімдесят п’ять років тому, 3 листопада, в цьому урочищі Карелії діяння радянського тоталітарного режиму сягнули апогею, і двадцята річниця «Великого Жовтня» увінчалася в Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстрілом майже півтори сотні представників української інтелігенції. У цьому списку «українських буржуазних націоналістів» був і відомий актор, драматург, режисер, перекладач, педагог, народний артист УРСР Лесь Курбас, 125-річчя якого громадськість відзначатиме 25 лютого. Будучи дитиною мандрівних акторів, Олександр-Зенон Курбас, якого мати лагідно назвала Лесем, прийшов у цей світ в самбірському готелі, що на Львівщині, проте його дитинство і юність минули у Старому Скалаті Підволочиського району Тернопільської області, у дідовій хаті. Там відбулося і становлення його феномену. Тому Старий Скалат називають колискою геніального реформатора театру. Цей рік, згідно з рішенням Тернопільської обласної ради, оголошено в регіоні Роком Леся Курбаса.
Дорога до меморіального Тернопільського обласного комунального музею-садиби Леся Курбаса підіймається крутосхилом навпроти римо-католицького костелу Св. Якова Стрепи (майже половина населення Старого Скалату — поляки). На пагорбі видніється православний храм ХVII століття Св. Безсрібників Кузьми і Дем’яна (тепер — УПЦ КП), в якому сорок років сіяв Боже Слово в серця людей православний священик Пилип Іванович Курбас — дід генія театру. Музей розміщено в колишньому парафіяльному будинку біля церкви — в обрамленні вічнозелених туй. Навесні та влітку серед буяння зелені, квітів тут справжнісінький райський куточок, кажуть хранителі пам’яті Леся Курбаса. Але до Старого Скалату, на малу батьківщину геніального режисера, з усієї України та із-за кордону прямують люди будь-якої пори року. Перегортаючи книгу відгуків, розумієш, що хтось, побувавши тут, відкрив для себе досі невідомого Курбаса, про якого довгі роки замовчували, а отже — ще одну трагічну сторінку в історії становлення української державності та культури, хтось тут усвідомив феномен генія, а хтось — здійснив свою давню мрію пройтися стежками цього генія. «Давно мріяв побувати в Музеї Леся Курбаса в Старому Скалаті. Відвідини Сандармоху — місця загибелі геніального режисера — посилили моє бажання побувати там, де пройшли його дитячі літа. Амплітуда людської долі незбагненна. У Курбаса вона трагічна і вражаюча. Мало ми в нього вчимось. Надіємось на майбутнє — його геніальні зерна заколосяться в майбутній Україні», — зазначив у книзі відгуків поет, перекладач, драматург, державний і громадський діяч, Герой України Іван Драч. Відвідувачі музею зауважують: дух Леся Курбаса тут відчувається досі. Можливо, тому, що людина з надзвичайно потужною енергетикою, залишивши по собі надбання для всього народу, більше того — світу, продовжує жити. Та й Лесь Курбас надто був закоханий в заповідну красу Медоборів, де з дитинства черпав своє натхнення. Одними з найулюбленіших місць Леся була Свята гора з цілющим джерелом, де колись явилася Божа Мати, скелі Білий камінь, ліс. Про те, що Курбас ніколи не забував рідної сторони, свідчать його ностальгійні рядки, написані з Харкова 26 листопада 1926 року своєму гімназійному другові, автору спогадів про юнацькі роки театрального генія Томі Водяному: «…Тужу за Галичиною. За галицьким пейзажем, за мережаними свитками… А пам’ятаєш вакації в Карпатах?.. А наші Медобори?..» У дідовому будинку, де зростав Лесь Курбас і звідки випурхнув з родинного гнізда підкоряти світ, була величезна бібліотека. Саме тут він навчився поважати книгу. На жаль, та бібліотека втрачена, проте музей пишається зібранням зі шестисот видань із книгозбірні самого Леся Курбаса з його автографами. Книги на різних мовах, адже митець досконало володів десятьма і професійно займався перекладацькою діяльністю. До речі, за твердженням фахівців, якщо про Курбаса-реформатора театру відомо багато, то про Курбаса-перекладача-поліглота досліджень мало. «Ті книжки (з Курбасової бібліотеки) після війни валялися десь в підвалі у Харкові, і провідна акторка театру «Березіль», народна артистка УРСР Софія Федорцева побачила їх, позбирала, позв’язувала. Трохи мала книжок дружина Леся Курбаса, народна артистка УРСР Валентина Миколаївна Чистякова. Вона спочатку не йшла на компроміс з науковцями Тернопільського обласного краєзнавчого музею — казала, що ще не прийшов час Леся Курбаса.
|
Можливо, була настільки налякана чи ображена на ту владу, бо чоловіка за ніщо стратили», — розповідає директор меморіального Тернопільського обласного комунального музею-садиби Леся Курбаса, дослідник, заслужений працівник культури України Ольга Василишин. Завдяки енергійному директорові музей Курбаса обходять негаразди, яких зазнають сучасні українські музеї в глибинках. Ольга Петрівна не розраховує на ті мізерні кошти, що виділяють на розвиток галузі культури по залишковому принципу, а вишукує меценатів. Так встановили нову ковану стилізовану огорожу, вже привезли нові дубові лави, які стоятимуть на місці старих, узимку в музеї тепло, що нині теж рідкість. У найближчих планах: оновити дах, викласти бруківкою подвір’я, написати велику книжку про Леся Курбаса, якби знайшовся на це спонсор. Поки що меморіальний музей має добротний нарис-путівник за авторством Ольги Петрівни Василишин. Мріють в музеї про фондосховище. Звичайно, повним ходом іде підготовка до 125-річного ювілею Леся Курбаса. Окрім того, працівники музею святкуватимуть і 25-ту річницю з часу його заснування. Саме до сторіччя генія театру, яке відзначав увесь світ, ЮНЕСКО, оголосивши 1987-й Роком Леся Курбаса, змусило тогочасну владу відкрити Музей-садибу Леся Курбаса в Старому Скалаті і тим втілити двадцятирічну ідею свідомої тернопільської інтелігенції. Так у колишньому двохсотлітньому парафіяльному будинку, де були і сільська контора, і шкільний виробничий комбінат, і дитячий садочок, і поштове відділення, постав музей. На початку експозиції впадають в око світлини батьків — актора, режисера Степана Пилиповича і акторки Ванди Адольфівни, які виступали у мандрівному театрі товариства «Руська бесіда» під сценічним прізвищем Яновичі. Хто знає, може, якби вони не були служителями галицької Мельпомени, то і не було б феномену Леся Курбаса? Дід, староскалатський священик Пилип Курбас, переживав за те, щоб внук не подався у бродячі комедіанти, як його батько. Бо саме театр на роки став яблуком розбрату між Пилипом Курбасом та сином Степаном, і Лесеві довелося народитися у самбірському готелі. Кращого талану для свого сина прагнули і батьки. У дідовій хаті Лесь не лише займався самоосвітою, проводячи більшість свого часу за читанням книг, а й приватно закінчив два класи і, склавши їх екстерном, вступив до третього класу Тернопільської гімназії. Як згадував Тома Водяний: «Із раннього дитинства він вивчав іноземні мови. Цікавий факт: у шостому класі, щоб читати Шекспіра в оригіналі, Лесь вивчав англійську мову, а у восьмому, щоб читати Ібсена, — норвезьку…» Безперечно, поряд із книгами його пристрастю з дитинства був і театр. Хлопцеві не лише свого часу довелося жити з ним, він грав у театр із дітьми, імпровізуючи інсценізації байок, казок. У гімназії Леся Курбаса називали комедіантом і арлекіном. Після її закінчення Лесь Курбас навчався у Львівському і Віденському університетах. А його дебютом на сцені стала роль Каміла у виставі Августа фон Коцебу в аматорському театрі українського спортивно-культурного товариства «Сокіл» у Львові 31 березня 1909 року. Тоді студента Леся Курбаса високо оцінив рецензент вистави — театральний і суспільно-політичний діяч, письменник Гнат Хоткевич. У Львові Лесь Курбас проявляє себе і як талановитий режисер. Театральне життя Леся Курбаса на сценах Галичини було яскравим і насиченим, а особисте — сповнене трагедій: смерть рідних, нещасливе кохання до партнерки по сцені театру «Руська бесіда», заміжньої, старшої від нього Катерини Рубчакової, через яке Лесь Курбас ледь не поплатився життям, вистріливши собі в груди. Ця куля залишилася там назавжди. Музей у Старому Скалаті — не просто музей Леся Курбаса і родини, а його цілої епохи в Україні, розвитку тернопільського театрального мистецтва, яке постало на помостах Курбасових «Тернопільських театральних вечорів» 1915 року. Саме це його дітище — перший професійний театр Тернополя — було і першим вагомим кроком до створення «Березолю». Київський період Леся Курбаса розпочався в трупі Київського українського театру славнозвісного Миколи Садовського 1916 року, який запросив молодого талановитого галицького митця, щоб надати своєму театру нового дихання. Але й тоді Лесь Курбас продовжує опікуватися своїм тернопільським театром. Як і всюди, у Києві навколо Курбаса гуртується талановита молодь, і він організовує театральну студію, з якої зароджується «Молодий театр». На його сцені Курбас, якому належить перша спроба інсценізувати твори Тараса Шевченка, відкриває нового Кобзаря, подаючи його поезію як біль душі усього українського народу. Метою «Молодого театру» було творити нову за формою і національну за змістом європейську культуру. На жаль, цей театр проіснував недовго — до 1919 року. «Мистецтво, яке не йде вперед, яке костеніє в традиціях, перестає бути мистецтвом», — наголошував Лесь Курбас. І він ніс своє новітнє мистецтво людям, мов палаюче серце відважний легендарний Данко. Не випадково дав своєму новітньому театру, який заснував 1922 року, назву «Березіль», обравши поетичним девізом рядки норвезького поета Бйорнстьєрне Бйорнсона, які сам переклав українською мовою:
Я вибираю березіль,
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я вибираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
З якого літо родиться.
Як зазначає директор Музею-садиби Леся Курбаса Ольга Василишин у нарисі-путівнику: «Тридцятип’ятирічний Курбас творив свою державу — Театр з великим розмахом. Молодий актор і режисер, маючи європейський вишкіл, задумав кинути виклик традиційному українському театру, рудименти якого й досі не зникли зі сцени й живуть під маскою псевдонародності та примітивного етнографізму». 1926-го «Березіль» переводять до Харкова, який на той час був столицею. Співпраця з драматургом Миколою Кулішем стала новим витком у поступі «політично спрямованого в русло щасливої радянської дійсності» «Березолю». Про творчий тандем Курбаса і Куліша письменник, журналіст, театральний критик Юрій Смолич писав: «Березіль» знайшов в особі Куліша оригінального драматурга, а драматург в особі Курбаса тонкого співтворця». Так на сцені «Березолю» з’явилися «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса», «Патетична соната». Театр, який до того часу у своїх виставах звертався до «соціалістичного реалізму», тепер викривав його недоліки. І Леся Курбаса, і Миколу Куліша звинуватили в буржуазному націоналізмі.
В окремій експозиції музею за колючим дротом — матеріали про арешт, заслання, театр Курбаса в соловецькій тюрмі, смерть в урочищі Сандармох, який став останнім притулком більше тисячі невинно убієнних представників цвіту української нації.
Окрім теоретичної і педагогічної спадщини митця-новатора, Лесь Курбас залишив по собі драматичні твори, переклади, три фільми, які зняв на тодішній Одеській кінофабриці в 1924—1925 роках — короткометражну кінокомедію «Вендета», політичний памфлет «Макдональд», фільм «Арсенальці». Кінороботи геніального митця, на жаль, не збереглися. Внесок Курбаса у світове мистецтво неоціненний. Його ім’я поміж таких великих реформаторів театру ХХ століття, як француз Жак Копо, англієць Едвард Гордон Крег, росіянин Всеволод Мейєрхольд, німець Ервін Піскатор, австрієць Макс Рейнхардт. Перебуваючи в меморіальному Музеї-садибі Леся Курбаса в Старому Скалаті, український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко записав у книзі відгуків: «Якщо наш народ має право називатися європейським, якщо ми як нація маємо зберегтись у століттях і тисячоліттях, то в цьому є лепта Леся Курбаса».
Лариса ОСАДЧУК
|
КОМЕНТАР
Юрій ГУМЕН, директор Державного архіву Тернопільської області, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства та філософії Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя:
— На театральних помостах в усі часи, можна сказати, відображалося волевиявлення народу. І актори своїм життям на сцені, емоціями намагалися донести до глядача те, чого не могли б сказати в реальному житті. Тому мистецтво насправді — це є потужна сила. У час маховика терору, в 1920—1930-х роках, і «Маклена Ґраса», і «Мина Мазайло», і «Патетична соната» Миколи Куліша, поставлені «Березолем» Курбаса, насправді були викликом суспільству (бо показували, яким воно є в реальності) і тодішній владі. А влада такого не пробачала. Каральні органи за людьми мистецтва і культури спостерігали в першу чергу, адже ці люди завжди на першому фланзі, вони — основа совісті народу. Інтелігенція, можливо, красиво, можливо, подекуди мовчки, можливо, без великого пафосу насправді показує владі її місце і розкриває її справжнє обличчя. Тому в період тоталітарного Радянського Союзу театр Курбаса був чимось інопланетним і довго проіснувати не міг. Своїм життям Курбас показав, що, не будучи ні солдатом, ні багатієм, можна протиставити себе системі і більше того — по-своєму перемогти. Олександр Степанович довів, що і один в полі воїн. Адже непросто було знайти однодумців у ті роки, не лише передати свої знання, вміння, навики, а закласти все це на підсвідомому рівні. І кращі традиції Курбаса існують до сьогодні. Феномен був у тому, що театр, який створив Лесь Курбас, був живий! Він того часу був єдиним підсвідомим зв’язком із народом. Адже люди приходили і віддавалися тому, що бачили на сцені. Вони співпереживали, погоджувалися. Тобто це був новітній театр! На жаль, не кожен сучасний професійний театр в Україні зараз може себе назвати «Березолем» 1920—1930-х років. Ми можемо пишатися тим, що Тернопільщина свого роду стала колискою геніального Леся Курбаса. Адже і дідусь, у якого була величезна бібліотека, щось заклав, були вчителі Тернопільської гімназії, де навчався Лесь Степанович. Тобто це свого роду було трампліном. Був злам епох, злам цінностей. Одні цінності були в імперських державах, і цілковита відсутність їх в радянській державі. Тому якби Курбас народився у Франції чи Англії, його життя склалося б по-іншому. По суті Курбас був не просто реформатором сучасного професійного українського театру, — він був його архітектором. У тому, напевно, його найбільша геніальність. Тому який би не був терор, які б не були репресії, але мистецтво, інтелігентність — цінності, що були і будуть вічними, щоденними, а не короткочасними.