Чи не варто говорити про спільний «код геніальності» американського «короля поп-арту» й нашого Кобзаря
Здавалося, що може бути спільного між Тарасом Шевченком та Енді Ворголом (Андрієм Ворголою)? Хіба що українське походження. Та й то під питанням Ось «Сойм подкарпатських русинов» видав т.зв. легітимацію №1 (своєрідний паспорт) Е.Ворголу й ладний відстоювати не українське, а русинське походження цієї знаменитості.
Т.Шевченко сприймається нами як національний геній, у певному сенсі, навіть як творець новочасної української нації. Завдячуючи різним авторам витворився «правильний», ідеалізований портрет Кобзаря, коли навіть найменші сумніви щодо адекватності цього портрета реаліям викликає вкрай бурхливу реакцію з боку націонал-патріотів. Пригадаймо хоча б те, як бурхливо реагували наші національно свідомі патріоти на цілком безневинну тезу Дж.Грабовича про Шевченка-міфотворця?
Е.Воргол, на перший погляд, абсолютна протилежність Т.Шевченку. Скандальний «король поп-арту», який сміливо ламав традиції, а його мистецькі експерименти часто шокували публіку. Кобзар же в нас, навпаки, ніби постає як зразок народності й традиціоналізму.
Звісно, ці люди жили в різні епохи (часова відстань між ними сягає більше ста років), жили в різних країнах – Російській імперії та Сполучених Штатах Америки.
Однак якщо розібратися, то між цими двома знаменитостями є багато подібного. Чи випадково це? І чи не варто говорити про спільний «код геніальності» американського «короля поп-арту» й нашого Кобзаря? Отож, про це й поговоримо.
І Шевченко, і Воргол за походженням були українцями (в сучасному розумінні цього етноніму). Бо ні один, ні другий так себе не ідентифікували. Мало хто звертає на це увагу, але в Шевченка ви не знайдете терміну «українець» чи «українка». Судячи з контексту його творів, термін Україна він вживав радше як регіонально-територіальний термін (поряд з поняттями Волинь, Поділля тощо). Для позначення сукупності українців у сучасному розумінні слова він уживав термін Малоросія. Тобто міг себе ідентифікувати як русин чи малорос. Щодо Воргола, то він себе ідентифікував як людину, що «походить нізвідки». Хоча народився в Америці, однак батьки його походили карпатського села Миково, де традиційно проживали русини-українці. До речі, очевидно, по лінії матері Шевченко мав «карпатське походження». Добре відомо, що в сім’ї Ворголів спілкувалися одним із карпатських діалектів української мови. Мати Енді/Андрія, Юлія, яка виїхала в Америку, коли їй було близько тридцяти років, так і не навчилася добре спілкуватися англійською. Її діти, в тому числі й Андик (так вона іменувала Енді), мали проблеми у вивченні цієї мови. До речі, Енді знаходився під сильним впливом матері, яка розповідала йому різні «карпатські історії». Так що є підстави говорити про вплив на нього традиційної української культури, як і на Шевченка.
Родини Шевченка й Воргола належали до соціальних низів, простолюддя. Тому одному й другому довелося «вибиватися в люди». У цьому «вибиванні» теж є чимало цікавих паралелей. Так, і батько Шевченка, і батько Воргола звернули увагу, що Тарас і Енді не «так, як всі», що з них можуть вирости великі люди. Правда, батько Шевченка помер рано, не лишивши йому ніяких статків (очевидно, вважав, що ці мізерні статки йому не знадобляться, а якщо щось, то допоможуть добрі люди; так, власне, й сталося). Батько ж Воргола не понадіявся на добрих людей, а заповів, щоб з частину грошей, які йому вдалося зібрати, було виділено на навчання Енді у вищій школі.
І Шевченко, і Воргол стали художниками. Саме цим вони заробляли собі на життя – і, судячи з усього, непогано. Однак і одного, й другого це не задовольняло. Вони шукали вираження себе як митців у інших сферах. Шевченко знайшов себе в поезії. Воргол (правда, менш успішно) у жанрах популярного мистецтва, породжених новими комунікаційними практиками. До речі, і для Шевченка притаманний був чималий інтерес до нових недійних засобів. Так, на схилі життя він зацікавився фотографією, яка тільки почала «ставати на ноги».
Ці два митці були досить «нетрадиційні» в своїй творчості. Енді своїми творіннями буквально шокував Америку, відкинувши або переосмисливши «звичні» американські цінності. Те саме робив Шевченко в умовах Російської імперії. Нині вже хрестоматійні поезії «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та деякі інші, котрі зараз сприймаються «цілком нормально», в часи Шевченка викликали справжній шок у добропорядних (і навіть не дуже добропорядних) жителів Російської імперії.
Цікаво, що і один, і другий виявили себе і, відповідно, заявили про себе «на еміграції» в державах імперського типу. Шевченко зробив це далеко від своєї батьківщини, в столичному Петербурзі, де, зрозуміло, були набагато кращі можливості для нього як для митця, ніж на своїй землі. Те саме Воргол. Він – «суцільний емігрант». Народжується далеко від батьківщини своїх батьків. Цікаво, що би він робив, якби народився в карпатському Миково? У молоді роки покидає рідний Піттсбург, де, до речі, існувало велике слов’янське, зокрема українське, еміграційне середовище і їде до найбільшого американського міста Нью-Йорка.
«Нетрадиційним» виглядало й інтимне життя цих двох геніїв. Можна тут проводити чимало «ризикованих» паралелей, однак факт залишається фактом – ні один, ні другий не створив сім’ю, не залишив після себе нащадків. Навіть на фоні своїх ближніх родичів їхнє особисте життя виглядало «ненормально».
Ну і нарешті слава. Шевченко став знаменитістю в імперському Петербурзі. Звідси його слава дійшла не лише до України, але і в інші кутки Російської імперії, а також слов’янського світу. Його почали розглядати як одного з найбільших поетів Слов’янщини. Звідси інтерес до нього й у неслов’янських народів. Щодо Воргола, то Нью-Йорк прославив його в англо-сакському світі, де, власне, він і залишається достатньо популярним до дня сьогоднішнього.
Власне, це досить поверхові паралелі між двома геніями. Насправді, є їх більше – було б бажання знайти. Однак не думаю, що наше «традиційне шевченкознавство» буде такими «скандальними» речами займатися. Краще йти протореною дорогою!
Петро Кралюк, проректор Національного університету «Острозька академія»