Сергій Лазо – автор кільканадцяти книг лірики, прози, драматургії, відомий автор знаменитих пісенних шлягерів (“Ні обіцянок, ні пробачень”, “Ти подобаєшся мені” та інших), додав до переліку створеного прозовий доробок, що наразі рецензується. Його складають: роман “Концерт для самотнього голосу з незлагодженим оркестром”, міні-повість “Музиканти йдуть зі світу”, есеї та п’єса “Ми так любили The Beatles”, що, власне, дала назву книзі. Гадаю, що не випадково.

Відлік часу “бітломанії” ведеться від 1963 року, коли пісні британського рок-гурту The Beatles стають сенсацією: спочатку до їхніх ніг впала Франція, потім уся Європа та Америка, незвичайно швидко бітломанія охопила всю земну кулю, окрім… Радянського Союзу – на його території “бітли” були заборонені. І зрозуміло чому, адже слово “бітломанія” стало символом протесту проти свавілля влади, котра обмежувала особисте життя громадян, навіть слухання пісень загрожувало покаранням.

Сергій Лазо – правдивий бітломан, який щиро й відверто жадає поділитися своєю історію зацікавлення й захоплення цією групою, одночасно прагнучи дослідити їхній феномен: В одному з есеїв автор пише: “Те, що бітлівські пісні нині класика, факт очевидний, тому цікаво поспілкуватись не про їх художні якості, а про БІТЛЗ, як про явище в цілому”.

І все ж ключовою темою цієї рецензії буде мова про роман “Концерт…”, як показово-характерний твір письменника. За жанром – це гумористична проза, стилістично наближена до художньої автобіографії, у функціональному плані – до соціально-побутової тематики. Композиційне рішення твору не виглядає особливо складним, і визначальною рисою є локальний колорит наративу, коли сюжет побудовано виключно на реальних подіях із нечастими вкрапленнями художньої вигадки.

У романі 28 розділів, і всі мають красномовні назви, зокрема, “Велика котонова епоха”, “Дюк”, “Вініл”, “Філфак”, “Зірка марксизму”, “Крила Пегаса”, “Russo turisto”… Композицію книги добре тримає рух: автор відверто і щиро відтворює молодий ритм життя свого і своїх героїв. Оповідь динамічна, швидко змінює картини: про шалені репетиції, гітарних богів, зеленооку lady in red; про те, як створюють тексти пісень та що робили директор і завгосп в роки розвиненого соціалізму; про дивні мрії та головний і останній концерт… З передмови автора: “Ось так, зриваючи сухе лушпиння півстолітнього побуту, аркушик за аркушиком, рік за роком, усередину себе. Не в минуле або майбутнє, а просто в гості до самого себе”.

С.Лазо дійсно “грає” самого себе, він є головним героєм роману, невичерпною скарбницею різного ґатунку історій зі свого життя, веселих колізій й наповнених комізмом ситуацій, і що цікаво – більшість із нас думає приблизно так: здається, і зі мною колись-то траплялося щось подібне. Та головне, що все це описано з приголомшливим гумором, котрий примушує нас, читачів, не просто поблажливо посміхатися, а постійно хихотіти, інколи – реготати.

Посилення виразності та підкреслення комічного ефекту автор досягає частіше всього засобом тропу гіперболи (спочатку розповідає правдоподібно, далі перебільшує, знову перебільшує, і нарешті доводить ситуацію, опис, портрет, характер тощо, до майже абсурду, коли комізм досягає межі між реальним і неможливим). Гіперболою користується автор і як засобом патетичного вислову, коли пафос стикається з іронією та іронія таврує пафос: “Полірували пивом. Лікар Сардак, викритий у придбанні шкіряного пальта неземної краси (звідки гроші?!), вправно мені парирував, звинувачуючи, що за якийсь вульгарний антилоповий піджак я, можна сказати, продав Батьківщину…”.

С.Лазо з гумором ставиться до побутових дрібниць, що часом труять наше повсякденне життя, і його погляд допомагає змінити, якщо не саму ситуацію, то хоча би точку зору на неї. Характери, портрети, інтер’єри, пейзажі – все сприймається просто і легко (не легкодумно), і ці простота і легкість додають позитиву: значить, у нашому домі теж не все погано!

Живі коментарі автора-розповідача кумедні й правдиві, і від цієї правдивості стають ще кумеднішими: “Не змовляючись, увесь наш гурт виставив на красиво сервірований стіл гордість своєї Батьківщини – “Московську” стандартного зразка… треба було бачити обличчя офіціантів, котрі врочисто принесли кілька сюрпризних пляшок (сортового вина із льохів Тоскани – Т. Д.) і… не знайшли їм місця. Наша група налічувала чотири десятка людей, тож нескладно здогадатися, що на білосніжній скатертині гордо вишикувалося чотири ящика горілки; закуска між ними нагадували острівці чахлої рослинності у пісках Каракумів (…) Художники дуже скоро нетвердими язиками почали вчитися говорити українською, а група з невідомої країни настільки близько поріднилась з продукцією радянської горілчаної промисловості, що спробувала виїхати нашим автобусом, дуже дивуючись із протестів і нашого бажання зайняти власні місця на рідних велюрових сидушках”.

Автор-гуморист, буває, ховається за палітру й пензель, переважно, коли “малює” пейзаж, і тоді постає перед наші світлі очі як автор-романтик, лірик, піднесено-чутливий, захоплений красою мови. Гадаю, читачеві сподобається інтимність та шарм нової версії старого як світ сюжету ліричної історії кохання (“Палата № 6 (лікарняна лірика”); камерність і поетичність вставних новел (“Двоє під сонцем”, “Ніч утрачених речей”) теж припадуть читачеві до смаку, хіба, може, не кожному, але це вже залежить не від письменника, чи не правда?

Автор ностальгує? Авжеж, на радянський період припала половина його життя. (“Якщо ви були дитиною в 60-ті або 70-ті, то, озираючись назад, вам складно повірити, що нам вдалося дожити до нинішнього дня… зате у нас були друзі. Ми гасали на великах, пускали сірники по весняних струмках, сиділи на паркані чи в шкільному дворі… коли нам був хтось потрібен, ми стукали в двері, просто заходили й бачилися. Без дозволу!… Ми крали яблука в садках, їли вишні з кісточками, і кісточки не проростали в наших животах… Контрольні та іспити тоді не ділили на 10 рівнів, і оцінки мали 5 балів теоретично та 3 – насправді”).

С. Лазо – письменник, котрий, зберігши моральні константи, прагне ушляхетнити новий час, не допускаючи категоричності, безапеляційності суджень. Ось як він пише про наших батьків: “Це покоління породило величезну кількість людей, які можуть ризикувати, розв’язувати проблеми й створювати щось, чого до цього не було. Ми мали свободу вибору, право на ризик і невдачу, відповідальність, і якось просто навчились користуватися всім цим. У світі не сім чудес, а значно більше. Просто ми до них звикли й деколи навіть не помічали”).

Твір С.Лазо гонорово наслідує ситуацію з відомими романами класичної гумористики, його, роман тобто, так і хочеться “розкуркулити” на цитати: “Дефіцит – символ соціалізму! Усьому світові заявили, що в нашій країні сексу немає. Погарячкували – народ продовжував по-зрадницькому плодитися (…) Інколи його (персонажа “Палати №6 – Т.Д.) тягне пофілософствувати. – От дивися. Виходиш на вулицю – усі на вулиці, йдеш на базар – усі на базарі, сядеш до в’язниці – всі у в’язниці, дивишся фільм – усі в кіно, ляжеш у лікарню – вони вже тут як тут. Це життя!”.

Отже, якщо вам раптом обридло ваше існування в часі, бо літо давно скінчилося, а до весни далеко, ця книжка врятує вас від осінньої депресії. Читайте по розділу кожен день, і ви забудете про хандру, невірних друзів, остогидлого шефа і завжди порожнього гаманця. Щоправда, категорично не раджу читати цей роман на роботі, або в міському транспорті, бо люди будуть лякатися вашого безрозмірного хихотіння і недвозначно підозрювати вас самі знаєте в чому!

Тетяна Дігай

http://www.bbc.co.uk

Напишіть відгук