Так уже ведеться в історії людства, що найжорстокіші діяння, найпідліші задуми часто освячувалися іменем закону. Випадки явного «беспрєдєлу», коли хтось із сильних світу цього просто і тупо казав: «Я так хочу!» чи «Воля царская моя!» теж, звичайно, «мали місце бути», однак частішими все ж були спроби надати своїм примхам видимість легітимності. Для найзапекліших мерзотників – диктаторів, тиранів, усіх цих фюрерів, каудільо, дуче, великих керманичів, кондукаторів і батьків усіх народів, – було чомусь важливо створити враження відповідності їхніх мерзенних вчинків букві й духу закону. То нічого, що оті закони приймалися під їхнім наглядом і їм на догоду, головне – втовкмачити «плебсу», що все, що робиться – правильно і законно. І інакше бути не може. Тому «воронки» вночі забирали людей на підставі цілком визначених статей закону; тими ж статтями анекдот про верховного правителя оцінювався вагомим терміном у романтичних сибірських місцях (це ще був не найгірший варіант); «двічі несудимий проффесор» і його підручні, засуджуючи Майдан, теж апелювали до норм «чинного законодавства»…
Давні прийоми маніпулювання законом плавно перейшли у наше незалежно-суверенне сьогодення. Запитай у когось із міських чиновників, чию волю вони виконують в стінах міськради – і безпомилково почуєш бундючно-патріотичну відповідь: «Волю громади!». Та ще й, на додачу, отримаєш саркастичну посмішку – як, мовляв, можна таке дурне запитувати? Громада ж нас обирала – ми її вірні й законослухняні слуги! Ну, нехай не слуги, а наймані працівники.
Величезна біда незрілої й хирлявої української демократії полягає в тому, що оті «слуги» чи «наймані працівники», дорвавшись до владних повноважень і супутнього їм корита, одразу ж забувають про своїх виборців. І увесь їхній життєвий уклад відтоді підпорядкований одному високому устремлінню: «Нажертися!». 9 червня представники отієї самої громади прийшли під стіни міськради, щоб висловити протест проти незаконних, на їх погляд, забудов у різних куточках міста. Мешканці будинків з бульвару С.Петлюри, вул. Симоненка та мікрорайону «Дружба», що поблизу ПК«Березіль» вкотре висловили стурбованість тим, що майбутня забудова порушуватиме їхній спокій і, цілком можливо, завдасть значної шкоди помешканням. Реакція міських посадовців була показовою і, можна сказати, очікуваною. Голова архітектурної депутатської комісії Василь Лило одяг на себе шати Понтія Пілата і повідомив, що просто «освятив» своїм підписом рішення комісії – не більше. А міський голова Сергій Надал ощасливив мешканців вулиць, яким поталанило стати об’єктами забудов, заявою, що все відбувається «в межах чинного законодавства» і що незгідні мають право звертатися у правоохоронні органи. Про С.Надала доводилося чути всіляке, але жодна з чуток не говорила на користь того, що він – свята в своїй наївності людина. Особа на його посаді, здається, давно мала б засвоїти, для чого і «під кого» приймаються в нас закони, як гнучко й «креативно» вони застосовуються. Ну, а порада «звертатися у правоохоронні органи» – це вже з царини витонченого почуття гумору пана мера, або ж свідчення того, що він впав на нашу грішну землю лише зі вчорашнім дощем… Це нагадало реакцію західних політиків, коли їм розповідали про жахіття сталінського терору. Почувши про всі неподобства, які тоді творилися, випускники Кембриджу і Гарварда лише здивовано знизували плечима і запитували: «Якщо все це було насправді так жахливо, то чому ж люди…не зверталися в поліцію?».
Шановний пан міський голова мислить такими ж категоріями? Вірить у незалежність та незаангажованість нашої судової системи? І при цьому не боїться за долю новобудов, яким дав «зелене світло»? Тоді саме час потрусити головою і пригадати, в якій країні ми живемо.
Ігор Дуда

Напишіть відгук