На початку лютого батьки із села Шевченково-Кут, що в Одеській області, зняли й оприлюднили в Інтернеті відео про те, як їхніх дітей везе шкільний автобус із Доброслава. Дивитися на це страшно. Батьки поставили запитання: невже життя наших дітей нічого не варте? Здавалося, що автобус, який буксує в багнюці, у будь-яку мить може просто лягти на бік. Це відео викликало величезний резонанс. За першу добу його переглянули тисячі людей по всій Україні. Із різних куточків Лиманщини стали надходити повідомлення, у яких люди писали, що в них ситуація ще гірша. Тому цього разу журналісти вирішили спробувати доїхати в невеличкі села району, де вже забули, що таке дороги. Обрали маленькі села, про які навіть не всі знають, аби зробити, здавалося б, просту річ – просто доїхати до них. Жартуємо між собою про квиток в один бік та про всяк випадок перевіряємо номери телефонів місцевих, які готові допомогти, якщо щось піде не так. Ця подорож – перевірка на міцність, яку мешканці маленьких сіл мають проходити мало не щодня. Наша ціль – зробити це принаймні один раз. Ми вирушаємо.
Переможне та перші втрати
Село, що розташоване всього в 12-ти кілометрах від Одеси і в 5-ти кілометрах від асфальтованої траси. Але їхати самостійно місцеві нам не радять, тож ми попросили Олексія, місцевого активіста, підвезти нас.
«А це, наш знаменитий хайвей», – жартує Олексій, коли машина з асфальту згортає в поле.
– Це ще нам пощастило, що мінусова температура і наша диво-траса підмерзла. Якщо до середини дня розтане, доведеться їхати в об’їзд, а це – плюс 50 кілометрів.
Минає близько чверті години. Паски безпеки, наче янголи-охоронці, допомагають втриматись на сидінні та не влучити головою в лобове скло чи в дах автівки.
Ще дивніше – початок села, центральна вулиця. Вона нічим не відрізняється від того, що ми спостерігали крізь вікно автомобіля останні хвилин двадцять. Асфальту нема, гравію – також. Подумати тільки: аби приїхати додому, ти маєш боротися та перемагати. П’ять кілометрів боротьби – і переможна порожня центральна вулиця.
Час повертатися назад. Аж раптом бачу – просто до нас котиться… чиєсь колесо.
– Та ми спочатку й не зрозуміли, що сталося. Їду собі, дивлюсь – колесо по дорозі котиться, майже обганяє нас. Починаю сміятися, а потім придивилась і зрозуміла – наше. Чекаємо допомоги із села. Це вже не вперше.
Уперед, до Старих Шомполів: власних сил вистачає не завжди
Подорож із Кремидівки до Старих Шомполів зайвий раз натякнула нам, недосвідченим ревізорам бездоріжжя, що інколи варто пожертвувати власною самозакоханістю та звернутися по допомогу до місцевих. Навіть якщо тобі здається, що все надто просто. І тим більше, якщо на картах дорога видається широкою та безпечною.
Ми застрягли саме на тій частині дороги, яка з екрана телефону виглядала найбільш просторою. І ось ми – посеред западні, кинуті напризволяще. Зв’язку на телефоні немає. Чекати не допомогу марно. Довелося забути, що я дівчина й виштовхувати власноруч автомобіль із величезної ями.
Ми справились, виїхали, змогли. Ми перемогли цю яму. Смішно й іронічно, особливо коли згадуєш про це зараз.
Перш ніж відправитися на Каїрський хутір, ми ретельно вивчали карти – усього якийсь кілометр від траси. Здавалося, усе не так складно. Достатньо просто дістатись Зоряного, а потім відшукати дві непримітні вулиці. Це і є наш хутір. Не так складно. Просто дістатись.
– Наші діти тижнями не відвідують садок і школу. Діти змушені йти пішки, поки доходять до асфальту – усі як свині по коліна в багнюці, ноги мокрі. Як у такому стані йти до школи? – розповідає нам молода жінка, яка працює в Доброславі і щодня проходить цей шлях.
Ми вирішили відчути себе дітьми з Каїрського хутора й пройтися пішки, але прогулянка виявилась доволі короткою: за кілька метрів ми опинились у болоті щонайменше на 20 сантиметрів у глибину. Стоїш, дивишся довкола… Відчуваєш себе пам’ятником: яким би сильним не був вітер, впасти не вийде. Та й рухатись далі – теж.
– А якщо вам потрібно кудись терміново? – питаємо в жіночки.
– Терміново… Два роки тому в мене сусідка померла. Так домовину всю дорогу несли на руках та по коліна в болоті. Це так, якщо терміново. Інакше ж краще не виходити зайвий раз.
Шевченкове-Кут: місяць ізоляції
І ось нарешті збираємося в ославлене на весь світ Шевченкове-Кут. Від траси всього 5 кілометрів. На автостанції Доброслава питаємо у водіїв маршруток, як добратися.
– Та не доїдете ви туди, дівчата. Немає автобусів. Один їздив, коли ще сухо було. А зараз хто такий дурень? Заробити копійки і втратити колеса?
Але ж люди якось їздять?! Рушаємо на автомобілі.
Аж раптом бачимо – назустріч нам рухається якась дивна конструкція на колесах.
Це – мотоблок, а я – Володя! – з гордістю каже місцевий. – Спеціально купив, щоб хоча б іноді виїжджати в цивілізацію.
З іншої сторони під’їжджає ще один водій.
– Страх, що твориться. Другий день намагаюся виїхати, може, сьогодні вийде. Минулого тижня дорогу хоча б грейдером підправили і яму засипали.
У цей момент посеред поля на дорозі з’являється третя автівка. Зараз ми тут ще мітинг організуємо – відмічаю про себе. З машини виринає жіночка з якимись анкетами.
Тааак, заповнюємо анкети! За кого голосувати будемо?
Якась фантасмагорія. Рушаємо далі. Несподівано виринаємо на асфальтове покриття. Дивуємось. Мовчки дивимось одна на одну з колегою. Асфальт. Це, здається, найменше, що ми очікували побачити сьогодні.
Жінки розповіли, що в селі чимало багатодітних родин, щонайменше сім. Однак ані садочка, ані ФАПа тут немає.
– У мене своїх 12, і три залишилися від померлої доньки. І я знаю, що найстрашніше – ховати своїх дітей. А швидка до нас не завжди їде. Тож коли в мене дитина захворіла, я в райцентрі попередила: якщо з малим щось трапиться, я за себе не відповідаю. Так вони два трактори відправили, і тільки після цього швидка проїхала.
Минулого року ми автомобілем їхали за шкільним автобусом. На черговій вибоїні автобус просто ліг на бік, і ми допомагали водієві витягувати дітей. Слава Богу, ніхто не постраждав, – ділиться батько трьох дітей.
Слухаємо історії місцевих і почуваємось наче в якійсь паралельній реальності. Світ сучасний, здається, існує абсолютно окремо від цих маленьких сіл.
ЩО КАЖЕ ВЛАДА
У день нашої подорожі до с. Шевченково-Кут у Доброславі якраз відбувалося виїзне засідання Ради регіонального розвитку. Ми вирішили поцікавитись у місцевої влади: коли ж мотоблоки перестануть бути єдиним транспортом, якому під силу перемогти бездоріжжя.
Голова Лиманської районної адміністрації Василь Приймак повідомив, що завдання цього року – зробити хоча б проїзними всі дороги району. Як тільки дозволятимуть погодні умови, дороги оброблятимуть за допомогою грейдера. Насамперед це стосується доріг на Ставки, Шевченково-Кут, від Дмитровки до Бутовки, потім – усі інші, щоб таких місць, де не може проїхати карета швидкої допомоги і шкільний автобус, на Лиманщині не залишилося.
А от на повноцінне будівництво доріг мешканцям малих сіл чекати не варто – у планах облавтодору цього немає. Та й економічної доцільності в будівництві дороги до хутора, у якому живуть 100-200 сімей, ніхто не бачить. Про це неодноразово говорили керівники різних рівнів, це підтвердила й очільниця Доброслава Людмила Прокопечко, коли ми попросили детальніше розповісти про долю села Шевченково-Кут:
– Коли я була головою районної адміністрації, ми відкрили в Шевченково-Кут дитячий садок. Потім цей садок затопило – хтось забув вимкнути воду, і садочок закрили. Із часом там і система опалення вийшла з ладу. Але будівля є й дотепер. До речі, там був і садочок, і ФАП, і дитячий майданчик поруч. Тепер відновити садочок буде не просто. Але від жителів поки що не надходили сигнали про те, що їм потрібен садок. Якщо буде звернення, будемо порушувати питання перед районною адміністрацією. Що стосується дороги – знаю (зітхає), знаю все. У мене ще є така ж Улянівка. Там одна вулиця, кілька будинків, декілька сімей, але там теж є діти, їм також потрібен шкільний автобус. Хочеться там теж щось зробити, але вкласти купу грошей у маленьке село… Я вже думаю, може, краще переселити. Ми тільки-но ухвалили генеральний план селища, але нам ще не затвердили межі. Як тільки цей проект буде готовий, зможемо розподілити земельні ділянки. Побудувати будинки ми не можемо, але якщо сім’я стоїть на черзі й сама може побудувати собі будинок, вона отримає землю.
