Зінька поклала свою ще теплу руку на Гальчину. Довго дивилася їй в очі, а потім, відвівши погляд, мовила: «Було діло… Один раз… Не суди ти нас. Так вийшло». Про те «діло» Галина здогадувалася давно, натякали й сусіди, однак не вірилося, що її рідна мати спокусила зятя.
Навіть у старості була гарною

Зінька була красивою все життя. Зморшки тільки в кутиках очей. Завжди усміхнена. Та й фігура така, що може позаздрити й молода. Коли жіночки, яким ще й не було тридцяти, говорили про целюліт (а Зінька вже потім дізналася, що то таке), вона тільки жартувала: «Які там креми… Працювати треба, рухатися. Тоді й тіло гарне буде…» Про те, що воно в неї й справді гарне, витончене, вона добре знала. Адже і коли було тридцять, і коли перевалило далеко за сорок, на неї завжди задивлялися молоді чоловіки. Та й за свого Петра вона була старшою на кілька літ. Чоловік повернувся з армії, а тут Зінька – всього двадцять шість, соковита, гарна, а очі, а ноги… Петро геть втратив голову. Тож ще не зносилися солдатські штани, а він вже був з обручкою на пальці.
Перші десять літ вони прожили душа в душу. Пристрасть не минула і через рік, і через п’ять. Спочатку народилася Галина. Потім – Андрій. Петро шанував сім’ю. І коли інші жіночки, повертаючись з ланки, бідкалися, що і корову доїти треба, і вечерю готувати, і прибрати, бо за день невідомо що в хаті робиться, Галина тільки посміхалася. Вона знала – у неї все, як медом помазане. Порядок! Петро і наготує їсти, і корову видоїть, бо завжди повертався з роботи раніше. Галина щедро віддячувала чоловікові за ту турботу вночі.
А зранку знову бігли на роботу. Та все частіше Петро став повертатися напідпитку. Галина – великий ненависник оковитої, в той момент вернула від чоловіка носа. І яка вже любов? Їй не хотілося на нього навіть дивитися… Тож все частіше жінка ночувала в кімнаті доньки, яка вже й на хлопців почала задивлятися. А щойно закінчила школу, заявила матері: «Виходжу заміж…» Та тільки руками сплеснула, але куди дінешся, коли Галинка вже й встигла завагітніти. Знайомство з зятем проходило сухо. Теща, глянувши йому у вічі, подумала: «От жеребець…», бо саме він поламав усі її плани про навчання доньки у вузі, адже закінчила школу дівчина добре.
Поселилися молоді у Зіньки і Петра – хата ж простора. І коли Галина подарувала батькам онука, найбільше радів Петро. «Мочив» його з колегами цілий місяць. Додому не приходив – приповзав. А то й підвозили його до хати, «вішали» на забор – і дружки втікали. А Петро, не втримавшись, падав на землю і спав на клумбі. Благання припинити пити не зупиняли колись зразкового чоловіка. Зінька вже й змирилася. Адже клопоту в хаті побільшало. А через кілька місяців Галька заявила, що вагітна знову. Теща дорікнула зятю, але куди дінешся? Гляди, Зінько, онука. А вже й другий незабаром буде.
Ще більше клопотів тепер лягло на плечі бабусі. Бо й Петро роботу кинув. Мабуть, частіше був напідпитку, ніж тверезий. Правда, допомагав тещі зять. І орав, і садив городину, і тин лагодив. А тут ще й косовиця почалася. Галці живіт під ніс підпирав – не робітниця, Петро, розпустивши шмарклі, спав на підлозі в літній кухні, Андрій – в армії, і так Зіньці гірко стало, що аж заплакала. Гектар скошеної трави треба було звезти до клуні й скласти.  Допомогли згромадити сусіди, а от вкинути на горище погодився Йванко – не надто шанований зять.

Вагітні і донька, і бабуся

…Він вправно носив оберемки сіна до клуні, а Зінька його втрамбовувала ногами. І чим вище було пахучої трави на засторонку, тим більше виглядали стрункі білі Зіньчині ноги з-під яскравого ситцевого плаття. Очі Іванка раз по раз ковзали по її пругких збитих ногах, у скронях частіше пульсувало. І коли останній оберемок було занесено в клуню, Йванко приставив до засторонку драбину. Вилізши на неї, мовив: «Давайте руку, Петровна, допоможу зійти…» І тільки Зінька простягла до зятя свою спітнілу долоню, як він не втримався, подався до тещі, міцно її обійняв і жбурнув у пахуче сіно… Зінька давно забула Петрові пристрасні обійми, а тут… Накрило її хвилею жаги з головою…
…Йванко відводив очі, не могла глянути тиждень на зятя й Зінька. А потім таки наважилася заговорити: «Що сталося, забудь… Не ти в цьому винен і не я… Так сталося». Однак через деякий час бабуся переконалася, що вагітна… Сором обпікав душу: через місяць народить Галька. А тут і мамка туди ж. Про аборт і мови не могло бути, тож Зінька вирішила народжувати. І коли вже не можна було приховати вагітність, вельми охочим до пліток жіночкам вона випалила: «То нічо, що Петро п’є, а він ще ого-го, коли тверезий…» – підморгнувши пліткаркам, мовила. Та й самому Петрові вона внесла цю новину у вуха, і він був на сто відсотків певен, що він ще «ого-го…» Навіть не так часто почав у склянку заглядати.
…Тепер в оселі Зіньки та Петра було аж троє малюків: двоє Гальчиних з Іванком, а один Зіньчин з… Іванком. Правда, знали про це тільки вони обоє. І чим далі, тим більше малий Тарасик був схожий на… Івана. Навіть колись сусідка піджартувала над Зінькою: «Ти, мабуть, на зятя задивилася, що хлопчик такий чорнявенький народився, бо ж твої двоє старшунів білявенькі, як Петро…» Та баба-мама не розгубилася: «А ти роди в пізньому віці… Тоді побачимо на кого твої будуть схожі…» Та сусідка опустила очі, бо таки народити вона вже не зможе, а от Зінька ти диви яка… Аж помолодшала після родів…
Та найбільше було гірко на душі Іванові. Він часто підходив до колиски і переконувався, що Тарасик – його дитина. І все частіше виникала думка, що треба десь їхати із хати тещі, бо ще трохи – і про цей гріх дізнаються всі. Тож одного разу, коли всі ввечері зібралися за столом, мовив: «Ми з Галиною і дітьми їдемо на схід України. Буду працювати на шахті. А там і житло дадуть…» Перечити ніхто не став, бо таки багато людей тулилося під одним дахом, пише http://www.visnyk.lutsk.ua
Коли молоді покинули дім Петра, Зінька аж засумувала. Бо той день з Іваном у пахучій траві вона не могла забути. І свого Тарасика любила більше, ніж інших дітей. Може, що найменшенький? А може, що із пристрасті взятий?
…За все життя Іван так і не навідався в село, де жила його грішна любов. Звісно, хотілося побачити сина. Але якась невидима сила його не пускала глянути йому у вічі, а тим більше – Петровній… Галина раз в рік таки вирушала додому. Погостює, обійде сусідів і кумів – та й до сім’ї повертається. Одного разу так заси-ділася в куми, що до батьківської хати повернулася під ранок. Говорили про життя, про дітей. А язиката Зіньчина сусідка, добряче захмелівши, візьми та й випали: «Знаєш, Тарасик, схоже, твого Іванка син. Він ні на тебе, ні на твого татка не схожий…» Слова обпекли, та вона переконала куму, що це її фантазії, але сама все більше почала придивлятися до братика. І таки угледіла риси Йванка. Та не хотіла в це вірити, тож і гнала думки. А якось, повернувшись додому, напівжартома запитала чоловіка: «А син у мами твій?» Той зніяковів, але, опанувавши себе, випалив: «Геть дах тобі знесло…» – і гримнув дверима. Більше до цієї теми не поверталися.
…Вже два роки як не стало Івана (не пережив тяжкої хвороби). Він із собою поніс на той світ таємницю народження Тараса. А от Зінька, коли вмирала (пережила зятя на кілька літ), таки відкрила свою таємницю доньці. Але Галині від того не легше. Вона простила вже всіх. Та й Тарасик виріс гарним хлопцем. Як Іван у молодості…

Рівненська область

3 comments

  1. askold

    Не суди і не будеш судимий. В житті ще не такі речі трапляються, хлопче. Молодий ти ще, зелений, краще б промовчав.

  2. перехожий

    Точно бляцтво….. Чого теща зятеві не відмовила??? За советів такого не було…. були колись ще якісь моральні принципи…

Напишіть відгук