Я гляділа онуків вісім років. Без жодної копійки, з ранку до ночі… А вчора вони мені заявили, що «інша баба» краща, бо вона не сварить і дарує планшети.
Я — «баба для супу».
Та сама, що водить до школи, витирає носи, пере, прасує, тягає важкі рюкзаки, гасить за ними світло і вкладає спати, коли батьки затримуються на роботі «до пізнього».
Інша бабуся у нас — «елегантна».
Та, що з’являється раз на три місяці: з букетом, у хмарі парфумів, із блискучими пакунками та «сюрпризами». Вона поняття не має, як це — цілу ніч тримати на руках хвору дитину. Зате вона точно знає, скільки коштує останній айфон.
Вчора онуки сказали, що хочуть, аби я була як вона. І я вперше в житті зрозуміла, що таке бути невидимкою у власному домі.
Я — баба Марія. Мені 62.
У мене є донька Аня і двоє онуків: Марко (8 років) і Софійка (6 років).
Аня працює, зять Юрій — теж. І оскільки на няньку грошей «немає», було вирішено: я, пенсіонерка, просто зобов’язана покласти решту свого життя на вівтар виховання їхніх дітей.
І я це робила.
Свідомо.
З любов’ю.
Зі щирою самовідданістю.
Мій ранок починається о 5:30. О 6:30 я вже в них.
Готую сніданок. Розгрібаю гори брудних шкарпеток, шукаю чисті футболки, вдягаю, зав’язую шнурки, тягну ранці до школи.
Потім — прибирання, готування, прання. Після обіду — забрати зі школи. Уроки, денний сон, суп… дисципліна.
Я — баба «правил».
Баба «кордонів».
Баба, яка каже:
— Не їж солодкого перед обідом.
— Вимий руки.
— Вимкни телевізор.
— Спочатку уроки — потім ігри.
Тобто я — «нудна» баба.
А з іншого боку — Людмила, мати Юрія.
Люда не працює роками. Гроші є, і чимало. Дама з манікюром, зачіскою, сукнями «на вихід», поїздками в Італію та Грецію.
Люда не варила чай о третій ранку, бо дитина кашляє. Не шукала загублені шкарпетки. Не відмивала килим після дитячих «несподіванок». Не бігала з ложкою за вередливою дитиною.
Людмила — «запрошена зірка».
Вона з’являється двічі на рік — на Різдво та дні народження. З горами цукерок і найдорожчою технікою. Діти її обожнюють. Як і всі діти обожнюють того, хто не каже «не можна».
Вчора у Марка був день народження.
Я встала о п’ятій ранку, щоб спекти його улюблений домашній медовик. Зі справжнім кремом, горішками — все, як він любить. Купила йому гарну книжку та тепле худі — на скільки пенсія дозволила.
Десь о четвертій прикотила Людмила.
З укладкою, парфумами, у білому костюмі. Зайшла, як голлівудська діва.
— Сонечка мої! — закричала.
Марко та Софійка кинулися до неї, наче до рок-зірки. Пробігли повз мене, ніби я — віник у кутку.
Людмила дістала дві великі коробки. Два нових планшети.
— Це щоб вам весело було! — каже. — І сьогодні ніхто не має права казати вам, скільки грати!
Діти пищали від щастя. Аня з Юрієм сяяли:
— Браво, мамо! Ви просто неймовірна! Дякуємо!
Я стояла на кухні й різала торт. Той самий, заради якого встала задовго до світанку. Той самий, на який ніхто й не дивився.
Підійшла до Марка:
— Марчику, онучку, ось подарунок від мене. І торт…
Він навіть не глянув у мій бік.
— Не зараз, баб. Я героя налаштовую.
— Але ж, сонечко…
— Ой, бабусю! Вічно той твій торт! Інша бабуся дарує справжні подарунки! А ти все книги та одяг. Нудьга.
Такий біль… нікому не побажаю.
Подивилася на доньку. Чекала, що вона скаже бодай: «Марку, не смій так говорити з бабусею!».
А вона що? Вона засміялася.
— Мамо, не зважай. Діти люблять новинки. Людмила у нас — «весела бабуся». А ти… ну, ти баба «рутини».
Баба рутини. То так тепер називають турботу?
Софійка добила:
— Шкода, що баба Люда тут не живе. Вона не свариться. А ти вічно незадоволена.
Я подивилася на свої руки — шкіра порепана від мила, порошку та прибирання.
Подивилася на Людмилу — свіжа, з двома гаджетами в сумці, богиня на годину.
Подивилася на доньку — вона розслабилася з келихом вина, бо знає: я все зроблю.
Я зняла фартух. Склала його акуратно. Поклала на стіл.
Зайшла у вітальню.
— Аню, я йду додому.
— Як це?! А торт? А прибрати? Хто все це митиме?
— А що, «весела бабуся» не допоможе?
Людмила перекривилася:
— Маріє, ну ви що, у мене ж ішіас… мені нервуватися не можна…
— Не хвилюйся, Люда. Не змушу я тебе костюм бруднити.
Повернулася до доньки:
— Діти мають рацію. Я нудна. Я сувора. Гадаю, їм справді треба трохи більше «свободи». Тому від завтра я звільняюся.
— Мамо, ти що, з глузду з’їхала?! Хто їх завтра до школи поведе?
— Не знаю. Може, Людмила. Або… продайте один планшет і найміть няньку.
— Ти нам потрібна!
— Ні. Вам потрібна СЛУЖНИЦЯ. А я — ваша мати й бабуся.
— Бабусю… а ти прийдеш завтра?
— Ні, милий. Завтра у вас буде справжні веселощі. Ніхто не змушуватиме їсти овочі, вчити уроки чи вчасно лягати спати. Повна свобода.
І я пішла.
Телефон розривається. Аня плаче. Юрій каже, що я «роблю драму на рівному місці».
Але я не повернуся.
Завтра я встану о дев’ятій. Зварю каву собі. З’їм свій медовик. І дивитимуся серіал.
Вперше за багато років я буду головною героїнею власного життя.
