Далі зі статтей: ” 1925-го місто, готуючись до святкування 400-річчя надання йому магдебурзького права, замовило новий годинник, — розповідає 60-річний Богдан Тихий із Бережанського заповідника. — Його виготовив майстер із лемківського міста Кросно Міхал Месович. У механізмі використав рубіни. Через то він був дуже точний. Під час реконструкції за радянських часів рубіни пропали — їх замінили металевими деталями.
Тоді у 1970-х механізм годинника із бережанської ратуші забрали на реконструкцію до Львова. Тепер із чотирьох циферблатів на вежі працюють два. Час на них різниться на 3 хв. Інші два зупинилися кілька років тому — поламався механізм, який обертає стрілки. На ремонт міськрада не має грошей”
Годинник гине перед самим святкуванням 640 річчя міста, і як би ми минулоріч не сперечались з громадою про надмірні витрати на його ремон і заміну механізму – прийшов час приймати адекватні рішення!
Алла Соколовська
***
Накручувати механізм годинникар ходить щодня — піднімає вгору на тросах три 20-кілограмові металеві вантажі, схожі на відра. Опускаючись, вони приводять у рух шестерні годинника. Богдан Харів є міським годинникарем із 2000-го. Його попередник, Петро Турчин, помер від серцевого нападу на робочому місці. Офіційно Харів оформлений на половину окладу сторожем у міськраді, що у ратуші. За догляд за годинником отримує близько 300 грн.
Прості міщани в ті часи пору дня визначали за сонцем. Орієнтувалися й за щоденними церковними відправами у кількох міських храмах. Приміром, за справи бралися після ранішньої Служби Божої, а на зустрічі з дівчатами хлопці ходили після вечірні. У державних і місцевих установах стояли механічні й пісочні годинники. А кишенькові — “цвікери” — були розкішшю.
— 1803 року тодішня власниця Бережанських земель Ізабелла Любомирська, очевидно, на фундаменті старої ратуші, будує нову — кам’яну, — розповідає 30-річний Володимир Парацій із Державного історичного архітектурного заповідника у Бережанах. — 1811-го до її південної стіни добудували вежу з годинником-дзиґарем курантового типу. У той час годинникові майстерні були в недалекому звідси Бучачі та Львові — напевне, десь звідти його й замовили.
Ратуша посеред площі Ринок стала діловим центром міста. На першому поверсі торговці орендували 19 крамниць-яток. Лише одну українець. Він продавав цвяхи. Решта належала євреям. На другому поверсі засідав магістрат — міська рада. Із часом другий поверх віддали під гімназію, а для магістрату звели іншу будівлю.
Годинник, як і тепер, відбивав ритм життя міста двома дзвонами. Одним — кожну чверть години, другим — повну годину.
Під його бій учні місцевої гімназії зранку бігли на заняття, в обід ішли їсти і після перерви знову поверталися до навчання. Із появою годинника на ратуші на певну годину стали призначати початок концертів чи громадських зібрань. Так тривало до Першої світової війни. У воєнні роки за годинником ніхто не наглядав і він зупинився. По війні його кілька років не ремонтували.
— 1925-го місто, готуючись до святкування 400-річчя надання йому магдебурзького права, замовило новий годинник, — розповідає 60-річний Богдан Тихий із Бережанського заповідника. — Його виготовив майстер із лемківського міста Кросно Міхал Месович. У механізмі використав рубіни. Через то він був дуже точний. Під час реконструкції за радянських часів рубіни пропали — їх замінили металевими деталями.
Тоді у 1970-х механізм годинника із бережанської ратуші забрали на реконструкцію до Львова. Тепер із чотирьох циферблатів на вежі працюють два. Час на них різниться на 3 хв. Інші два зупинилися кілька років тому — поламався механізм, який обертає стрілки. На ремонт міськрада не має грошей.
— Коли надворі сиро, дзиґар починає спішити. Волога осідає на вантажі, і вони сильніше тягнуть механізм, — каже годинникар Богдан Харів. — А коли дуже сухо, трохи відстає.
200
СТІЛЬКИ років виповнюється годинниковій вежі на міській ратуші у райцентрі Бережани на Тернопільщині
