Особливої актуальності питання агрострахування набуває взимку, адже попереду весняна посівна кампанія. Ще до її початку треба визначитися, з ким із страховиків варто вступати у партнерські стосунки і, що особливо важливо, з’ясувати, на яких умовах ці партнерські стосунки мають вибудовуватися.
Про важливість агрострахування для національного АПК і причини його недоступності для багатьох вітчизняних фермерів розповідає голова фермерського господарства «Нектар», що на Полтавщині, лідер громадської організації «Спілка сільських жінок України» Галина СКАРГА.
– Фермерська робота є складною і важкою, часто її називають «чоловічою». Як жінці вдається справлятися з нею?
– Важко, чесно зізнаюся. Адже фермер – і збутовик, і постачальник, і бухгалтер, і організатор, він – все в одній особі. Часу на особисте життя майже не залишається. Думки незмінні – чи встигнеш з посівом, чи впораєшся зі збиранням врожаю, чи не втратиш його через непогоду…
– Робота фермера дуже залежить від природних та кліматичних умов. Як, на вашу думку, чи потрібне фермеру агрострахування?
– Воно потрібне, мов повітря. Без агрострахування жодне сільськогосподарське підприємство не зможе вижити. І це – абсолютна правда.
Сільськогосподарським культурам байдуже – застраховані вони чи ні. Страховка не убереже їх від лютих морозів, надмірної спеки чи рясних дощів. Проте вона убереже сільгосппідприємство, яке одержить компенсацію і зможе функціонувати далі.
На жаль, фермеру застрахувати свій врожай доволі важко. По-перше, більшість страхових компаній не надто прагнуть мати з нами справу. Адже ми не дуже грошовиті. А, по-друге, фермери через малогрошів’я не надають особливої уваги агрострахуванню. Бо все йде в оборот. Жодної зайвої копійки не маємо. Особливо зараз, коли ціни на все – і на пальне, і на мінеральні добрива, і на техніку стрімко зростають.
Якби була змога застрахуватися, то ми могли б спати спокійно. А поки що живимо за принципом – пан або пропав.
Наведу такий приклад: у 1998 році була велика негода і на моїх полях все вимерзло. Через міністерство я звернулася про відшкодування збитків, завданих стихією. Належним чином оформила всі документи, але не отримала жодної копійки. Наступного року – знову стихійне лихо: через дощову погоду все опинилося під водою і я знову зазнала великих втрат. І знову – жодного відшкодування. Тому я впевнена, що агрострахування – це вкрай необхідна для фермера справа, страхуватися треба обов’язково.
– Ви зауважили, що фермери вкрай потребують агрострахування, але часто ця послуга через брак коштів залишається недоступною. Що робити у такій ситуації? Хто має сказати своє вагоме слово – держава, страхові компанії?
– У першу чергу, своє слово має сказати держава. Бо ми говоримо не так про особисту, скільки про державну справу. Адже переважно йдеться про продовольчу безпеку країни. А це питання належить до числа стратегічних і дбати про його вирішення понад усе повинна держава. Якщо держава зацікавлена в розвитку сільськогосподарського виробництва, то має взяти на себе відповідальність, щоб захистити сільське господарство від непередбачуваних подій.
Я до того це веду, що держава мусить запровадити механізм компенсації. Принцип такий – сільгоспвиробники сплачують 50% від вартості страховки, і стільки ж – держава. Це значно полегшить нашу фінансову ношу і заохотить фермерів страхуватися.
Кілька років тому уряд виділяв кошти на компенсацію частини страхового внеску. Але ми цю компенсація одержували лише згодом, а на початковому етапі стовідсотково сплачували за страховку. Це змушувало багатьох фермерів сторонитися агрострахування і як наслідок вони залишалися і без державних компенсаційних виплат, і без страхового захисту.
Користі від такої допомоги було мало. Тому я і кажу – держава має не відродити старий компенсаційний механізм, а запровадити новий, який повною мірою відповідає нашим економічним інтересам, а отже, і інтересам країни.
– Ви знаєте, що Проект IFC «Розвиток агрострахування в Україні» активно просуває ідею, згідно з якою сільгоспвиробники мають сплачувати 50% від вартості страховки і ще стільки держава повинна компенсувати страховим компаніям. На вашу думку, чи поділяють фермери цю ідею?
– Особливо такий підхід зацікавить малоземельні фермерські господарства, оскільки саме вони відчувають брак коштів. У тих, хто обробляє по 20-30 тис. гектарів, і гроші на страхування знайдуться, і можливості домогтися від держави відшкодування.
Останнім часом ми спостерігаємо доволі дивну політику – держава всіляко підтримує великі сільськогосподарські підприємства і не помічає нас. Або робить вигляд, що не помічає. І це при тому, що 65% сільськогосподарської продукції виробляється малими фермерами та присадибними господарствами.
– Ви говорили про роль держави у формуванні сучасної агрострахової політики. Але є ще один важливий учасник страхового ринку – страхові компанії. Як би ви порадили фермерам підходити до їх вибору?
– Думаю, перш, ніж обрати страхову компанію, треба її ретельно вивчити. Слід ознайомитися з її попередньою і нинішньою діяльністю, дізнатися, чи користується авторитетом серед інших сільськогосподарських виробників. А це ми дуже просто робимо: у нас є велика мережа і ми маємо можливість через Інтернет перепитати своїх людей.
Я завжди кажу своїм колегам – не поспішайте віддавати свої гроші в чужі руки. Але якщо ви їх віддаєте, то маєте бути впевненими у тому, що ці руки чисті. Бо, погодьтеся, серед страхових компаній зустрічаються й такі, які на перших порах обіцяють золоті гори, а з настанням страхових випадків починають задкувати, вишукувати всілякі зачіпки, аби не виплачувати фермерам страховку.
– Що для вас було б цікавим – страхування від окремих ризиків чи від усього комплексу можливих ризиків?
– Я вважаю, що страхуватися треба комплексно. Важко передбачити наперед усі можливі ризики – чи буде засуха або мороз, чи буде пожежа або град. Від одного застрахуєшся, а на іншому програєш.
Я розумію, що бізнес передбачає ризики. Але в аграрному бізнесі їх і так забагато. Тому моя думка – якщо хочеш, щоб твоя справа мала продовження у майбутньому, треба діяти системно, комплексно і логічно.
– Ви не лише очолюєте фермерське господарство, але є ще й керівником громадської організації, яка об’єднує жінок-сільгоспвиробників. Хотілося б почути дещо про неї, про те, чим вона займається.
– Спілка сільських жінок України була створена 1998 року, а як юридична особа зареєстрована у 2001 році. Переважно до неї входять сільські товаровиробники не дуже великих фермерських господарств, ті, хто господарює на власній землі, сільські підприємці, сільські вчителі, лікарі. До спілки входять 5467 осіб, із них – 564 чоловіка. Маємо осередки у 22 областях і АР Крим.
Ми часто проводимо інформаційні заходи. Щоб правильно визначити пріоритети, спершу опитуємо членів нашої організації, дізнаємося, які теми для них є найбільш цікавими та запитаними. Так от, тема агрострахування опинилася на третьому місці. За своєю затребуваністю вона поступилася лише таким темам, як організація сільськогосподарського виробництва та захист прав жінок.
По темі агрострахування у 2008 та у 2010 році у нас відбулися лекції. Їх нам провели представники Проекту IFC «Розвиток агрострахування в Україні» та Полтавської обласної дорадчої служби. Лекції виявилися дуже пізнавальними, вони пройшли цікаво, слухачі ставили багато запитань.
Щоразу лектори привозили багато матеріалів. Ми їх активно поширювали серед членів нашої організації, розвозили по селах. Зустрічаючись з людьми, роз’яснювали їм вагомість аграрного страхування. Сподіваємося, що така наша просвітницька робота невдовзі дасть позитивні результати.
– Можливо, потрібна співпраця страховиків, громадських організацій страхових компаній і професійних організацій сільгоспвиробників для спільного напрацювання аграрних страхових продуктів, для спільного розвитку цього ринку? Можливо, держава повинна очолити цей процес або, принаймні, взяти у ньому участь?
– Є постанова Кабінету Міністрів від 3 листопада 2010 року про створення громадських рад. Я вважаю, що вона ухвалена дуже вчасно. Потрібно, щоб ці громадські ради активно співпрацювали з державними органами, органами місцевого самоврядування і громадськими організаціями. У нас такої громадської ради поки що немає, але полтавський обласний осередок нашої Спілки вже підписав коаліційну угоду про співпрацю. Її підписали всі голови громадських організацій, розташовані в нашому регіоні, і підписали сільські голови.
Крім того, ми підписали меморандуми про співпрацю – і з райдержадміністрацією, і з районною радою, з центром зайнятості, з відділом юстиції, районною прокуратурою, районним судом. Бо, крім всього, ми надаємо правову допомогу найбіднішим верствам населення. І після підписання меморандуму, коаліційної угоди стало трохи легше відкривати двері до владних кабінетів. Я вважаю, що коли ми будемо працювати разом, то неодмінно матимемо успіх.
Роман КОЛІБАБА, Максим НАЗАРЕНКО,
Національний прес-клуб «Українська перспектива» для “Про все”