Загублений світ Подністров’я

Поділитися

Що пересічному жителю степової Полтавщини відомо про Дністер? Річка десь на заході України, що спускається з гір і тече десь аж до моря… Купа міст і сіл на її берегах, межа між Поділлям та Буковиною, а раніше — між Польщею та Османською імперією і Молдавією… Ще Дністровський лиман на березі Чорного моря, де можна непогано провести літню відпустку… От і все.

П’ЯТЬ ДНІВ ЗА СПРИЯТЛИВОГО ВІТРУ

Натомість зовсім з іншої сторони нещодавно відкрили Дністер і Подільське Подністров’я учасники захоплюючої подорожі великою рікою. Сплав на катамаранах від міста Галича Івано-Франківської області до Хотина, що на Чернівеччині, організував туристичний клуб «Кристал», а участь взяли 30 любителів активного відпочинку з усієї України, найбільше — з Тернополя та області.

Попри надзвичайно щільний графік сплаву, вражень не бракувало. Найгарніший Дністер на ділянці від курортного містечка Заліщики (Тернопільська область) до 1000 літньогоміста Хотин у Чернівецькій області. Цю ділянку можна вільно проплисти за п’ять днів за сприятливого вітру, а вражень набратися — на рік уперед. По-перше, річка тут перетворюється з гірської на рівнинну, розливається ширше і утворює унікальні природні комплекси зі скелястими берегами, грабовими лісами та річковою екосистемою. Не дарма йдеться про те, щоб на одній із ділянок Подністров’я на основі кількох заказників створити державний заповідник, аби зберегти майже неторкану природу від людського втручання. Уздовж обох берегів можна часто побачити рідкісних птахів — білих та сірих чапель і дністровських чайок. Риба плюскотить прямо під веслами, тож береги Дністра рясно всіяні рибалками, а у воді можна побачити численні рибальські мережі.

ПОДОРОЖ ДНОМ МОРЯ

По-друге, територія, якою тече Дністер, сотні мільйонів років тому була дном древнього моря, а отже складається із крейдяних та вапнякових нашарувань — залишків давніх морських тварин та рослин. Крізь ці скелі, що піддаються руйнівному впливові води, Дністер і пробивав собі шлях протягом тисячоліть. Тож русло ріки надзвичайно звивисте, з масою меандрів та величезних петель, а береги і навколишні території рясніють печерами. Через звивисту течію Дністра мандрівники протягом половини другого дня подорожі від села Зозулинці до села Устя Тернопільської області могли зовсім не застосовувати весел, користаючись сприятливим вітром та течією, яка тут сильна настільки, що плавець (якщо знайдеться такий сміливець), перепливаючи річку, вийде на берег на кількасот метрів нижче. А ось друга половина дня, коли «флот» із двох катамаранів, каяка та байдарки повернув на північ однією з найбільших звивин Дністра і мусив боротися із зустрічним вітром, позначилася надзвичайною втомою, адже двадцять кілометрів цієї петлі судна долали дуже повільно. Яким же було здивування, коли табір було вирішено розбити біля… села Устя, яке проминули півдня тому! Просто село розташоване якраз у вуздечці величезної петлі, тож учасники подорожі спочатку проминули його західну околицю і спускалися на південь, а затим прямували на північ до околиці східної. А відстань між обома околицями села суходолом не перевищує двох кілометрів!

ДЕБАТИ ПІД ЧАС СПЛАВУ

Під час виснажливої греблі знаходилася робота і для язиків та голів: це була сприятлива нагода для представників східних і західних регіонів України поговорити про мову та патріотизм, про права людини та гендерну рівність (адже серед веслярів були і дівчата) і навіть про перспективи пам’ятника Петлюрі в Полтаві. Це надихало, дозволяло забути про втому і навіть сприяло влаштуванню імпровізованих перегонів між двома катамаранами. Після однієї з гарячих дискусій на катамарані «Нептун» його гребці «розійшлися»: після виснажливого дня так гребли заключні пару кілометрів проти вітру, що змусили гребців іншого катамарану, який весь час ішов першим і відривався на кілька сотень метрів, у подиві опустити весла та віддати перемогу без бою. До речі, голосові команди «нептунцям» (до яких автор із гордістю причисляє і себе) віддавала дівчина з Тернополя Тетянка Гандяк, а шалена гребля стала наслідком суперечки… про права чоловіків і жінок.

А під час коротких привалів, вечірніх таборів та нічних чергувань біля наметів можна було пожартувати і серйозно поговорити, насолодитися гарячим чаєм чи кавою, приготованим щойно у величезному баняку на вогнищі. І ложка звичайного згущеного молока здавалася смачнішою від будь-яких солодощів удома… Зірки на Дністрі надзвичайно яскраві, бо поруч майже немає великих населених пунктів чи промислових підприємств, а повітря — надзвичайно чисте та прозоре. І навіть комарі не псували роботи і відпочинку, адже (попри цілі хмари їх у деякі вечори, що висіли над річкою із глухим дзижчанням та навіть утруднювали дихання) дністровські зелені комарі… не харчуються людською кров’ю!

З ДАВНІХ ЧАСІВ

До речі, в цих місцях назви населених пунктів і досі зберігають свій первісний вигляд, не будучи замінені на безликі «жовтневі» або «бригадирівки». Назви Зозулинці, Добрівляни (від слова «діброва») або Мельниця-Подільська говорять про походження місцевості, примітні її особливості або ж про рід занять місцевого населення. А такі назви як річка Нічлава або місто Хотин досі викликають суперечки дослідників. Буквально біля кожного села є археологічні пам’ятки залізного, бронзового віку, ранньослов’янського періоду, культові та громадські споруди середньовіччя та нового часу, печери, де здавна жили люди. В одній із них — 8-кілометровій печері Вертеба біля села Більче-Золоте — навіть створено музей побуту давньої людини. Здавалося, що природа і суспільство зберегли тут свої прадавні риси і досі застрягли десь у XVII столітті. І навіть банальні корови, що паслися обабіч русла та перепливали річку, виглядали якось зовсім по-чужому. Подністров’я утворює своєрідний загублений світ, будучи віддаленим від інших регіонів не лише географічно, а й у господарському та культурному плані. Навіть вишивка та обряди і свята тут відрізняються від загальноподільських!

Враження відчуження від світу та цивілізації не псували вечірні «вилазки» до прибережних сіл, коли подекуди з вікон будинків лунали важкі мелодії німецької рок-групи «Rammstein», а на дахах та у вікнах осель можна було бачити «тарілки» супутникового телебачення. І лиш поглиблювали його мандрівки до місць, де зараз відбуваються зйомки грандіозного за задумом фільму «Тарас Бульба». Неподалік від села Рашків за кілька кілометрів від берега найсміливіші з мандрівників натрапили на обійстя Бульби, збудоване з дотриманням усіх традицій — аж до глини в щілинах між дошками хат. От щоправда в будинків були лиш фасади — те, що потрапить до об’єктиву кінокамери… До речі, у Трубчині (село навпроти Рашкова) побутує легенда про Тараса Бульбу, який повертався з протилежного берега за загубленою люлькою, але був схоплений і битий різками. Від цього в селі веде походження назва лісу — Ріжки. Переповідають, що похований він біля села в Отаманському яру. Пов’язані з Тарасом Бульбою легенди побутують і в інших селах Подністров’я.

ДНІСТРОВСЬКИЙ КАНЬЙОН ТА ЙОГО МЕШКАНЦІ

Але найцікавіше — це, безумовно, сам Дністер. З давніх-давен річка слугувала торговим шляхом для незчисленних торгових караванів, що рухалися із земель Польщі та Русі до Молдавії, Валахії (Румунії) та Туреччини і виходили в Чорне море. Плавання річкою було важким — часто плавзасоби доводилося тягти волоком та обходити мілини і долати перекати, шукаючи течію, в чому на власному досвіді переконалися пасажири катамаранів. Дно річки кам’янисте — і це теж відчули ноги гребців, хоча в деяких місцях біля берега намул створив справжні поля багнюки, де легко було загубити не лише взуття.

Майже весь відрізок шляху від Заліщиків до Хотина мандрівники плили в унікальному геоморфологічному утворенні — Дністровському каньйоні. Каньйон прорізаний річкою на глибину кілька десятків метрів, тож у ньому особливий теплий клімат та вітри, дощі короткочасні, але рясні, частою є тиха погода. А ще обабіч ріки можна побачити шарову геологічну структуру поверхні землі, спостерігати, як вона змінювалася за мільйони років, натрапити на унікальні травертинові скелі, вапняки і пісковики скелі силурійського і крейдяного періодів із залишками тогочасних живих істот, продукти вивітрювання, карстові порожнини та численні водоспади. Один із них — біля села Звенигород на тернопільській стороні — став у нагоді мандрівникам у якості душа та ванної.

Саме ці краєвиди приваблюють сюди численні «зграї» мандрівників, що використовують для сплаву найрізноманітніші плавзасоби, а також місцевих жителів, що ввечері відпочивають від денної праці. Так що інколи табір доводилося ставити в оточенні автомобілів та інших наметів. Через це, на жаль, береги Дністра рясніють смітниками, горами побутового сміття і порожніх пляшок та залишками вогнищ. Здається, що місцеве населення, якому Дністер дає їжу, воду та роботу (навколо — дуже родючі ґрунти, пасовища, а переправа поромом з берега на берег коштує 5 гривень) менше цінують свою річку, аніж приїжджі туристи. З місцевим населенням конфліктів майже не було, за виключенням одного разу, коли для того, щоб справити враження на дівчат, сільські хлопці вирішили постріляти в повітря з рушниць о третій годині ночі…

ХОТИН І ФОРТЕЦЯ

А закінчилася подорож у славному і древньому місті Хотин, що відоме своєю фортецею. З річки, яка має тут ширину півкілометра, вона здається замалою для серйозної оборонної функції, та й розташовується так, що навколишні пагорби переважають її за висотою. Доповнює враження високий рівень води у Дністрі, що тут підступає майже до самих стін. Так що твердиню, здавалося, можна було обстріляти з гармат, захопити однією ротою та проникнути в неї зі сторони Дністра. Але враження це суперечливе, адже раніше, до спорудження Дністровського водосховища нижче за течією, рівень води був нижчий, навколишні пагорби слугували форпостами оборони з батареями артилерійської зброї, бастіонами, брамами і стінами, а сама фортеця оточена валом і ровом та має стіни висотою 40 метрів і потужністю 5 метрів. Зараз у фортеці триває реставрація, якої не було понад 40 років (за словами робітників), але туристів вона приймає. Не пускають лиш на стіни навколо фортеці, хоча там вільно може проїхати легковий автомобіль. І за площею фортеця не така мала: власне замок має п’ять веж, казарму, комендантський будинок, церкву, тюрму та підвали для продовольства і зброї, а поза межами замку на території, оточеній ровами і стінами, знаходилася військова школа, митниця, досі діюча церква Олександра Невського гарнізону російських солдат і навіть турецький мінарет! Численні війни та конфлікти призводили до руйнувань та постійних відновлень фортеці та принесли Хотинові величезну славу. Його стратегічне розташування (прикордоння Польщі та України, Туреччини і її васала Молдовського князівства), а також економічні переваги (місце переправи, великий торговий шлях, значний порт на Дністрі) спричинила те, що в місті колись розташовувалася резиденція молдавських господарів, проводилися найбільші в Молдавії ярмарки, а Туреччина, володіючи містом, тримала тут величезні загони яничар. Спочатку фортеця була дерев’яною, а місто входило до складу Київської Русі. Кам’яну фортецю наказав збудувати король Галицько-Волинського князівства Данило і використовував її у боротьбі проти монголо-татар. Пізніше Хотин із фортецею відійшли до Молдавського князівства, яке потім потрапило у васальну залежність від Османської імперії. У ті часи фортеця розбудовується, а на її стінах з’являється знаменитий геометричний цегляний орнамент. Саме тут, під Хотином, у 1621 році під час Хотинської війни українсько-польські війська чисельністю в кілька десятків тисяч осіб розгромили 300-тисячне військо Туреччини і відбили у неї Хотин, позначивши тим самим початок занепаду Османської Порти. І саме тут славу і смерть здобув гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який, без перебільшення, врятував Європу від нашестя яничарів… Пізніше Хотин тривалий час залишався прикордонним містом Туреччини, за якої фортеця набула сучасного вигляду, а потім відійшов до Росії і поступово втратив своє оборонне значення. Зараз фортеця, як і навколишні місцевості, використовується для зйомок фільму «Тарас Бульба» і постійно приваблює численних туристів і науковців, а також має статус державного історико- культурного заповідника.

Попри те, що автору довелося чимало помандрувати Кримом, побувати в Карпатах і по всій західній Україні, на власні очі побачити шість найкращих замків України, Дністер і Хотинська фортеця справляють надзвичайне враження. Загублений у часі і просторі давній світ, світ олімпійського спокою дністрян під пекучим сонцем на благодатній землі, де навіть томати, огірки і капуста дозрівають на два тижні раніше від оточуючих місцевостей, світ потужних природних сил, що перевертають гори, земля, рясно полита кров’ю її захисників та потом сотень і тисяч поколінь, арена постійних боїв між могутніми державами і велика ріка у міцних кам’яних обладунках — усе це є приводом пишатися нашою країною і її унікальними місцями. А також нагодою навідуватися сюди якомога частіше, незважаючи на час і відстані.

Євген БРИЖ, Полтава — Тернопіль — Заліщики — Хотин — Полтава. Фото Марти ДАЛЯВСЬКОЇ і Тетяни ГАНДЯК

http://incognita.day.kiev.ua

Рекордний коровай, вагою 600 кілограмів, спекли на Тернопільщині

У тернопільському храмі Матері Божої Неуставної помочі відбувся постриг у монахи