Дорогі друзі! Чогось мені захотілося запропонувати Вам уривок із нової книжки. Вибачте, що не веселий.
Євген Дудар
Н Е З А Б У В А Й М О !
( Уривок із книги “РОЗДУМИ ЛЕГКОВАЖНОГО” )
Серед моїх творів є гумореска “Мій деб”ют у кіно”. Гумореска – напівправда, напівфантазія. Оповім чисту правду.
Відомий усьому читаючому світові романіст, есеїст, літературознавець, природолюб і просто прекрасна людина Андрій Кондратюк був тоді ще всього-навсього прекрасною людиною. І моїм однокурсником. Сиділи ми за однією партою.
Андрій шепче:
– Давай після лекцій підемо до молодіжного театру. Там, у дворі, набирають добровольців у масові сцени для зйомки фільму “Іванна”…
Я відшіптуюсь:
– Андрюша, мені так не хочеться сьогодні в артисти… Перед екзаменом з німецької мови…
– То піди зі мною за компанію. Я запишуся. А коли стану знаменитим актором, замовлю за тебе слово в Дармограя на екзамені…
Дармограй викладав тоді у нас німецьку мову. І примушував нею співати. То ми й ревли, що університет трусився:
” wir sind geboren, tancen und ferbringen…”
Пішли ми з Андрієм на те театральне подвіря. Люду, охочого стати хоча б
кіноблимавкою, тут видимо-невидимо. Вербувальники перебирають, як циган коней на базарі. Стоїмо збоку. Андрій переминається з ноги на ногу, наче дівка перед сватами.
– Підходь, – кажу йому, – он до того кінофюрера і записуйся, бо так будемо стояти до Яцкового дня…
Андрій підійшов, щось лепече, а той повз нього дивиться на мене і каже другому:
– Он дивись, там стоїть той, що треба… Ніби вчора з концтабору вийшов…
Кругленький, пухкенький Андрій на роль смертника не підійшов. Набирали п”ятдесят “військовополонених радянських солдатів”.Яких завтра мають розстріляти на честь п”ятдесятиріччя Гітлера. Отже: завтра о 9 ранку бути тут. При собі мати паспорт…
Андрій розчарований. Я не зачарований.
– Ну що, – кажу . – Будемо вважати, що я добровільно пішов за тебе на страту…
Наступного ранку “полонених” повантажили на машини. Вивезли за Львів у пісочний кар”єр. Тут вже було достобіса “гестапівців”. На мотоциклах і піших. З вівчарками і без.
Нам скомандували зняти свій одяг, акуратно скласти, на нього покласти паспорт.
Мені видали рвані матроські штани й такий же натільник. На обличчя понакладали “синяків”…Вилаштували усіх нас в шеренгу. Поставили перед нами гестапівців озброєних шмайсерами . І чекають поки небо вкриють хмари. Бо за сценарієм погода має бути похмурою. Це ж ювілей фашистського вождя, а не радянського.
Сидимо вже. Чекаємо хмар. Годину.Другу…
Режисери кажуть, що так можна прочекати й тиждень. Треба на пагорбі, що за кілометр звідси, палити димові шашки…
Я ж сиджу, як на колючках. У мене аж в душі смокче. Після завтра екзамен з німецької, а я знаю лише ich bin heite ordner… І то не впевнено… Дивлюсь на гестапівця, що сидить переді мною, а під каскою бачу лице Дармограя… І в голові починається ” wir sind geboren “… Тут вже не до “geboren”, а ближче до “kaput”…
Встаю. Ніби розминаю ноги. Поволі йду до свого одягу. Скидаю матроське, зодягаю цивільне. Ні гестапо, ні контррозвідка не бачать. Ховаю у кишеню паспорт.
І зигзагами, ніби прогулюючись, тікаю… Криків за собою не чую. Пострілів також…
Фільм вийшов на екрани. І ніхто не дорахувався, що розстріляли лише сорок дев”ять полонених. Один втік…
Через якийсь час із кіностудії я отримав грошовий переказ на 3 рублі 69 копійок. Ніби посмертно. Принаймні у цьому були впевнені кіностудійні бухгалтери…
Тепер повернемося до самого фільму, тогочасної ситуації в Україні взагалі та у її західних областях зокрема. І… трагічної долі головної героїні…
Знімався фільм у 1959 р. І тоді ж вийшов на екрани. Ідеологи й творці фільму дуже спішили. Тоді в Україні взагалі та її західних областях зокрема шаленіла боротьба проти “буржуазного націоналізму”, клерикалізму. І конкретніше – проти Греко-католицької церкви. Одних священників вже розстріляли, інших кинули в тюрми та концтабори, третіх “добровільно” перевербувало відновлене Сталіним у 1943 році Московське православ”я. “Добровольцям” також можна лише поспівчувати. Вони сподівалися, що упокорившись новій владі, помінявши конфесійну орієнтацію із Риму на Москву, заслужать спокій. Але Москва не лише “сльозам не вірить “, а й молитвам. Їй треба постійно засвідчувати свою лояльність вірною службою. З “добровольців” почали вимагати обов”язковий звіт сповіді парафіян. І намагатися
частіше їх сповідати…
Більше того “сталінське православ”я”, підтримане партійними, радянськими та упокорюючо-катівними органами, вирішило підкорегувати історію. “Зачистити” територію західних областей від “прісутствія сімволов уніатства”. А оскільки ідіотизм, як і геніальність, безмежний, то вони додумалися: на надмогильних пам”ятниках, що на кладовищах, “оправославити” розп”яття Христа. Там, де ступні ніг навхрест прибиті одним цв”яхом, повідбивати. Нехай нащадки усопших зроблять, щоб ноги були паралельно. Прибиті двома цв”яхами…Словом, радянська влада і “найсвятіша на землі церква” розщедрилися на ще один цвях для Спасителя. Аби так “скласти історіческі”, щоб у майбутньому комар носа не підточив. Щоб прийдешні покоління не сумнівалися- їхні предки вічно були з Москвою. Навіть тоді, коли ще й Москви не було…
Цю бредову ідею негласно довели до голів сільрад та “одоброволених” пасторів. На щастя здіснити її не судилося. Хтось з найвищих чинодралів зрозумів, що коли за волю України зі зброєю в руках боролися лише свідомі українці, то проти святотатства, вандалізму, наруги над могилами предків, може повстати навіть той, який вміє лише хреститися…
Отже – фільм “Іванна”. Звісно, події в Галичині. Доблесна Червона Армія звільняє Західну Україну з-під польського ярма. Народ радіє. Але оунівці і греко-католицькі священники на чолі з Митрополитом Андрієм Шептицьким, які ” пов”язані з абвером, есесівцями і гестапо,” підло дурманять людей. Шкодять радянській владі. І допомагають німецьким фашистам окупувати Україну.
Єдиний чесний греко-католицький священник Ставничий і його донька Іванна
-похресниця Шептицького. Але оточення уніатів і оунівців плете інтриги. Доблесні
червоні офіцери намагаються допомогти Ставничим. Та …настає війна. Верх у Львові беруть гестапівці, націоналісти і уніати. Перевихована своєю подругою-комсомолкою Іванна, допомагає втекти із концтабору полоненим . Націоналісти та уніати підло заманють в пастку. Гестапівці ловлять її, катують, але вона мужньо витримує тортури. А перед стратою “прозріває” – скидає із шиї хрестик і викидає його. Фільм у стилі традиційної совкової агентурної блекоти. Сценарій ліпив вишколений брудомаз Вл.Бєляєв, який спеціалізувався на агентурних брехах і підтасовках.
Лицедійство досить таки банальне, грубе, брехливе й підле. У стилі комуністичної моралі : “Всє, кто красниє – люди, остальниє – нєлюді”… Пам”ятаю , що та картинка, де Іванна викидає хрестик, викликала найбільше обурення глядачів Львова. Це було топтання по душах віруючих. Люди перешіптувалися:” Накликає на себе Божу кару”…”Таке богохульство безкарно не проходить”…
Не думаю, що глядачі хотіли Божої кари для виконавиці ролі Іванни – студентки театрального інституту Інни Бурдученко. У цій вульгарній совковій кінорептильці вина головної героїні була не головна. А, якщо врахувати її молоді літа, творчу стезю, на яку вона щойно ступила, атмосферу тоталітарно-комуністичного смороду, у якій росла і вчилася, то вини й зовсім нема…Тим паче – вона грала роль…І грала талановито…
На жаль…Її акторська кар”єра почалася роллю Іванни і в цій ролі закінчилася…Не мине й року… Інна Бурдученко трагічно загине… Під час зйомки фільму “Так ніхто не кохав”… У палаючому павільйоні палаюча балка зупинить її юне життя…
І люди… Ще більше повірять у “Божу кару”…
“Божа кара”… А, може, це кара людська?.. Сконцентрована негативна енергія? Ні сценариста, ні режисера, ні ідейних натхненників фільму на екрані не показують. Глядач їх не бачить. Талановита актриса талановито грає роль тієї людини, яку більшість глядачів осуджує, в якійсь мірі й ненавидить. Всю енергетику глядацького кагалу, позитивну і негативну, притягає до себе. Але позитив в образі героїні бачили лише сатрапи й до них примкнувші. Отже юна актриса, не відаючи того, вбирала у себе колосальну масу негативної енергії, яку виділяв основний кагал глядачів.
Людині не дано знати, що “ТАМ”, і як “ТАМ”? Але можна припускати, що “ТАМ” йде безперервна боротьба двох енергій – ДОБРОДІЮЧОЇ і ЗЛОДІЮЧОЇ. Боротьба і за кожну конкретну людину. І за людство в цілому. Підживлення першої і другої поступає і від кожної конкретної людини зокрема. І від людства узагалі…Десь “ТАМ” на особистий рахунок кожного набігають “бонуси”…І від того, що переважить, залежить доля людини, її життя…
Молоді талановиті, вірогідно, втрачають життя не тому, що “ХТОСЬ” ( Люди, чи
Господь ) так захотів. ДОБРОДІЮЧИХ бонусів, через свій недовготривалий вік, вони ще не встигли набрати. Отже того, що захищає, у них ще нема, або зовсім мало. І коли ЗЛОДІЮЧА енергія, особливо чорна енергія з а з д р о с т і, насувається агресивною масою, нейтралізувати її, чи протистояти їй нема кому.
То думай, людино, яку енергію ти збуджуєш, і яку куди посилаєш. Бо від цього залежить і твоя доля…
Працюючи над цим спогадом, я взяв книжку того ж таки В.Бєляєва “Формула яда”. Аби поновити в пам”яті епізоди з фільму. У книжці вміщена й повість, яка,очевидно, лягла в основу сценарію.
Багато моїх колег книжки того періоду, а особливо з отруйною брехнею, викидають. Я зберігаю.Правда, окремо від нормальної літератури і… “неповнолітніх”… Зберігаю для історії. Щоб потім, коли “неповнолітні” стануть повнолітніми, могли усвідомити, яким словесним смородом вимушені були дихати їхні предки. Дихати й не отруїтися.
В анотації до цієї отрути сказано:
“…На страницах книги рассказывается о трагической гибели
молодой девушки Иванны Ставничей в дни окупации Львова, о злодейс-
ком убийстве писателя Ярослава Галана, разоблачаются многие другие
преступления греко-католической церкви и “Организации украинских
националистов”. Писатель обличает отъявленных врагов украинского
народа – митрополита Шептицкого,Евгена Коновальца, Степана Бандеру…”
Цей сосуд брехні і бруду з”явився на світ у 1972 році. “Пісатель-облічатель” зібрав докупи те, чим вже “облічал” не раз. Уже давно сталінські терористи прибрали “врагов украінского народа” Андрія Шептицького, Євгена Коновальця, Степана Бандеру. Вже “злодейскі” вбили іншого “облічателя” – Ярослава Галана. Бо той перестав “облічать”. І приписали це вбивство “греко-католіческой церкви” та “Організаціі украінскіх націоналістов”…Вже й, здавалося, не було потреби “разоблачать” і “облічать”. З-за “сяючого горизонту” ось-ось мав вискочити
комунізм… Але система запрограмована так, щоб знищувати все “до основанья”.
А то й ще нижче “основанья”. Щоб затерти сліди самого “основанья”…
Отже:
“…Книга…не только рассказывает о справедливой борьбе украинского народа за свою землю и отчизну, но и прызывает советских людей быть бдительными, свято хранить дело мира и социализма…”
“Дєло” вже, слава Богу, “сохранілі”. І соціалізм… Не допомогла й “бдітєльность”…
А ось “о справєдлівой борьбє украінского народа” варто б поговорити. Бо мова йде про ту “справедливість”, якою боролася комуно-енкаведистська кліка за українську землю, за її “освобождєніє” від українців…
То ж доречно буде навести ще одну із багатьох “формул отрути”, якими ці кровожадні сатрапи користувалися в боротьбі за звільнення народу від “ворогів народу”. Це тотальне обагентурення спеціалістів, яких засилали на роботу у Західну Україну. Приклади використовування для цієї іудиної роботи місцевого населення ми вже наводили. Що ж до “засланих”, то основний контингент був із східних областей України. Підбирали тих, хто уже був “на гачку” – щось украв, щось не те сказав, за щось сидів, хтось не там родича мав… Їх збирали на пункти при обласних управліннях МГБ, проводили кількатижневі інструктажі, примушували підписати “Объязательство” і відправляли у розпорядження таких же управлінь якоїсь із Західних областей. Були й інші категорії “засланців”. Це перевірені “совпати” ( совєтскіє патріоти). І молоді спеціалісти – комсомольці…Усі вони також проходили через горнило МГБ, усі засвідчували свою вірність “обьязатєльствамі”…
Невже сатрапи не знали, що примушуючи людей “слідкувати й доносити” наражають їх на явну загибель? Але й це їм було на руку. Українець знищить українця. Донощик – підпільника. Підпільники – донощика . Та й потім можна буде баламутити світ фанфарами комуністичної “правди” про “звірства бандерівців і
оунівців”, “вбивства невинних людей” “лише за те, що вони із східної України”…Як ото досі шамкають комуністичні “старухи Шапокляк…”
Правда, коли заходить мова про партизанів радянських, які вішали прислужників німцям, видається словесне “бельканто” на зразок “законів війни”, “справедливої помсти”, або ж живодерської істини: “Собаці – собача смерть”…
Пригадую той період, коли Путін “мочіл в сортірє” Чечню. Тодішній феесбушник Степашин нахвалявся, що у Чечні вони застосовують ті ж самі агентурні методи, які після війни застосовували у Західній Україні… І від тоді, “кровожадні чеченські терористи” почали з”являтися, як гриби після дощу. Безпощадно “рвали”, де могли. А подекуди феесбушники підносили їм навіть мішки з вибухівкою…
Тільки здається у трагедії, що відбулася 11 вересня у Нью-Йорку, чеченці не згадуються. Хоча після цього страшного теракту американцям, які до того заявляли про “геноцид чеченського народу,” наче заціпило…
Отже післявоєнний енкаведистський полігон “Західна Україна” вишколив не одного сатрапа і відправив на той світ не одного їхнього “агента”…
На щастя не всі, кого засилали, ставали іудами, людино- продавцями. Хоч за це платили волею або й життям… Бо “найгуманніша” у світі влада “в гробу бачила” людську волю й плювала на людську долю…
У травні 1948 року в селі Матвіївці Велико-Дедеркальського району Тернопільської області з”явився новий завідуючий сільською лікарською дільницею. Був то чоловік уже не молодий, віку пенсійного. Приїхав із Ленінграда. Звали його Олександр Микитович Потьомкін. Людина освічена, інтелігентна і, здавалося, порядна.
Та поведінка нового лікаря видалася селянам дещо дивною. То там, то там, ні з сього, ні з того він починав агітувати за організацію колгоспів. Ледве зводячи кінці з кінцями матеріально, часто не маючи й що з”їсти, розхвалював “совєтскую власть” і ” новую жізнь”… Люди сміялися з тієї агітації, що не лізла ні в тин, ні у ворота. Навіть жартували, що “на старого находить планида”…
А “планида” дійсно находила. Із районного центру. Майже щотижня. У формі лейтенанта МГБ Науменка…І категорично питала: ” Що ти зробив по основній лінії, тобто – по нашій?.”. Коли підполковник медичної служби у відставці насмілювався зауважити, що його “основна лінія” – лікувати людей, його “переконували” аргументованими лякалками, що він помиляється. І припускали, що ці “помилки” можуть призвести “до гіршого”…
То як же, військовий лікар ще царського імперського флоту опинився на
передовій лінії “борьби за совєтскую власть” в Західній Україні? І саме у підрозділі своєрідного “СМЕРШу”?
Думаю, що долі цієї людини не позаздрив би ніхто.
Народився у Кронштадті. В робітничій сім”ї. Завдяки наполегливості, потягу до навчання, турботі впливових людей, у яких прачкувала мати, здобув фах флотського фельдшера. Служив на флоті.
Війна з японцями. Цусімська битва. Ескадра розбита. Крейсер, на якому служив,
із бою вив”язався. Та біля острова Джулєта японці його наздогнали й потопили. Із п”ятисот членів екіпажу вплав до берега дісталася лише половина.
Місто Мацуяма. Найбільший табір військовополонених. Понад 80 тисяч.
Повстання з приводу того, що полоненим постійно видавали лише…білий хліб, а із каш – лише рисову… ( Ці “проблеми” б радянським військовополоненим у гітлерівській Німеччині, або німецьким – в СРСР ).
Повсталі вдалися до насильства. Убили кількох японських офіцерів. Військо
оточило табір. Біля двох тисяч заколотників та активних учасників розстріляли. Багатьох добряче побили. Фельдшер Потьомкін активної участі у повстанні не брав. То й екзекуція його обминула. Лікував поранених, хворих. Медперсоналу табору, що складався із тих же військовополонених, дивакуваті японці ще й платили добрячу зарплату, дозволяли виходити в місто. А в 1906 році відпустили додому…
У 1910 році морську службу закінчив. Здавалося, життя налагоджується. При допомозі флотського керівництва поступив в Дербський університет, на медичний факультет, одружився та…знову війна. Перша світова. Достроковий випуск. Знову –
флот…Контузія, поранення…
Жовтневий переворот в Росії життя флотського лікаря “перевертає” остаточно.
У 1919 р. за участь в партії соціалістів-революціонерів Ленінградська тройка ЧК
дає йому п”ять років Соловків.
Відбув. Дозволили жити у Новгороді, але під наглядом міліції. І щотижня реєструватися…
В 1925 році раптовий обшук у помешканні. Якась загадкова брошура. І знову тройка ЧК. Тепер уже Новгородська. Три роки примусівки на Біломор-Каналі. Не дивно. Почалися “стройки комунізма”…Травми…Лікарі потрібні…
У тридцяті роки ніби лихо його обминало. Працював у лікарні. Ростив дітей.
І знову – біда. Війна. Друга світова. Морська піхота. Бої…
І знову тяжка контузія. З утратою пам”яті…Майже рік лікування у психологічному диспансері …При виписці йому повідомили убивчу звістку.
Його старенька мати, дружина і семеро дітей трагічно загинули ще у 1942 р. під час бомбардування Ленінграда. Потужна бомба влучила у будинок і вщент його рознесла…
Повернувся на руїни. І сам зруйнований. Прибитий горем і хворобами. Ні сім”ї, ні житла, ні роботи. Аргумент влади: “В Ленінграді 600 лікарів зайвих”…
Прилаштувався в Будинку інвалідів. Виживав за рахунок дрібної спекуляції…
Та ось у 1948 році “доблесні чекісти” про нього згадали.
Викликають його та ще п”ятьох лікарів – одинаків пенсійного віку, в облздороввідділ. Усі венерологи. Для відправки у Західну Україну. Бо там, мовляв, бушують венеричні хвороби. Поруч із обласним медичним чиновником сидить полковник у формі МГБ. Коротко пояснює, що в “Западной” багато “банформірованій”. Отже “венерологи” мають допомагати “совєтскім органам” їх ліквідувати…Решту усе пояснять в Москві, у “Большом Доме”. Тобто в МГБ…
” Ви поїдете туди, як “освєдомітєлі”, – напутствували в “БД”. – Попереджаємо: якщо будете ухилятися від цієї роботи, працювати ми вас заставимо. Але вже в іншому місці. За дротом і під конвоєм… Не забувайте, що нам відомий кожен ваш крок. Ще з часів революції і після неї…Кожен мусить підписати “Объязатєльство”…
Тоді менший “Большой дом” уже в Києві. Тут агентів розподілили по областях.
А в області уже кожного прикріплювали до конкретного “душпастиря”, якому агент зобов”язаний був систематично “сповідатися”. Так у Тернополі “агента МГБ ” Потьомкіна прикріпили до Капітана МГБ Кулакова. А на місці, як уже знаємо, він опинився під “опікою” лейтенанта МГБ Науменка…
Як показала дійсність, або агент до цієї роботи не дуже надавався. Або ж… не дуже старався. Єдина його суттєва інформація за чотири місяці роботи – “продав”
Кулакову дільничного уповноваженого міліції і його попихача. Які знущалися над людьми… Й тих прибрали…
А ще за чотири місяці встиг одружитися зі своєю краянкою, яка гостювала у
сестри. І, скориставшись, що його безпосереднього “опікуна” Науменка викликали на якусь перепідготовку, вирішив з агентурною роботою покінчити. Уже спакували з дружиною валізи. Поїхав у райцентр по зарплату. А грошей на цей раз не було. І найближчим часом не обіцяли. Отже й тікати “з передової” не було за що…
Тієї ж таки ночі 13 вересня 1948 року служба безпеки підпілля “агента МГБ СРСР” Олександра Микитовича Потьомкіна арештувала…
Із протоколу допиту арештованого, донесень підпільної агентури, розмови з мешканцями села видно, що якогось злочину проти місцевого населення, чи проти підпілля він не вчинив. Отже й кари не заслуговував… У таких випадках підпільники арештованого попереджали і… відпускали. Так сталося й на цей раз…
Через два дні після арешту “агента МГБ” відпустили. І наказали покинути територію західних областей України.
Та чи встиг утекти Потьомкін із “передової” ? І куди він міг заховатися, у цьому концентраційному таборі, що звався “Совєтскій Союз”???
З а м і с т ь п о с т с к р и п т у м у.
Два життя. Одне коротке й трагічне, як удар кульової блискавки. Інше – трагічне, довге, ніби приворожене на вічну негоду.
Дві долі. Одна зламана в юному віці. Іншу ламало десятками років.
Ламала одна й та ж сатанинська машина, яка перемолола мільйони доль і життів. Іржаві “гвинтики” цієї абракадабри ще й сьогодні подекуди висувають свої, деформовані “системними інструментами ” “головки” й рештками корозії, яка доїдає їх, намагаються заразити навколишнє середовище.
Не забуваймо про страшне й неспокійне вчора, якщо мріємо про надійне завтра… Н е з а б у в а й м о…
