***
У липні 2012 року вийшло інтерв’ю Марічка Богак – студентка ЛНУ ім. І. Франка, найстаршої з чотирнадцяти дітей у сім’ї Лесі та Мирослава Богаків з Тернопільщини.
Марічко, розкажи, будь ласка, трішки про свою сім’ю.
Моїй мамі 39 років, мене народила в 19. Татові 46 років. Маму звати Леся, а тата – Мирослав. Мама за професією вчитель математики та інформатики, батько — греко-католицький священик. Живемо ми в селі Острів , що неподалік Тернополя. Я найстарша з дітей, мені буде 21, а наймолодшій сестричці Веронічці — три місяці. Загалом у нас дев’ятеро дівчат і п’ятеро хлопців.
14 дітей у сім’ї – в сучасній Україні це звучить практично нереально. Батьками хтось допомагає по господарству?
З нами мешкає мамина сестра, яка працює вчителем історії в місцевій школі, тож вона багато допомагає нам. Звичайно, що усі ми маємо домашні обов’язки і допомагаємо батькам. Та на кухні завжди головна мама: ніхто не готує так смачно, як вона! І над меню фантазує дивовижно, адже завжди намагається здивувати чимось хоч не завжди дорогим, але смачненьким! Снідаємо усі разом, а до обіду поспівають хто коли, адже в кожного свій розклад, а ще музичну школу відвідують. Щоб нагодувати сім’ю, щодня готуємо майже десятилітровий баняк борщу чи супу, відповідно й інші страви не меншими кількостями. Булочок чи пампушок цілу гору напікаємо, на свята — більше десяти пляцків.
Як ви з усім справляється?
Півдня кипить робота на кухні, безперестанку пере пральна машинка. Оскільки діти щодня у школі, окрім, звичайно, канікул, то все по суті, на мамині руки. Але мама усе встигає і все тримає під контролем. Діти іноді самі забувають, скажімо, чия котра футболка чи колготки, а мама все ідеально посортує.
Мама сама одяг розкладає по усіх 14-ти шафах?
Старші це роблять самі, а молодшим мама складає, бо якщо не впорядкує, то потім не знатиме в що одягнути. Коли мама була в пологовому з наймолодшою Веронічкою, то розповідала, що до неї телефонували діти і запитували, де їхні шльопанці (сміється). Мама — незамінна! Наша четвертокласниця Софійка готувалася до державної підсумкової атестації, а вона дуже ретельна, то по телефону розв’язувала з мамою задачу. Серед маминих речей з пологового був блокнот з розв’язком задачі.
Тобто мама встигала доглядати за немовлятком і пильнувати інших тринадцятеро дітей?
Так. Наші дівчата — відмінниці і хлопці нормально вчаться. Крім того, семеро з нас ходять або ходили в музичну школу.
А на яких інструментах граєте?
На скрипці, фортепіано, бандурі та сопілці.
У вас буває, що ви збираєтеся разом, щоб зіграти?
Якщо до нас приїжджають гості, то ми тоді даємо «показовий» концерт (сміється). А ще ми співаємо, маємо вдома свій хор.
А тато на чомусь теж грає?
Тато грає на гітарі, має добрий слух і голос, він нас і вишколив у співі.
Можна сказати, що тато керівник вашого імпровізованого оркестру?
Такі організаторські справи за нами, старшими.
Скажи, а держава допомагає? Зараз люди постійно нарікають на державу. Ви підтримку держави відчуваєте?
Ми отримуємо державну допомогу на дітей — приблизно по 400 грн. на дитину. У тата мінімальна зарплатня.
Насправді трохи важко, тому ми стараємося добре вчитися, щоб мати стипендії.
В цьому контексті одразу запитання: хтось ж мусить допомагати. Є хороші люди?
Є багато добрих людей, які допомагають продуктами, одягом. Загалом, живемо як усі. Маємо курей, кролів, вирощували свиней. Корови, правда, не маємо, тому молоко, сир купуємо.
Знаєш, в Україні часто можна почути від молодих батьків фразу, що от хотілося б більше дітей, але на дітей потрібно багато грошей. Розкрий секрет: чого насправді потрібно багато, аби мати велику сім’ю?
Мій тато завжди каже, що якщо Бог дає дітей, то відповідно допомагає і з дітьми. Ми і самі не завжди розуміємо, як все так відбувається в нашому житті. Буває скрутно, іноді дуже, але, дякувати Богові, їсти завжди маємо що. Але подібне буває і у сім’ях, що виховують тільки одну дитину. За що справді варто хвилюватися – щоб правильно виховати дітей, це насправді не так просто.
Можеш розповісти більше про своїх батьків. Чого у них варто було б повчитися?
Почну з мами. Зрозуміло, що мама на собі тримає всю хату, тато більше займається парафіяльними справами. Також він заклопотаний будівництвом власного житла, адже зараз живемо в 4-кімнатному столітньому церковному приборстві. Тато вмілий організатор, у нього в голові мусуються десятки справ. Буває, що о шостій зранку їде, а пізно вночі повертається додому. Тому все лягає на мамині плечі, але вона ніколи не нарікає, все робить з любов’ю. Тато теж клопочеться по господарці, він взагалі генератор усіх домашніх справ, добре знається у бідвельній справі, тому і хлопців привчає до всього.
Для себе я по-новому відкрила любов до мами, коли переїхала у Львів вчитися, зв’язок з мамою ще більше посилився, хоча я завжди мала дуже добрі стосунки з нею. Ми зідзвонимося – вона щось розкаже, я їй все можу розказати. Та й мама з татом відносяться до мене, як до дорослої. А діти часом може як гостю мене сприймають (сміється), враховуючи те, що я не завжди маю змогу часто приїжджати додому. До речі, тато завжди закуповує продукти, знається в цінах, якості. Ми з мамою тільки дбаємо про одяг чи щось до хати, тато не любить «шопінгу».
Його серйозніше діти сприймають?
Так, серйозніше. Бо мама завжди з дітьми, вони до неї звикають і можуть щось не послухати її. А татове слово — закон. Можна сказати, що тато суворий, але дуже люблячий. Так і повинно бути у родинах, де багато дітей, інакше би батьки не дали собі ради.
Це ж дуже непросто – виховати 14 дітей. Які стосунки між батьками?
Мої батьки дуже рідко конфліктують. Звичайно, як в усіх родинах, бувають якісь непорозуміння, але усе вирішують спокійно, проблеми обговорюють. 14 дітей, безліч клопотів: тому треба те, тому се. Треба просто вміти стерпіти один одному, на щось іноді закрити очі, на щось вуха. Головне, щоб над усім цим стояла любов, тоді решту — дрібниці.
Можеш розповісти про якісь цікавинки, які, на твою думку, є лише у вашій сім’ї?
Щоденне життя повне цікавого і несподіваного. Для мене особливим є Святвечір. Ми разом готуємо вечерю. Хлопці приносять стіл, тато — дідуха. В нас все за звичаями. Ми всі вдягаємося у вишиванки. В нас є 12 страв.
Колядуєте?
Звісно.
А діти не ходять селом колядувати?
Менші ходять разом. Добре, що ще є така традиція. Коли я була мала, то було багато колядників. Билися, хто мав перший в хату заходити. Зараз менше.
Які міфи тобі доводилося чути про свою сім’ю?
Я по собі можу судити. Коли десь знайомлюся, потрапляю в нове середовище, то я не те що боюся першого враження людей, коли вони почують, що в мене в сім’ї 14 дітей. Але люди реагують по-різному. Ясно, що в людей шок. Буває, що питають: «А що, ви в якійсь секті?». Якоїсь особливо страшної чи образливої реакції не було. Зазвичай ми ж перед тим трохи спілкуємося з людьми, вони ж розуміють, що зі мною все нормально. Бо є ж такий стереотип, що це або сім’я алкоголіків, або якісь сектанти, або взагалі, що це для заробляння державних грошей.
Навіть таке є?
Держава ж при народжені платить. Люди собі тому таке думають. Але де логіка: 14 дітей для заробляння грошей? Їх ж не можна закрити в хаті, щоб їм нічого не було потрібно. Ми, дякувати Богові, маємо все необхідне. Мама стежить за навчанням дітей. Це теж не так просто прослідкувати за тим, чи всі зробили уроки, якщо в школі 10 дітей. Спочатку мама контролює, а потім діти самі звикають до відповідальності. Коли я переїхала до Львова, то батьки звісно мене підтримували. Але зараз я розумію, що я маю сама собі давати раду, бо тата під боком немає, який би міг в чомусь допомогти, посприяти.
За словами однієї з українських авторок – село не люди. Як люди ставляться до вашої сім’ї в Острові? Заздрісники є? Чи навпаки?
Насправді у нас добрі щирі сусіди, та й загалом село наше, мабуть, найкраще у світі. Я негативного ставлення ніколи не відчувала. І діти в школі мають багато друзів.
Часто люди говорять, що у священиків величезні заробітки, що їм прекрасно живеться. Як це прокоментуєш?
Священство — не заробітки, хоча люди часто саме так сприймають. Священство для нашої родини — це духовне багатство, бо тато зміг нам передати правдиві духовні цінності. Взагалі до церковних грошей тато ніякого відношення не має, бо в церкві є касир, бухгалтер, які і ведуть фінансовий контроль. Тато завжди був і є чесний перед Богом, людьми і собою, у цьому я впевнена.
А ти вже думала над тим, скільки хочеш мати дітей?
Рано щось загадувати, я поки не заміжня. Але діти – це чудово, це велика радість. Тому, думаю, чотири дитини я б хотіла. Хоча моя мама з татом, коли одружувалися, то говорили, що максимум – це четверо дітей (сміється). Як Бог дасть, так буде.
Тобто варіант твоїх батьків може повторитися?
Не знаю, чи я настільки сильна прийняти таку місію.
Але все ж таки як думаєш, ти б справилася?
Часом, як залишаються з молодшими сама, то ще перший день нормально, а далі, буває, зриваюся. Я не можу собі з ними дати раду. І то мама програму мінімум мені залишає. Але коли мама приїжджає, то я вже виснажена.
Це справді покликання. В будь-якій установі напевно можна працювати без покликання. Але бути мамою без покликання нереально, бо треба повністю віддаватися тим, кому сама дала життя. І весь час щось віддавати. Коли діти підростуть, то може і повернуть, але поки що треба тільки віддавати. А вони взамін люблять.
А як хлопцям в сім’ї, коли в них дев’ятеро сестричок?
Надя і Христя – п’ята і шоста дівчата за порядком. Вони з Андрієм і Миколою більше дружать, бо вони наче старші брати. Ясно, що дівчат брати захищають у школі. Але вдома буває, що ті ж старші брати можуть і тих молодших сестер почубити.
А як мама справляється, коли хтось хворіє? Напевно, якщо хворіє один, то хворіє і інший?
В нас якщо починається хвороба, то зазвичай хворіють всі. От цього року в нас кір був. Всі хворіли. Мені пощастило не захворіти і мамі з татом.
Тринадцятеро дітей, хворих на кір?
Так. Звісно, що не всі разом, а поетапно. Але всі перехворіли. В нас, дякувати Богові, діти не є дуже хворобливими. Якщо десь є якийсь вірус, то діти «підчепили» і відхворіли. А так то всі лежать в ліжках, тато накуповує вітамінів і таблеток. Хто здоровіший, той намагається сам давати собі раду. Так режим карантину може зимою затягнутися на два тижні, на три.
От говорячи з тобою, мушу зізнатися: перше уявлення людей, і моє в тому числі, що в сім’ї, де 14 дітей, все має бути дуже нестандартно. Але з розмови виходить, що сім’я така ж, як і інші. Та ще й дивлячись на тебе, складається враження, що сім’я значно щасливіша, ніж інші, бо з таким захопленням про своїх рідних мені навряд чи хтось розповідав.
Коли в сім’ї одна дитина, то батьки тішаться тим одним щастям, а коли чотирнадцять, то батьки радіють усім. Головне, чого я хочу, це щоб ми і надалі залишалися дружніми. Бо вже за років десять багато дітей роз’їдуться, і важко буде втримати такий зв’язок. Але будемо докладати всі сили, щоб ми і надалі спілкувалися і дружили.
Коли я приїжджаю додому, то ми мамі кажемо: «Мамо, коли ми всі виростемо, то ви будете дзвонити до нас перед Святою Вечерею і замовлятимете кожному якусь страву, а самі лише кутю приготуєте».
Біля нашого нового будинку є школа і стадіон. То ми сміємося, що ми на стадіоні розкладемо собі столи і будемо там святкувати, аби усі вмістилися.
Тобто у вас уже є в планах, що на свята ви будете з’їжджатися додому?
Так. Оскільки в мене тато священик, то ми всі релігійні свята відзначаємо, дотримуємося усіх традицій. Святкові страви разом готуємо. Щоправда, у нас те все у великих масштабах. Навіть голубців, щоб на Великдень накрутити, нам треба десять капустин. Холодцю робимо понад двадцять тарілок.
Хтось зі сторони дивиться і думає, що це дуже-дуже важко. А я часто запитую в мами, чи вона дуже змучується. Так от: мама рідко каже, що дуже змучена, вона ніколи не жаліється.
От тата питають, чи бувало таке, що чогось не вистачало. Було якось, що зовсім не було грошей, а тут свята, з того, що було, мама наварила, напекла, а в кошик нема за що кільце ковбаски купити. А тато в нас такий жартівник, він каже до мами: «Нічого, Лесю, я там ще маю кілька гривень, купимо мисливської ковбаси. Її можна в кошик накрутити, та й все буде добре». А мама трохи засмутилася – все ж Великдень, хочеться, щоб діти відчули якесь свято. Але так вийшло – поговорили, мама поплакала, помолились та й лягли спати. А зранку, десь близько п’ятої, хтось стукає в двері. Тато прокинувся, відкрив двері. В нас в Острові є багато різних підприємств, є м’ясокомбінат. Прийшов дядько та й каже, що їхній директор попросив нам передати пакуночок на свято. Тато відкрив, виклав на стіл. А там була і ковбаса, і м’ясне. Це теж чудо. Бо ми вже думали, що буде так, як є, і нічого страшного. А тут чогось же цей чоловік мав прийти. І не за день до того, а тільки мама з татом поговорили, лягли спати і зранку він прийшов. Насправді я вірю в те, що Бог дуже сильно допомагає.
Як проходить день у вашій сім’ї?
Мама встає тоді ж, коли діти до школи йдуть – це десь сьома година. Усіх будить. Меншим дозволяє на 15 хвилин довше полежати. Ми рано і ввечері усією сім’єю молимося. На кухні чергують по черзі – хлопці і дівчата. Також прибирають в кімнатах – один день хлопці, інший дівчата. Діти приходять зі школи в різний час, тому немає такого, щоб всі разом прийшли і поїли. Снідають разом, часом виходить і повечеряти разом.
Ти говорила про спільну молитву. Хто дітей навчає церковним звичаям?
В плані релігійного виховання в нас дуже хороший тато. Він старається, щоб діти виховувалися не просто в якихось хороших манерах, але й щоб діти від малечку ходили до церкви.
Часто в сім’ях релігійне виховання намагаються дітям наче нав’язати. І відповідно діти опираються. Як це у вас?
Часом буває, що діти чогось не розуміють. Але згодом ти усвідомлюєш, що це насправді потрібно. Наприклад зараз для мене це є частиною життя.
Для твоїх братів і сестер також?
Для старших – так. Молодші можливо ще не все розуміють. Але це все з часом усвідомлюється. Позаяк в нас тато священик, то інакше і не могло бути. Але я переконана, що по-іншому бути і не повинно.
Додамо, що у сім’ї Лесі та Мирослава Богаків 14 дітей: дев’ятеро школярів, троє студентів і двоє дошкільнят. Це – Марічка (закінчила 3-й курс, 21 рік), Аня (закінчила 2-й курс, 19 років), Андрій (закінчив 1-й курс, 18 років), Микола (перейшов в 11-й клас, 17 років), Надя та Христя (закінчили 9-й клас, 16 і 15 років), Іванко та Іваночка (закінчили 7-й клас 14 і 13 років), Оксанка (закінчила 5-й клас 11 років), Софійка (закінчила 4-й клас, 10 років), Дмитрик (закінчив 3-й клас, 9 років), Юліта (закінчила 1-й клас, 7 років), Арсен (5 років), Веронічка (3 місяці).
