111
Жінка лагідного серцяЖиве в Чорткові, у затишному будинку, на тихій вулиці, яка прилягає до автостанції та потопає у зелені дерев, прекрасна людина, взірець доброти і людяності, розуму і мудрості, пенсіонерка Ірина Іванівна Баранюк. 

Познайомився з цією жінкою я зовсім недавно. Але разом із тим, відчуваю до неї повагу, бо вона дуже душевна, релігійна людина, яка носить у своєму серці високі моральні чесноти. Знаю також, що її любить Господь Бог. А кого Бог любить, у того не буває легкого життя. На нього незримим хрестом лягають труднощі і гіркоти. Як багато болю і смутку заховано у її душі. Але тепер усе це в минулому: важке дитинство, холодні і голодні повоєнні роки… Спогадів залишилось безліч, сумних і веселих, вони мінялися, як картини калейдоскопа. Всього траплялося на життєвій ниві цієї жінки, але вона впевнено долала усі перешкоди, бо назавжди любов’ю була повінчана із землею, лісом, з природою. Воно й зрозуміло, адже саме вони дають усьому життя, від них уся краса світу. А добрий слід від її праці назавжди залишиться на землі.
Народилася Ірина Іванівна 15 квітня 1937 року в с. Сосулівка. Її батько учителював, був директором школи у с. Великі Чорнокінці. «Мій батько Іван Григорович Бішко народився 25 грудня 1905 року в селі Карачинові на Львівщині. Коли немовляті виповнилося лишень півтора місяця, у 25-річному віці помер його батько Григорій. Батькова мама у 20 років залишилася удовою. Зосталась одна, як билинка у полі, з дитинчам на руках. Сама зросла сиротиною, а тут додався такий жорстокий штрих-докір долі. Не знаючи до кого прихилитися, звернулася за допомогою до священика о. декана Михаїла Яцишина у Вороцові, який і став опікуном мого батька.
У 1912 році Іван вступив до приватної школи, а в серпні того ж року помер його опікун. Подальше опікунство і освіту взяла на себе вдова священика Ольга Яцишин.
Батько закінчив у Львові семінарію і консерваторію, добре вчився (чудово грав на скрипці). По закінченні консерваторії професор цього навчального закладу подарував молодому випускникові скрипку з дарчим підписом. Після закінчення навчання у Львові батька направили на роботу у Чортківський район, у село Слобідка Давидківська, потім переводили у Залісся, Сосулівку. Якийсь час вчителював в Орішківцях Гусятинського району. Працюючи у Слобідці Давидківській батько познайомився із моєю мамою – Марією Заліщук. 27 жовтня 1929 року вони побралися. Згодом у рідному селі дружини (Великі Чорнокінці) Іван Григорович отримав посаду директора школи.
З розповіді мами я пам’ятаю, що тато згуртував у Чорнокінцях талановиту молодь, яка ставила вистави, їздила з виступами у сусідні села.
… Збігали дні, наближаючи світ до ІІ Світової війни. Батька 31 серпня 1939 року з невідомих причин мобілізували до війська, та в скорім часі, 14 вересня, він повернувся і знову приступив до роботи у школі. А потім, 17 вересня 1939 року, чорний день, який перекреслив карту Європи. У наш край прийшли більшовики. Звичайно, це був час складний, який ставив перед галичанами багато знаків запитань. Але батько був певен, що не з добром прийшли «визволителі», не сумнівався, що як Австро-Угорська імперія, і панська Польща вестимуть вони запеклу боротьбу з усім найдорожчим для українців – рідною мовою, рідною школою, рідною землею, але від безвиході змушений був прийняти більшовицьку політику, отримавши посаду директора школи у Великих Чорнокінцях.
Йшла війна. На зміну більшовикам прийшли німці, порядки яких зводилися до одного слова – «арбайте» – на них. Напевно, єдине, що не хвилювало гітлерівців – це школи, тож батько, як і за совітів продовжував працювати директором школи. В 43-му, у шість років я пішла у перший клас. У 1944 закінчився переможний хід німецької армії – утікаючи на захід, вони залишали після себе суцільний жах. У своєму щоденнику батько згадує, що 21 березня 1944 року в селі ще були німці, а вранці 22 березня 1944 в селі вже були світські танки. Тієї ж весни, за сфабрикованою справою, батька арештували, забравши його просто з уроків. Майже рік його тримали під охороною спочатку у Пробіжнянському КДБ, потім у чортківській тюрмі, звідки його вже не відпустили.
Коли батько був у Пробіжнянському КДБ, нам дозволили з ним побачення. Розділяли нас з батьком два метри колючого дроту, між дротяною огорожею – переорана земля, аби часом хтось із «ворогів народу» не вирвався на волю. Не запам’ятала, про що розмовляла мати з батьком. Лише закарбувалося у пам’яті зболене мамине обличчя, сльози в її очах і невимовний сум.
Після татового арешту і суду, який присудив йому 10 років заслання з конфіскацією майна – розпочалося наше «щасливе» дитинство і мамині, наповнені страхом, дні.
Ми ж діти переховувалися у добрих сусідів. Пригадую, як на лаві під вікном стелили мішечок соломи і там вкладали спати, а зі сходом сонця я повинна була зникнути. Було мені тоді 7 років… Старший брат теж ховався у сусідів, а інколи ходив ночувати аж у Давидківці… Страшні то були часи, непевні».
Брат Роман закінчив Пробіжнянську десятирічку, після якої одразу вступив у Кременецький лісовий технікум. Після служби в армії повернувся у Кременець, там одружився, виростив із дружиною трьох синів. За спеціальністю у лісовому господарстві брат пропрацював недовго, подався у будівельники. Ірина Іванівна після закінчення десятирічки, у 1955-му, яке і брат, пішла навчатися до Кременецького лісотехнікуму, закінчивши його у 1958 році, отримала направлення на роботу у Дубровецький ліспромгосп Рівненської області. Працювала там чотири роки. Після смерті дідуся і бабусі, аби бути поруч із мамою, яка залишилася зовсім одна, Ірина Іванівна попросила перевести її до Чортківського ліспромгоспу. Її прохання було почуто керівництвом лісового господарства, і не зволікаючи її направили працювати бухгалтером у Білівське лісництво, де Ірина Баранюк пропрацювала 34 роки. З цією роботою пов’язано багато радісних і сумних, тривожних і щасливих хвилин її життя. Без крислатих дерев – сосен, акацій, беріз вона не може уявити свого минулого.
У листопаді 1963 вона одружилася. Сім’я не склалася. Батько ніколи не бачив доньку Оксану, яка народилася 1964 року, оскільки залишив молоду дружину ще до народження доньки. Нелегко було пережити душевну травму. Тримісячне немовля довелося дати на виховання бабусі, оскільки Ірина пішла на роботу.
У 1970 році Ірина Іванівна одружилася з Іваном Баранюком, з яким навчалася у Кременецькому лісовому технікумі. Господь подарував їм двох синів, які пішли стежками батьків – закінчили Львівський університет лісового господарства. Оксанка закінчила Кам’янець-Подільське технічне училище. Син Микола обіймає посаду начальника відділу лісового господарства у Чортківському лісгоспі.
Іван Миколайович Баранюк теж 19 років пропрацював у Білівському лісництві. На жаль, три роки тому його не стало, однак пані Ірина не може змиритися, що його немає.
Летять роки. Виросли діти, є внучата, які, можливо, як і бабуся, стануть лісівниками. За 38 років роботи Ірина Іванівна неодноразово відзначалася за бездоганну службу в лісовій охороні почесними грамотами та подяками. Лісові вона віддала тепло свого серця. Їй болить, коли бачить знищені, понівечені дерева, бо вони ж, як люди, живі. За що їй велика повага і шана від людей.
Володимир Погорецький
письменник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.