Село Залісці, що в Збаразькому районі на Тернопіллі, здається, загубилося у глибинці серед ярів і невеликих гір. До райцентру звідси — понад 50 км. Але уклад населеного пункту, а може, й долю визначають усього 10 км. Саме такий відрізок мешканцям треба здолати, щоб з’єднатися «зі світом» — автомагістраллю. Ті ж самі 10 кілометрів — це ще й відстань із Залісців до Почаєва. Ясної погоди селянам добре видно золоті куполи Свято-Успенської Почаївської лаври. Саме лавра, впевнені жителі, має великий духовний вплив на них. Мабуть, тому так багато охочих тут служити церковній справі.

Четвер — день базарний

У відрядженні в Залісці мені сприяла погода — був теплий, як цієї пори, осінній день. З автомагістралі автівкою звертаємо ліворуч. І відразу потрапляємо на візитівку української глибинки: погану дорогу. Як безпосередньо на сільських вулицях, так і за їхніми межами стара асфальтівка ледь не на кожному кроці — з вибоїнами чи з величезними ямами. Тому водії переважно рухаються узбіччям або колією, яку хтось проклав полем, що лежить обабіч.

Цього дня до Залісців транспортних засобів їхало чимало. Не дивувався, бо вже знав: четвер у селі — день базарний. Торгівці свій товар розклали неподалік сільської ради. Покупців зібралося не так вже й багато: хтось прально-миючі засоби купив, хтось приміряв черевики чи зимову курточку. Ятки здебільшого були заповнені ширвжитком китайського виробництва. Але для українських селян торговиця — це ще й можливість зустрітися із знайомими, поспілкуватися, а то й просто потеревенити, дізнатися останні сільські новини. Позаяк не завжди випадає час для цього. Тим більше, Залісці складаються з десятка хуторів, з деяких, аби прийти на базар, треба здолати кілька кілометрів. Загальна ж протяжність залісецьких доріг становить 17 км.

 

Куполи Свято-Покровського храму в Залісцях. Фото автора

Тепло, та не скрізь

Нині Залісці нараховують 640 дворів, де мешкає півтори тисячі осіб. Село з два десятки років не збудувало жодного нового обійстя. Кажуть, доцільніше купити старішу хату — за газифіковану попросять 5—6 тисяч умовних одиниць. Здебільшого місцеві молоді сім’ї справляють у таких будинках новосілля. Природний газ на залісецькі подвір’я прийшов чотири роки тому. Зараз біля приміщення сільської ради викопані глибокі рови, в які мають лягти газові труби. Місцева влада, нарешті, цієї зими працюватиме в теплі. Цікаво, що владні кабінети вже кілька десятків років розташовані у сільському будинку культури. Завідуюча тутешнім культурним осередком Галина Шляхтюк тішиться, що серед сільської молоді багато талановитих хлопців і дівчат, які залюбки беруть участь у розмаїтих культурно-мистецьких заходах. Але для репетицій узимку всі разом часто-густо збираються в оселі Галини Іванівни, адже сільський заклад культури тривалими роками не опалюють. Цього року на тепло теж марно сподіватися.

Першою у селі газифікували амбулаторію загальної практики — сімейної медицини. Головний лікар, Тетяна Цокало, працює тут з 1997 року. У Залісці потрапила за розподілом, після закінчення тодішньої Тернопільської державної медакадемії ім. І. Горбачевського. Тут знайшла своє кохання, створила власну сім’ю. Що ж до самої амбулаторії, то під неї пристосували приміщення колишньої крамниці.

 

 Зліва-направо: головний лікар амбулаторії загальної практики — сімейної медицини Тетяна Цокало, молодша медсестра Валентина Обезюк і медсестра Неля Цибульська 

Хлопці поспішають створювати сім’ї

Місцеві медпрацівники опікуються здоров’ям, зокрема, 20 малюків, яким ще й року не виповнилося. У селі цього року вдалося досягнути паритету між народжуваністю та смертністю. Водночас останніми роками значно помолодшав шлюбний вік: залісецькі дівчата стараються вийти заміж уже в 16—17 років. Але цікаво, що й хлопці норовлять якнайшвидше зв’язати себе путами Гіменея. Сільський голова Марія Копач називає тенденцією одруження юнаків, які заледве досягають повноліття. Дехто з них у 18 чи 19 років стає вже татом. Здебільшого такі молоді сім’ї залишаються під крилом своїх батьків.

Хтозна, може, з роками ранні шлюби стануть для Залісців такою ж традицією, як і прагнення багатьох присвятити власне життя церкві. Напевно, і не знайти більше у нашій країні такого села, з якого б вийшло майже 230 священиків, ченців і черниць. Через цей факт Залісці вже давно охрестили «другим Ватиканом». Наприклад, у родині Гутовичів  шестеро дітей. Згодом сини стали священиками, доньки вийшли заміж за служителів церкви. Антоніна Гладунець — багатодітна матір. Два її сини нині служать в одному храмі в Орловській області. А одна з доньок одружилася із священиком.

 

Нині в селі коней стає дедалі менше. Віталій Семчишин тримає одного, щоб поратися по господарству

«Гадаю, саме Почаївська лавра, яка неподалік, має великий духовний вплив на моїх односельців», — пояснює сільський голова. Поділяє таку думку і настоятель місцевої церкви отець Андрій Гарасим. Народився він на Буковині. Духівничу науку опановував на Тернопіллі, а  2002 року отримав парафію в Залісцях. Одразу скажу: дуже багато відповідальності покладено на ієрея у цьому селі, адже до нього прикута увага навіть високих церковних сановників. Та й теперішній архієпископ Тернопільський і Кременецький Сергій (Борис Генсіцький) теж родом із Залісців.

Свою діяльність о. Андрій розпочав з вивчення історії релігійного та церковного життя села. Документи свідчили, що 1900 року сан священика здобував лише один місцевий мешканець. Але впродовж століття таке покликання відчули вже сотні заліщан. Слово Боже вони проповідували й проповідують не лише в православних храмах України, Росії чи Білорусі, а й у Бразилії, Канаді, Аргентині.

Чи не найбільше в духовні семінарії залісецькі хлопці вступали в радянські часи. Тоді вони змушені були ще витримати на собі й моральний удар владних органів, войовничих атеїстів. Але не зважали ні на що й вперто домагалися обраного. Нині 12 юнаків із Залісців здобувають священицький сан.

Схоже, Залісці й надалі куватимуть кадри для церкви: зараз у селі з’явилася своєрідна школа паламарів. Допомагати священику під час богослужінь вистачить і двох осіб. А тут аж 12 семи-дев’ятикласників виявили бажання послугувати. І тоді о. Андрій запропонував їм пройти певні випробовування: деякий час відвідувати всі відправи, дотримуватися християнських та етичних норм життя. Ніхто не схибив. Тепер хлопчаки після недільної Святої Літургії збираються в старому церковному будинку, обідають, а відтак займаються в школі Закону Божого. Дехто з них хоче «підтягнути» свою успішність і в загальноосвітній школі, щоб навчатися в 10 і 11 класах, адже «після дев’ятого на батюшку не приймають».

Усталеною вже є й традиція не лише обирати священицьке життя, а й не бути настоятелем у церкві рідного села. Один з ієреїв, напевно, хотів поламати цей звичай, та навіть і року не прослужив у залісецькому приході. Самих же храмів у селі два. Дерев’яний тут освятили у жовтні 1901 року, на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Муровану ж церкву зводити почали 2006 року під керівництвом ієрея Андрія Гарасима. Іконостас сюди перенесли з дерев’яного храму. На церковному  подвір’ї о. Андрій заклав яблуневий сад — 300 саджанців різних сортів привіз із рідної Буковини.

Молоко як фінансова підмога

Працюють місцеві жителі здебільшого на землі. Середня частка земельного паю для них становить трохи більше одного гектара. Але більшість селян вирішила здати землю в оренду.  Ці гектари обробляло-засівало ірландське  агропідприємство, тепер передало їх у суборенду агрохолдингу «Мрія». Лише кілька заліщуків працює в цьому господарстві. Інші або дбають про свої присадибні ділянки, або шукають роботи далеко за межами села. Марія Копач, сільський голова, власні земельні паї теж здала в оренду, але півтора гектара все-таки обробляє сама. Зазначає, що її односельці ще донедавна розвивали тваринництво, особливо звертали увагу на молочний напрямок. Проте коли закупівельні ціни на молоко перестали їх влаштовувати, багато хто позбувся заодно й корів. Але, попри усе, молоко може  суттєво щомісяця поповнювати сімейний гаманець. «Якщо господиня тримає три корови й надоює від них щодня 15—20 літрів та здає на заготівельний пункт, то може заробити навіть кілька тисяч гривень», — твердить Марія Петрівна. Зрештою, в господарстві та соціальному житті Залісці аж ніяк не відрізняються від сотень українських сіл.

Микола Шот, урядовий кур’єр

www.ukurier.gov.ua

Напишіть відгук