Прибігла на днях в інститут мови Академії наук, а там дівчатка стоять (дівчатка-професОрки) і обговорюють слова, які ми повертаємо в активний країнський вжиток. Повертаємо ті слова, що в нас були, але совєцька власть їх заборонила, ми ті слова забули, а тепер починаємо знову активно використовувати.

Я колись, як почула, що частину українських слів заборонили – дуже хотіла їх почитати, що це за слова такі. Уява малювала щось ух-страшне! Яке ж було моє здивування, коли я ці слова знайшла. Наприклад, “білявка”. Згадайте, хто старший, це слово ще зовсім недавно не вживалося, замість нього ми говорили “блондинка”. Чому ж білявка вилучили? Бо в московитів такого слова немає, це слово робило наші мови різними.

Московити наш правопис заборонили, мовників розстріляли, новий правопис затвердили, щоб українські слова утворювалися не за українськими правилами і звичним нам способом, а наближено до московитських правил. Щоб слова були співзвучні. Щоб мова була наче спільна. Вона й спраді ставала схожою. Замість книгарня в совєцькі часи стали говорити книжковий магазин, бо так у московитів. Не винокурня, а винний завод, бо так у московитів… Або ж запозичувати іноземні слова. Наприклад, фотографія, бо так у московитів, але у нас було своє слово – світлина.

Так от, приходжу я в інститут мови. У приймальні розмовляють професорочки. Долучаюся і я до розмови, а вони й питають:

– А знаєте, пані Ларисо, як називається той, що робить світлини?
– Гм. Той, що фотографії – фотограф, а той що світлини…

Задумуюся.
– Мабуть якийсь світлинар чи світлинкар?
– Світляр! – чую у відповідь.
– А чим відрізняються між собою новинник і новинар?
– Ну-у-у, хтось із них робить новини, це мабуть новинар. Вгадала?
– Майже, – сміються професорочки. – Той, хто створює новину – новинар, по-іноземному ньюзмейкер. А той хто подає інформацію про новину – новинник.

Сміємося. Ловлю себе на думці, що мене дуже тішить так “гратися” в слова. Мабуть так тішиться будівельник, коли з цеглинок складає стіну. Так тішиться аптекар, коли змішує різні компоненти і виходяь ліки. Мабуть так тішиться композитор, коли складає з нот музику.

Подумалося, що до будівельника, аптекаря чи композитора навряд чи будуть питання у людей, чим то вони займаються. Навряд чи хтось заперечить, що складання цегли, ліків чи нот відбуваються за певними правилами, а от на наше складання слів хтось та й розсміється: “Ну і що ото за дурницями ви бавилися. Подумаєш, складали слова за правилами. Я вас прошу… Далися вам ті правила. І оце вчені?… ”

Так. Бо насправді, так і твориться мова в інших народів, жива мова. Своя. Фахівцями і звичайними людьми. З’являються нові явища, нові поняття, нові винаходи і кожен народ придумує своє слово на позначення цих нових понять, а фахівці-мовники слідкують, щоб воно було в правильний спосіб утворене, у власний український спосіб. Не “булінг” якийсь там, бо суфікс -інг вказує на точну країну “виробництва” цього слова, і це не Україна.

Візьмемо, наприклад, слово “комп’ютер”. Ми його просто повторили з іноземної. Ви думаєте, інші народи теж повторюють. Не обов’язково. Наприклад, у Франції комп’ютер буде “ордінатОр”, а в Чехії комп’ютер буде “почитач”. Це їхні слова, власні. Утворені за законами їхньої мови. А ми творимо свої слова?..

Отож науковці вже який рік кажуть: “Треба повернути свій правопис. Ми й досі живемо за сталінським. І не треба нашого правопису боятися. Він простіший, ніж цей, що зараз”.

Виринаю з думок. Пані Оксана та Лариса говорять про “Архівну лексичну картотеку”. Вони порівняли словники, що виходили в тридцятих роках, а потім словники, які вийшли пізніше, після того, як розстріляли правопис. Порівняли словники до того, як вилучили з української мови слова – і після того, як ці слова вилучили – і таким чином отримали різницю: слова, яких ми позбулися і яких нас насильно позбавили. У вівторок в Національному музеї літератури, що на метро Театральній, буде презентація цієї картотеки слів.

“Дівчатка”- науковці запросили мене, а я запрошую вас. Приходьте.

Лариса Ніцой

Напишіть відгук