Кілька днів тому історію цієї жінки ще раз «прожувало» телебачення. І їй знову, як і п’ять років тому, хотілося плакати. Програму за участю вчительки української мови, дрогобиччанки Галини Ілик канал «1+1»ставить у свій ефір часто. Бо та серія видалася дуже вже резонансною. Головна героїня одного із найскандальніших випусків проекту «Міняю жінку» перед початком своєї «міняльної дороги» навіть уявлення не мала, що цей проект насправді матиме назву «Міняю життя». Їй довелося пережити приниження, публічні звинувачення, звільнення з роботи і навіть, як наслідок, переїзд в інше місто. Яким є реальне закулісся зйомок у реаліті-шоу, зараз Галина може розказати чесно, бо, за умовами контракту, кілька років мала мовчати. І мовчала…
– Чому Ви погодилися на участь у проекті «Міняю жінку»?
– Просто стало скучно, хотілося екстриму. Ми з чоловіком раніше ніколи цієї програми не дивилися, випадково на неї натрапили. Подали онлайн-заявку, і вже наступного дня до нас приїхали на попередній кастинг. Через два дні зателефонували, що ми його пройшли.
– Як вважаєте, чому Вас одразу затвердили? Чим Ваша сім’я цікава?
– Мені потім режисер пояснила, чому: бо у творців проекту була ідея поміняти місцями родини в маленькому місті, де люди можуть між собою знатися. А сім’я, з якою ми помінялися, вже півроку тому пройшла кастинг. Тому на появу нових дрогобиччан уже дуже чекали.
– Для працівників телеканалу «1+1» Дрогобич – місто маленьке і провінційне, але насправді у ньому проживає 102 тисячі мешканців. До зйомок Ви перетиналися із сім’єю, в яку Вас привезли?
– Ніколи. Навіть у тих районах Дрогобича ніколи не бувала: це – приватний сектор, далеко від нашого дому. Та й зі спільних знайомих були лише одна моя колежанка, яка із Ларисою Іванчук (друга учасниця) ходила на якісь курси.
– За скільки днів наперед знімальна група попереджає, що їде забирати учасницю? Скільки у Вас часу на реальні збори?
– Мене попередили за два дні, треба було вирішити питання з роботою. Я написала у школі заяву на відпустку на тиждень за власний рахунок. А от валізи пакувала вже при операторах. Такими були умови.
– А чи справді забирають мобільний телефон?
–Так, причому одразу, тільки-но сідаєш у їхню машину.
– Можна ж мати із собою альтернативний…
– Вірите, бажання відпадає, щойно підписуєш контракт. Це категорично заборонено його умовами, так само як і дзвінки зі стаціонарного телефона.
– Які ж штрафні санкції передбачено контрактом?
– Ну, ви ж знаєте, що учасникам «Міняю жінку» платять гроші?
– Знаю…
– А ми з чоловіком, коли подали заявку, цього не знали. Справді. Уже після кастингу нас поінформували, що заплатять вісім тисяч гривень (у 2011-му – 1000 доларів). Але штрафні санкції за будь-яке порушення – 15 тисяч. Тому порушувати не хотілося… Я зовсім не намагалася контактувати з моєю сім’єю, хоча тепер уже знаю, що Лариса зі своїми колежанками спілкувалася точно. Не розумію, як вона там домовилась зі знімальною групою.
– Чи були у Вас під час зйомок у проекті вільні години, без камер?
– Ні. У кожну родину-учасницю приїжджає сім осіб знімальної групи. Зі мною завжди була режисерка Мар’яна. Вона від мене не відходила ні на крок, зі мною ночувала. У неї була міні-камера, тож коли я прокидалася, то вона мене знімала сама. Я спала на першому поверсі, Мар’яна – біля дверей моєї кімнати на розкладачці. Тобто навіть якби я хотіла вночі кудись прошмигнути, вона би прокинулась. А в моїй квартирі, наскільки я знаю, режисерка спала із Ларисою на двоспальному ліжку. У неї була і розкладачка, але чи вона її могла вмістити у мене в спальні – сумніваюсь. Словом, жили точно в одній кімнаті. Всі інші хлопці-оператори їхали в готель на ніч. Приїжджали до нас о сьомій ранку та супроводжували учасниць до опівночі. Якщо знімальна група, наприклад, їхала обідати – я мусила їхати з ними.
– Розкажіть, чи траплялися якісь курйози, які не ввійшли в ефір?
– Нас повезли в гори, і там загубився старший син сім’ї, у якій я жила. То був справжній переполох. Так сталося, бо вся група в основному займається жінкою-учасницею. І поки мені казали: «А з’їдь так, а тепер впади, а тепер ще щось…», то малий був без догляду і сам поїхав донизу. Ми перешукали все, перелякалися дуже.
– Наскільки активною була робота режисера у постановці, моделюванні всього, що відбувалося у кадрі?
– Хочете правду? Майже все, що потрапило в кадр, було спровоковано. Наприклад, мені дали гітару, бо я під час кастингу розповіла, що познайомилась зі своїм чоловіком завдяки цьому інструменту. Проте я вже дуже давно не грала. Втім мене змусили грати у кадрі. Виглядало, звісно, як пародія. У програму не потрапило те, що було хороше, а вилізло всяке таке «ге».
Ходити до хлопців у автомайстерню мене також фактично змусили, бо «треба щось робити, а не тільки сидіти в хаті з дітьми». Приїхала на те СТО, кажуть, не стій, щось вигадуй. Змусили щось там лагодити в машині, хоч я попереджала, що взагалі не надаюсь до такого. Ще був момент, який мав би продемонструвати, яка роботяга мама Лариса, і як на ній тримається усе в домі. Для того спеціально відкрутили дверну ручку у ванній кімнаті (до того часу замок працював, я ж у ту ванну ходила, все було справне). Мене з інструментом поставили, щоб там щось покрутила.
Хоча багато від чого я відмовлялася. Наприклад, щовечора знімали щоденник. Мене розпитували про прожитий день, і так легенько у гарній атмосфері тобі розказують, як ти чудово в кадрі виглядаєш (знаєте, як психологи вміють) і між питаннями нібито звичайними ліплять явно провокативне. Мене постійно налаштовували говорити якісь гидоти про іншу учасницю: яка вона погана господиня, як у неї все погано. Там же, повірте, багато було нюансів… Хотів би придертися – було б до чого, я ж бачила, що там насправді відбувалося. Але я не бачила людини жодного разу в житті, то як можу її осуджувати? Тому на третій день зйомок я просто збунтувалася, заявила, що нізащо не поливатиму чужу людину брудом. Тоді почали підловлювати в інших моментах.
– Хочете сказати, що Ваша історія була повністю підмінена баченням режисера, чи Ви у житті все ж схожа на екранну?
– Не буду себе хвалити, я виглядала так, як виглядала… І багато було негарного. Але я – інша. Мене ж показали абсолютно порожньою жіночкою, яка не готує, не прибирає, тільки розважається.
– А яка Ви насправді?
– У мене вже тоді було двоє дітей, крім них, виховувала дівчинку Ляну з дитбудинку (взяла її під опіку з одинадцяти років). Потім до нас приєдналася ще Лянина сестра. Ми їх свідомо не брали в кадр, щоб не було жодних спекуляцій на цій темі. Тобто у нас проживало тоді п’ятеро людей, я для усіх готувала їсти, прала-прасувала-прибирала, і працювала на двох роботах одночасно, щоб прогодувати сім’ю. А мене показали примітивною блондинкою, бо так цікавіше… Ще й непорядною.
Наприклад, Лариса наприкінці проекту заявила, що я користувалась там косметикою і показувала якусь косметичку, з якої я нібито її брала. Хоча на початку програми видно, що ту руду косметичку вона забирає зі собою. Хто уважно дивився – той бачив. Тобто поки я жила в її домі, тої торбинки там просто фізично не було. Штани, які пані Іванчук привезла мені після закінчення шоу і які я буцімто забула у спальні її чоловіка, вона в мене реально поцупила, я у ті штани на той час вже півроку як не носилала, бо були вузькі. Мабуть, приревнувала і захотіла підловити мене. А я з її чоловіком майже не спілкувалася, бо він постійно був на роботі, десь-колись його «заганяли» в дім, щоб потрапив у кадр. Він був для мене не те, що примітивний, але не було про що розмовляти з ним.
Я робила з дітьми уроки, проте потім прозвучало зовсім інше. Виконувала все, що було прописано «Сімейним статутом», а цього не демонстрували. Ще показували, що чоловікові сорочки в шафі порозкидані. А я їх такими не залишала. Їх, вочевидь, поперекидали, щоб у кадрі цікавіше виглядало.
– Чи бачилися Ви з тією сім’єю після закінчення проекту?
– Лариса приїхала до мене, привезла ті злощасні штани, після того ніяких контактів у нас не було. Мені вже потім розповідали, що вона народила ще одну дитину. В неї народився хлопчик, у мене – ще одна дівчинка.
– Опишіть свої враження під час першого перегляду програми.
– Настрій перед початком був позитивний, а вже з перших хвилин я побачила все це і почала ридати. Розуміла, що це – катастрофа. Чоловік, навпаки, мене підтримував, казав, що телебачення з кого завгодно зробить як зірку, так і антигероя. Просив не перейматися дурницями.
– І що було потім?
– Я повернулася в школу, поки програма не вийшла в ефір, то й працювала собі спокійно. Наступного ж дня після виходу моєї історії у «Міняю жінку», запросили в кабінет директора школи і запропонували написати заяву на звільнення: бо поведінка моя була негідна високого звання вчителя, бо я ходила в короткій спідниці, вживала російські прислів’я, захотіла такий релакс, як шоколадне обгортання. Ще й сказали: «Невже ти хочеш, щоб з тебе мужики потім злизували цей шоколад?». Це називається «ноу комент». Директор заявила, щоб не ганьбити честь школи імені Івана Франка, я повинна ухвалити правильне рішення і звільнитися. Мені з міськвно телефонували тоді просто в кабінеті директора, теж зі звинуваченнями, завучі позбігалися, щоб розповісти, яка я погана. Хоча у цій школі пропрацювала 12 років, раніше була для всіх ідеальною, мені відзнаки давали з міністерства, трудова була бездоганна…
Тож мене звільнили. І директрисі, до речі, також дали догану, бо вона впустила працівника, який не мав ні медичної книги, ні педагогічної освіти до дітей. А потім дали догану за моє неправомірне звільнення.
– Це після того, коли історія з Вашим звільненням набула загальноукраїнського розголосу?
– Так, адже про це розповіли у ТСН. Відразу ж зателефонували із Комітету жіночих організацій (вони самі мене знайшли, надали юриста, який спеціалізувався на освітянах) і мене відновили на роботі. Але ненадовго. Бо сама подала заяву на звільнення, оскільки працювати у тій школі стало неможливо й некомфортно. Уявіть, зі мною віталася тільки одна людина. Решта всім було наказано – аж до погроз про скорочення кількості уроків – не вітатися.
Тоді я закрилася на півроку вдома. Адже місто мале: тільки-но виходила, то розуміла, що створюю інформпривід для обмивання кісток.
– А більшість співмешканців були на Вашому боці чи підтримували Ларису Іванчук?
– Думаю, не на боці Лариси… Але, наприклад, на роботі в мого чоловіка жінки між собою сварилися, бо розділилися на два табори. У місті до мене жіночки підходили, співчували, заспокоювали, особисто мені в очі ніхто нічого поганого не говорив, але за спиною, безумовно, так.
Ми того не витримали. Продали у Дрогобичі абсолютно все і купили квартиру у Львові.
Спершу поїхала в Москву на заробітки, там працювала гувернанткою у двох хлопчиків. По-перше, там мене не впізнавали, на щастя. По-друге, я зрозуміла, як можу заробляти гроші зі своєю освітою. Там не батракувала, не варила їсти, не прибирала, а лише вчила, виховувала двох хлопців. Потрапила в українську сім’ю, зрозуміла, що можу своєю головою заробляти великі гроші (за один робочий день рівно стільки ж, скільки у Дрогобичі за місяць). Повернулася додому, ми зробили ремонт, і почали бізнес.
Думала, сховаюся у великому місті. Але саме цю програму дуже часто крутять на ТБ, і моя історія знову на поверхні. У Львові також упізнають. Але я вже звикла. Мене, до речі, знаходило багато жінок, які брали участь у «Міняю жінку», зокрема, учасниці зі Сміли, з Чернігова, із Закарпаття. Вони також заспокоювали. Ми з багатьма здружилися, багато хто в гості приїжджав, і я до дівчат їздила…
– Які в них емоції після своїх шоу?
– Багато хто каже, що їх не так подали, але не аж настільки, як це сталося у мене. Вони навіть мене питають: «Галю, ну чого тебе показують, а нас – ні. Ти там їм щось платиш?» Та я б краще заплатила, щоб не показували! Тобто їх так не напружує результат. Контактую із деякими учасниками знімальної групи. Вони мені розказують свіжі плітки. Наприклад, була історія з парою, яка закохалася. Знімальна група була вся «на вухах», бо не можна було такого допустити. Але після закінчення проекту ті учасники все одно знайшли один одного, і їхні стосунки продовжилися…
– Що б Ви порадили людям, які зважуються брати участь у реаліті-шоу? Варто чи ні?
– Чому не варто? Треба. Це – життєвий досвід, до того ж колосальний. Просто потрібно дуже контролювати свою поведінку, не видавати емоцій, бо з малесенької дрібнички можуть роздути казна-що. Ти говориш коментар про одне, на нього накладають інший відеоряд, і ситуація по телевізору сприймається зовсім по-іншому. Я не шкодую ні про що. Так мало бути. Інакше досі жила б у Дрогобичі, і, мабуть, нічого у своєму житті би не змінювала.
А так… Я не впала духом, живу далі. У нас усе добре!
Коментарі
Loading…