“Про все” друкує матеріал про стан журналістики в Одеській області. Тема нам видалась надзвичайно актуальною, оскільки ледь не на 100% схожа на тернопільську. Наприклад, державний телеканал ТТБ – обслуговує владу. Яка б не була в кріслі. Телеканал ТВ-4 має партійного ідола – Українську народну партію та недолугих місцевих “уенпістів”. І останній телеканал ІНТБ, який належить колишньому меру Тернополя, критикує нинішню владу ледь не за кожний подих.

Зоя Казанжи закінчила Інститут журналістики Київського університету імені Шевченка, працювала кореспондентом, оглядачем, завідувала відділом у газетах Одещини. Була головним редактором тижневика «Слово». З 2002 року працює як медіаконсультант та медіатренер у програмах ОБСЄ. «Медіаграмотність» розпитала Зою про специфіку засобів масової інформації регіону, який може претендувати на світовий рекорд за кількістю телемовників, про мапу політичних упливів на медіа, особливості реклами, джинси і взаємин між журналістами Одеси.

– Зоє, в чому полягає ця знаменита «одеська специфіка» ЗМІ?

– По-перше, це найбільша кількість телеканалів серед усіх українських регіонів. 40 одеських телеканалів, із них активно діючих – близько 25, залежно від того, наскільки близько вибори. Загалом по регіону в Нацраді зареєстровано 108 каналів. Я розмовляла про це з американським експертом, і він сказав, що такої кількості регіональних телеканалів немає ніде. В Одесі медіа в будь-який період можна поділити на дві частини: ті, хто за владу, і ті, хто проти. «Лінія фронту» проходить між людьми. Телекомпанії, які дуже сильно «мочили» попередню владу, Едуарда Гурвіца і його команду і для яких усе, що б він не зробив, було погано («Град», АТВ, АРТ, «Академія», «Одеса-плюс»), тепер розказують: все, що робить влада зараз, вона робить класно. При цьому всім зрозуміло, що не могло життя так змінитися за півроку. Тему першого конверта, «вали все на попередника», вже вичерпано, й телеаудиторія просто зменшується, бо цієї інформації вже ніхто не сприймає.

 

Насправді це страшні речі, тому що розумієш: за гроші ти можеш розмістити будь-яку інформацію під будь-яким соусом, а по-друге, таке явище, як «оболванювання» глядачів, дуже поширене. Є факти однозначні, наприклад, будівництво доріг: кожен може вийти і подивитись, є дорога чи нема. А є інтерпретації, приміром – усі знають, що всі уряди країн живуть у кредит, їх брав попередній уряд і бере нинішній, місто так само постійне бере кредити, а найбільший боржник у світі – Сполучені Штати Америки. І ось, умовно, 1 листопада приходить новий уряд, 30 листопада віддається якийсь кредит, і ця заслуга приписується новій владі. Хоча це смішно, якби не було накопичень на рахунках, віддати б нічого не змогли. Кажуть, «закон як дишло» – так і медіа.

 

– Якщо такий низький рівень інформування, за логікою, мала би зменшуватись аудиторія таких каналів. Тим більше, що молодь іде по інформацію в інтернет…

– Щоб говорити про те, що відбувається з глядацькою аудиторією, треба проводити дослідження. Їх фактично немає. Ситуація така: коли я працюю з замовником, він хоче знати, який глядач дивиться той чи інший канал. Звертаємося до каналу, і рекламна служба каже: ми останнє дослідження проводили кілька років тому, я вам можу надіслати матеріали. Я дивлюся на ці таблиці, і мені смішно – насправді телекомпанії не знають своєї аудиторії, вони знають бажану аудиторію. Всі хочуть орієнтуватися на тих, хто добре заробляє, хто вигідний рекламодавцю. В кінці 2009-го ми замовили ґрунтовне дослідження у GfK щодо того, що собою являє місто Одеса і які вони – одесити. Одну з частин було присвячено медіа, це найсвіжіші результати, якими можна оперувати, і там видно, що дивитися якісь канали – не означає довіряти їм. В Одесі зараз четверта по Україні інтернет-аудиторія, а кілька років тому була друга після Києва. Звісно, ніж дивитися ці недолугі теленовини, краще піти почитати інтернет. У теленовинах не те що вуха замовника стирчать – там просто бувають абсолютно безглузді, неправдиві речі, свідоме маніпулювання, перекручування фактів; це специфічні зйомки, які дозволяють показати багато людей там, де їх нема, і навпаки.

 

У нас був тренінг для молодих журналістів, спитали їх: звідки ви дізнаєтеся новини? Виявилося: або від знайомих, або з інтернету. Чому не дивляться телевізора – відповідали, що просто нереально дивитися, бо там якесь «гониво»! Це покоління, яке потребує вже інших комунікаційних каналів і в них формуються зовсім інші звички й традиції з приводу споживання інформації. Наприклад, у молодих немає звички довіряти медіа. Тому є таке правило: якщо понад 30% твоєї аудиторії – люди за 50 років, ти можеш закривати своє медіа, бо воно приречене на загибель.

 

Що людям цікаво в новинах? Природно, те, що відбувається з ними, з їхнім життям, із їхніми сусідами. А в нас першим сюжетом може йти, наприклад, допомога дітям Осетії, яку організувала якась партія. І в сюжеті основним є те, що сказав речник або лідер партії – саме їх показують безкінечно!

 

– Тобто першими йдуть замовні матеріали?

– Дивіться: в Києві можна замовити сюжет у новинах? Можна. Звісно, це буде дуже дорого, сюжет буде написано з максимальним дотриманням журналістських стандартів, із представленням іншої точки зору, він буде зазвичай десь у кінці чи в середині випуску; а в Одесі можна тупо замовити показати і сказати те, що тобі треба, де завгодно. Якщо є двадцять з гаком телекомпаній, то, звісно, існує й ціновий демпінг, і можливість розміститись якщо не в одній, то в іншій телекомпанії точно.

 

Є така схема, я сама з нею зіткнулася: існує така собі авторська програма. У нас же свобода слова? Свобода. Про що хочу, про те і говорю, я автор. Людина сидить ву телевізорі і каже: а в наступній програмі ми вам розповімо про фірму таку-то, чекайте сюжету. Одеса – місто не таке й велике, а може, і спеціально цьому власнику бізнесу хтось телефонує, коротше, він дізнається, що готують такий сюжет на цій телекомпанії. Всі, звісно, бояться публічності. Власник бізнесу виходить на власника телекомпанії чи на директора, головреда і каже: а що ви там будете розказувати про нас, навіщо? І лунає відповідь: а ви ж у нас реклами ніякої не замовляли, в нас із вами немає жодних стосунків, то ми можемо розповідати, що вважаємо за потрібне.

 

– Це ж шантаж!

– Так, це класичний шантаж. Бізнесмен каже: та мені не потрібна реклама зараз (а чіпляють отак, звичайно, власників серйозних компаній), та і мої клієнти не дивляться вашої телекомпанії. А директор йому – ну то от якби ви замовили рекламу, то ми б вас не чіпали, а так будемо. Це заробітчанство не те що на низькому – на ницому рівні. І от я розмовляю з директором цієї конкретної телекомпанії і кажу йому: «Скільки можна дивитися на це твоє опудало, яке сидить у твоїй-своїй програмі і каже такі речі? Хай у вас замовляють рекламу тоді, коли їм треба, а не коли у вас закінчаться гроші!». Мені директор відповідає :«Та ти що! Ти знаєш, скільки він мені грошей приносить? Ти навіть не можеш собі уявити! Він у мене золотий, я його тримаю і буду тримати!». То про які стандарти тут може йтися? Або така ситуація: у телекомпанії АТВ був судовий спір навколо ліцензії, вони в своїх ефірах розповідають не про те, за що Нацрада хотіла позбавити їх ліцензії, а про те, що «помаранчевий режим хоче нам закрити рота», при цьому закликають людей виходити на вулицю, йти до суду, де розглядається позов проти АТВ, підтримати свободу слова і таке інше. Мене запросили на одну з програм, де обговорювала й цю тему, я сиджу в студії і кажу їм: «Так не можна, навіщо ви кажете неправду, маніпулюєте людьми? Вирішуйте свої справи в суді». А мені відповідають, що в них є ідеологія (абсолютно шовіністична, до речі, проросійська), їхні журналісти мають власну позицію, і вони займаються саме пропагандою, і цю позицію треба захищати. Про стандарти, знову ж таки, не йдеться.

 

– Можете назвати якійсь більш-менш нормальний канал, найкращий із-поміж гіршого?

– Якщо покласти руку на серце – не можу. Всі канали, які до виборів були опозиційними, стали провладними. Був такий телеканал, «Глас», де були професійні ведучі, гарні зйомки, нормальні новини, аж поки один із власників не очолив фракцію Партії регіонів в Одеській міськраді – і все, це став партійний канал, вони безкінечно показують цього Геннадія Труханова, в мене іноді складається враження, що ще трохи – і він буде коментувати прогнози погоди. Загалом редакційна політика, на мій погляд, у всіх складається з того, що є «люди, яких ми любимо» і є «ті, яких ми не любимо». Якщо ж не брати новини і все, що стосується політики і бізнесу – є телекомпанії, які роблять нормальні авторські програми, культурологічні, ігрові тощо, те ж саме АТВ.

 

– А як із дотриманням ліцензійних умов?

– Відсотку української мови, який має бути в ефірі згідно з ліцензійними умовами, ніхто не контролює. Хоча, можливо, це й робиться, але тихенько і безрезультатно. Хоча є представник Нацради, який має контролювати. Взяти ту ж телекомпанію АТВ, у них у ліцензії мова йде про 13 відсотків російської мови в ефірі. Звісно ж, ця ліцензійна умова не витримується. Насправді в них мовлення ведеться виключно російською.

 

– З телебаченням зрозуміло, а друковані медіа?

– На Одещині традиційно принт-ринок був слабший за телевізійний. Часи безроздільного тріумфу газети «Вечерняя Одесса» минув. Так званих традиційних читачів уже майже нема. А от преса не поспішає змінюватися, модернізуватися, по-іншому розвивати свої сайти. Хоча, як на мій погляд, є такі видання, як «Одесская жизнь», «На пенсии»… Десь 50 тисяч накладу, і це багато для Одеси, але там чіткіше визначена аудиторія і відповідне спрямування, газети утилітарні, корисні, вони працюють на інтереси своєї аудиторії і тому добре продаються. Але суспільно-політичні газети – там те саме, що й на телебаченні, представлення інтересів власника. Одеська специфіка медіа взагалі дуже показова. Якщо, наприклад, подивитися на ЗМІ, які контролюються Олексієм Гончаренком, сином нинішнього мера Олексія Костусєва, то доброго слова про батька-мера в цих виданнях знайти неможливо. Те ж можна сказати і про ті ЗМІ, які контролюються нинішнім мером Одеси Олексієм Костусєвим. Більше за тих ЗМІ ніхто не «мочить» заступника голови Одеської обласної ради Олексія Гончаренка. Ну де ви ще зустрінете подібні явища?!

 

– В інтернет-ЗМІ аналогічна ситуація?

– Здебільшого так, працюють на господарів. От хіба що в нас інформаційна агенція «Вікна – Одеса», якій належить інформаційний портал «Вікна». Його створили журналісти Олена Свенціцька та Євген Волокін. Ані партійних, ані бізнесових вух там немає. Звісно, й Олена, і Євген мають свої симпатії та антипатії. Але, на мій погляд, на якості матеріалів то не позначається. Тому коли я хочу зрозуміти, що відбувається, я заходжу саме на «Вікна» – там усе-таки є баланс, різні точки зору, бекґраунд. У нас досить жорстка конкуренція новинних інтернет-сайтів, але й там, з контенту і кількості світлин одних і тих же облич, зрозуміло, що і кому належить. «Думская.нет», наприклад, обслуговує інтереси Олексія Гончаренка, сайт «Ревізор» – депутата міської ради і бізнесмена Ігоря Маркова, «Взгляд из Одессы» – екс-мера Одеси Едуарда Гурвіца. Зазвичай на цих сайтах коментарі дуже жорстко модеруються, і я не виключаю, що там можуть штатні працівники під різними ніками коментувати так, як велить «генеральна лінія партії». От «Українська правда» дуже добре зробила – всім видно, хто з якої ІР-адреси пише. В Одесі такого немає.

 

– А як самі журналісти ставляться до роботи в такому форматі, коли є свої й чужі?

– Журналісти з’ясовують стосунки. Я була свідком, як на прес-конференції один репортер ставить питання міліцейському начальнику, а інший, який у пулі в цього начальника, його смикає – та ти що, що ти таке питаєш?! Журналістика, на жаль, залежить від тих, хто платить. Щоб хтось заявив про цензуру, розвернувся і пішов із видання – історія одеської журналістики не пам’ятає таких речей. Найпрофесійніші журналісти здебільшого працюють усе-таки не в місцевій пресі, а власкорами київських ЗМІ.

 

Розумієте, в нас фактично немає журналістів середнього віку, 35–45 років. Є старші, радянської ще школи, яким 55–65, і є хлопчики й дівчатка, яким по 20. Решта йдуть у піар або керують процесами. Загалом в Одесі журналісти – це офіціанти. На превеликий жаль. Журналістика спрямована на обслуговування тих чи інших клієнтів. Професійніші «офіціанти» отримують пристойнішу зарплатню і нічого не хочуть змінювати в цьому житті. А менш професійні чи, можливо, молодші журналісти хочуть «дорости» й отримувати гроші, які зможуть приспати сумління.

http://osvita.mediasapiens.kiev.ua

Напишіть відгук