111

st1Щойно у ньому блискуче пройшли «Дні Пінзеля». І от – ще одна культурна подія національного, або й міжнародного рівня – відкриття пам’ятника донедавна єдиному літератору-нобеліанту, народженому в Україні – Шмуелю Йосефу Чачкесу (Аґнону).

Цю знаменну подію було приурочено до 50-річчя від отримання Нобелівської премії всесвітньо відомому письменникові, який народився та провів свої молоді літа у місті над Стрипою.

Як зрештою і все інше, що відбувається у сфері культури та високого мистецтва, «бучацький культурний феномен» зобов’язаний своїм виникненням окремим пасіонарним особистостям. Ініціатива спорудження пам’ятника Аґнону у його рідному місті належить художниці з Берліна пані Гельзі фон Льовеніх. Звісно ж, втілення ідеї було б неможливим без зустрічної ініціативи. Лідерам освіченої міської спільноти Мар’яні Максим’як та Віктору Гребеньовському вдалося об’єднати довкола себе небайдужих земляків, авторитетних людей, котрі вболівають за культурне обличчя Бучача, спонукати до дій місцеву владу. Все це вкупі врешті-решт спрацювало. Меценатами проекту встановлення погруддя Аґнона стало подружжя Луїза та Міхаель Бекер з німецького міста Реґенсбурґ. Проектну ідею втілив у бронзі молодий львівський скульптор Володимир Цісарик. Творче облаштування частини міського простору навпроти будинку Аґнона, де постав пам’ятник, у блискавичні строки виконано за кошти Бучацької міської ради.

У церемонії відкриття наразі єдиному в Україні пам’ятника Аґнону взяли участь: пані Гельґа фон Льовеніх та Луїза Бекер, професор Чернівецького національного університету, літературознавець та перекладач Петро Рихло, голова Тернопільського осередку НТШ професор Михайло Андрейчин, міський голова Йосип Мосціпан, мешканці Бучача та гості міста.

Як зауважив у своїй прекрасній промові Петро Рихло, встановлення пам’ятника геніальному єврейському письменнику у Бучачі свідчить про те, що ми спроможні увібрати до національного культурного спадку творчість митців інших національностей, історично вкорінених в Україні. Цей пам’ятник, за словами пана Рихла – найкраща відповідь агресивній кремлівській пропаганді, яка малює перед світом негативний образ нашої держави, як фашистської країни.

До честі небайдужих мешканців Бучача варто визнати – пам’ять про свого геніального земляка, який прославив їхнє місто у світах, тут належним чином вшановано. Будинок, у якому народився літератор, кілька років тому позначено меморіальною дошкою. Вулиця, на якій він стоїть, нині носить ім’я письменника. Минулоріч тут було створено Літературний центр імені Аґнона, метою якого є повернення літературної ідентичності Бучачу через популяризацію творчості метра. І от, нарешті, навпроти історичного будинку Агнона постало його бронзове погруддя. Воістину – «Благословенне серед міст місто Бучач…»
Тож можна вважати, що повернення Аґнона до рідного йому Бучача відбулося – у бронзі. На черзі – його повернення у книжках.

Аґнон все своє життя спрагло шукав шлях повернення до «Святого міста Бучача», яке залишилося у його пам’яті та мріях з дитячих років – і не знаходив. Врешті-решт цей постійний пошук і постійна самотність, болісна «незустріч» з рідним краєм та його мешканцями стали лейтмотивом життя письменника. Їх закодовано й у літературному псевдо Шмуеля Йосефа Чачкеса – «Аґнон», що можна перекласти як «самотній», «покинутий».

У своїй Нобелівській лекції він також думкою повертався до втраченої вітчизни: «Батьківська оселя, де лишив я цілу кімнату рукописів, згоріла за першої війни, й з нею згоріло все, що я там залишив. І молоді майстри, кравці та шевці, що, працюючи, виспівували мої вірші, загинули в першій війні. А хто не загинув у першій війні – дехто похований живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А більшість згоріла в печах Освєнциму зі своїми сестрами, що своєю вродою прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші».
Якби уявити, що сьогодні Аґнон опинився тут з нами, він безперечно пішов би вклонитися могилам отих своїх братів та сестер, які лягли у землю на горі Федор у 1941 – 43-у. Їхня остання «Дорога плачу» з колишнього бучацького гетто починається просто поруч із його будинком над Стрипою і тягнеться в гору – аж до лісу. Гора Федор помережана ярами, ямами та шанцями. До міста звідси далеченько, пострілів не було чути. Меморіальною стелою серед лісу позначено лише одну з братських могил – на місці розстрілу 490 євреїв у серпні 1941 року. Місця інших поховань, схоже, загубилися. Але не виглядає на те, що вчащають люди й до цього, єдиного. Щоправда, чимало місцевих мешканців влітку блукає лісом – у пошуках грибів. Дощі пройшли, спекотно – тож гриби ростуть на очах. Навколо могил особливо рясно…

Гадаю, справжнє повернення до нас Аґнона залежить зараз не від фатуму долі, і не від якихось геополітичних зрушень. Воно – за великим рахунком – залежить від нас з вами. Повернення митця відбудеться повною мірою, якщо в Україні виходитимуть його книжки і люди їх читатимуть.

Наразі мусимо визнати, що за останні десятиліття з’явилися лише перші переклади творів Аґнона українською. І їхня читацька аудиторія наразі є не надто чисельною: ані у столицях, ані у провінціях.

Знання і розуміння творчості Аґнона потрібні Україні – вона ріднить нас із високою гуманістичною традицією у світовій літературі ХХ століття. Виховання вдячності геніальному єврейському письменникові потрібні Бучачу, молодим поколінням – за його любов до цієї землі, його плач над її втраченими дітьми, його молитви за долю рідного міста.

Мало хто так проникливо описав це «місто, що лежить між лісами і водами», як то зробив Аґнон: «Усе містечко дрімало. Будинки ховалися під ковдрою ночі, покриті мороком. Нічне світило ще не зійшло на небосхил, і лише зорі освітлювали верхів’я гір. Бучач стоїть на горі, і, здавалось, ніби зорі причеплені до дахів будинків. Несподівано зійшов місяць і освітив усе місто. Стрипа, що раніше була оповита темрявою, нараз заясніла сріблом, і з криниці на Ринку повстала пара срібних підсвічників. Сказав один з гурту: “А я й не знав, що наше місто таке прекрасне! Здається мені, що в усьому світі не знайдеш такого любого міста”. Інший додав: “Будь-яке місто гарне, якщо живуть у ньому добрі люди…”.

Багато чого втрачено у нашому краї за минуле століття. Але оті люди доброї волі, яких свого часу оспівав і оплакав Аґнон, як бачимо, не перевелися. Згадана тут подія – тому свідчення.
Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ
29 06 2016
21.helsinki.org.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.