Тернопільський театр перетворився на розхристане чуперадло

Поділитися
Фото із сайту буковинського театру, на сцені якого зганьбились тернопільські “шаріки”

Із 22 по 30-те жовтня у Чернівцях відбувся XII фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». Брав у ньому участь й тернопільський обласний академічний театр імені Шевченка. Для буковинців наші актори представили виставу “Шаріка, або кохання січового стрільця”. Інтернет-газета “Про все” писала про цю постановку у листопаді 2013 як про застарілу прем’єру з елементами руїни місцевого театру

З цього часу минуло вже чотири роки і романтична оперета не стала кращою та, прочитавши відгуки глядачів, журналістів та експертів з Буковини, стає соромно за наш театр.

Здавалося б, куди вже сумніше? Проте, значно гіршої думки про тернопільську виставу, гру акторів, режисуру, декорації і т.д. журі фестивалю та представники громадськості. Голова журі -литовський режисер Лінас Маріюс Заікаускас та його колеги на закритому обговоренні просто каменя на камені не залишили від режисерської роботи вчорашнього іменинника -78-річного Федора Стригуна, який за три пародії на репетиції взяв у 2013 році  50 тисяч гривень гонорару. Виставу ж бо робили під в.о. директора Бориса Репку, який нині вже повноцінне начальство в театрі.

Ще під час імітацій репетицій львівський маестро запропонував нашим “клоунам” робити що завгодно і в афішу вписали Стригуна режисером, що нібито мало б забезпечити успіх виставі.

Журі фестивалю “Золоті оплески Буковини”

За підсумками чернівецького фестивалю ні тернопільський театр, ні актори не отримали бодай доброї згадки.

Чому?- запитає наївний тернопільський глядач. Розповімо вам про неофіційну частину дев’ятого дня фестивалю, яка відбулася після вистави тернопільських акторів. Голова журі – прибалт Лінас Заікаускас відверто сказав, що це жах, а не вистава. У нашій телефонній розмові він відмовився коментувати деталі з етичних міркувань. Коли ж ми почали цитувати вислови критиків, лише розсміявся і сказав, що ми добре обізнані.

Критичної думки про тернопільську муку на сцені був й український драматург, режисер, театральний діяч Ростислав Коломієць.

ФАКТИЧНИЙ РЕЖИСЕР ЦЬОГО СОРОМУ Віталій Луговий

Всі критики в один голос радили нашим акторам і керівництву театру, які були присутні на обговоренні, зайти в інтернет і подивитись, що грають сучасні театри.

Відмітили позитивно лише гру народної артистки Люсі Давидко та заслуженого артиста Сергія Андрушко.  “Їм можна було б хоча б вірити”,- відверто сказав один з членів журі.

Гру наших акторів відверто облаяли: “Ви цим гі**ом годуєте глядача, а сам театр перетворили на гі**но”,- сказав один з членів журі.

У журі склалося враження, що у “Шаріку” набрали і вивели на сцену людей просто з вулиці.

Критики порадили тернопільським акторам зупинити роботу хоча б на два роки. Закрити театр.

-Чи ви нічого сучасного не читаєте? Чи  інтернетом не користуєтесь? Поїдьте у світ, подивіться та повчіться як працюють сучасні театри. Наберіться досвіду. Запросіть талановитого режисера. Бо те, що ви представили глядачу в Чернівцях – це нонсенс,- дуже толерантно порадив один з членів журі.

Режисер Лінас Маріюс Заікаускас очолив журі фестивалю комедії “Золоті оплески Буковини”.

-Для чого братися за таку складну виставу, якщо у вашому театрі не має акторів, які б могли це гідно зіграти. Ви не вмієте ні ходити, ні говорити, ні співати, ні грати на сцені. Жахає невиразна мова акторів. Глядачу просто не чути, що говорять актори, дуже погано поставлена дикція ,- переповідаємо критику іншого учасника “розбору польотів”.

Словом, говорилися в очі страшні речі для представників тернопільської Мельпомени, які вважають себе геніальними, маститими та най-най-най.

Загальновідомо, що значна частина шевченківців “схопили Бога за бороду” і “жилячать” у столицях на халтурі і тамадують на весіллях у місцевих віпів. Мовляв, там гонорари пристойні, а за зарплату у 5-7 тисяч гривень нехай дурніші викладаються.

Випивши далеко не по 100 грамів, актори приїхали до Тернополя в шоці. “Генії” були сильно вражені, що  колеги, театральні критики, всі члени журі (з Прибалтики, Києва, Львова) сказали в очі жахливо неприємну правду.

Але замість того, щоб зробити висновки, тернопільські актори та керівництво почали зловтішатися у соцмережах щодо особистих вад членів журі. Одна з суддів трішки картавила, що стало приводом для глузування у фейсбуку акторів Лаціка та Лугового-типу режисера. Гру актора вона назвала “розхристаним чеперадлом” (опудало), і наші нещастя зізналися, що вперше чують такий термін. Замість відкрити фахові книги і спробувати осягнути прочитане, актори почали дуркувати…

Тернопільську виставу оцінили як найгіршу, яку побачили за 9 днів фестивалю. Більше того, така постановка не може вважатися мистецтвом взагалі.

У суддів були претензії навіть до гри січових стрільців.

“Як ви могли виставити січових стрільців дебілами?”,- ось так руба питали наших репок, папуш, лаціків та інших “звьозд”. Це ж були молоді люди, інтелігенція, цвіт нації, які свідомо обрали смерть, захищаючи Україну. Як їх можна показувати придурками?

«Шаріка, або кохання січового стрільця»
Жанр : романтична оперета
Автор п’єси : музика та лібрето Я. Барнича, вірші Ю. Шкрумеляка

У фахівців виникає питання: чи є офіційні протоколи з фестивалю, чи прозвітували у міністерстві культури про “лажу з Тернополя”, яку грає АКАДЕМІЧНИЙ обласний театр. Невже нашим акторам-режисерам, керівництву  така халтура зійде у черговий раз? Невже знову по колу: сіли в автобус – щось пробубоніли на сцені – випили горілки  – відмахнулись від конструктивної критики – поїхали додому – і знову на Київ “халтурити”…

Журналісти тернопільської інтернет-газети “Про все” вже кілька років як розчаровані ніяким рівнем тернопільського театру. Через критику гри акторів, слабеньку режисуру нас спеціально не запрошують на прес-конференції до театру, який утримується з обласного бюджету за кошти платників податків та справляє враження приватної лавочки репок-папуш-жил за людські гроші…

Останнім часом дійшло  до того, що не має про що написати навіть про фестиваль “Тернопільські театральні вечори”. Хто бачив примітивний “Сорочинський ярмарок” у постановці “молодого режисера” В’ячеслава Жили?

Та навіть привезена зі Львова вистава “Украдене щастя” розчарувала. Глядачі хотіли порівняти з тернопільською роботою Олега Мосійчука, так фактично не має про говорити, бо гості продемонстрували відвертий брак.

Ось так відреагував актор тернопільського театру Лацік на критику його гри. Навіть словник не відкрив, щоб дізнатися, як правильно пишеться слово і що воно означає.

Хотілося спитати: невже знову в театрі не займаються відбором вистав на фестиваль? Чому про про це мовчить місцева преса? Невже через кілька дармових квитків втратили здоровий глузд і почуття самоповаги?

Та й про яких театральних критиків можна говорити у файному місті. Місцева журналістика, як обслуга, десятиліттями розхвалювала комуністичну номенклатуру на полях з буряком, сьогодні вирішила, що розуміється в театральному мистецтві, ганьбиться банальною фотографією, яку хоче вручити на сцені, при глядачеві (див. відео з 3 хвилини), а потім пише про це у “Вільному житті” і дивується, чому газету ніхто не купує…

Так менше обслуговуйте тих репопапуш., пишіть правду. Повірте, читач буде вдячний за те, що допомагаєте відділити зерно від полови, заощаджуєте його час та гроші, а головне – оберігаєте наш культурний смак від бракованої театральної продукції.

Редакція інтернет-газета “Про все” щиро вдячна журі фестивалю «Золоті оплески Буковини» за те, що допомогли опуститися на грішну землю творчому колективу нашого театру. Нехай навіть у закритому режимі.

Назвати останні роботи шевченківців творчістю – це велике перебільшення.

Разом з тим, розумні і дійсно талановиті люди зроблять сьогодні висновки.  Від цього виграє тернопільський глядач. Шкода, що тим кільком обдарованим акторам сьогодні надзвичайно важко розвиватися професійно у кублі примітивізму та лихварства.

Можливо, директор театру Борис Репка реалізує хоча б 1% із задекларованого під час виборів?

Ймовірно, власники театру – Тернопільська обласна рада відреагує на те, що мільйони гривень з бюджету викидаються фактично на смітник. Правда, на адекватну реакцію сподіватися годі, якщо… переглянути документацію із заміни вікон в “білому домі”. Аби уникнути відкритого тендеру, кошторис “ремонту”-заміни у 3 мільйони гривень розділили на двоє. І півтора мільйони гривень “прикриває” театр на чолі з Репкою. Тому скоріше на сайті, близькому до керівництва облради, знову вийде якась побрехенька про редактора сайту “Про все” або його родину, ніж фахово вплинуть на театральне керівництво.

Сумно, що з репертуару театру тихенько списуються такі вистави як “Кайдашева сім’я”, а вип’ячується все більше і більше не смак і безкультур’я.

***

Довідковий матеріал

Про голову журі фестивалю

Режисер Лінас Маріюс Заікаускас: “Литва має три релігії: католицизм, баскетбол і театр”

Режисер Лінас Маріюс Заікаускас очолив журі фестивалю комедії “Золоті оплески Буковини”.

 Литовець приїхав до Чернівців вперше. Він поставив десятки спектаклів у різних країнах світу – Польщі, Росії, Туреччині, Грузії… В Україні – чотири. Мріє поставити щось і на сцені Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської.

Наразі регіональний фестиваль комедії “Золоті оплески Буковини” перетинає свій екватор, і ще п’ять днів глядачі та судді дивитимуться вистави українських театрів. А тим часом із гостем з Литви ми розмовляємо про театр у його країні, про принади вільного режисера, про те, чим невдоволені литовці, та про батька, який став героєм книжки Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”.

 – Пане Заікаускас, Ви багато працюєте як вільний режисер. А останнє місце офіційної роботи – режисер театру у рідному місті Паневежис. Це один з найвідоміших театрів Литви, куди на спектаклі їхали з усього Союзу. Цікаво, завдяки чому Паневежський театр став таким знаменитим?

– У 1939 році сюди з Парижа повернувся молодий режисер Юозас Мільтініс, який у Франції навчався у знаменитого Шарля Дюллена – свого роду французького Станіславського. Й ось приїжджає Юозас у Литву, а Литва 1939-го – це країна майже вся сільська. І хоче створити свій театр, а литовська влада вирішує цьому молодому “французу” допомогти. Вільнюс у цей час окупований поляками. Каунас, тимчасова столиця, переповнена театрами та режисерами. Йому кажуть: об’їжджай маленькі міста і, можливо, знайдеш приміщення, більш-менш схоже на театр. І в Паневежисі, містечку на 40 тисяч мешканців, юнак знаходить Дім культури при спиртзаводі. Перші 20 років Мільтініс буквально воював з некультурними глядачами: ходив по фойє і збивав у чоловіків кепки з голови. Для провінційної публіки Мільтініс ставив якихось незрозумілих авторів – Ібсена, Стріндберга, Шекспіра, Чехова… Французька театральна школа, яку привіз у Литву Мільтініс, була унікальною у Союзі. Ця нова манера гри – гіперреалістична, що, до слова, в наш час дуже модно. Як бачите, все нове – це добре забуте старе. Мільтініс ставив інтелектуальних авторів, які у Союзі були якщо не під забороною, то не рекомендовані. І йому довелося 20 років піднімати рівень глядачів, доки вони не зрозуміли, що театр – це не місце розваг, а місце інтелектуальної роботи. Якраз у той час у Паневежис приїхала Наталія Кримова – знаменитий московський критик, і коли вона побачила постановки Мільтініса, була вражена. Після її статей любителі театру їхали у Паневежис цілими автобусами. В ті роки, вважаю, у Союзі були чотири театри такого рівня: Московський на Малой Бронной, театр на Таганці, Большой драматичний імені Товстоногова в Петербурзі та Паневежський драмтеатр.

– А як зараз із театрами у Литві?

– Кінець радянського часу створив у нас моду на дві речі: баскетбол і театр. Тому у баскетбол грає кожен литовець – навіть я з великим животом. У Литві, я б сказав, є три релігії: католицизм, баскетбол і театр. А коли модно, тоді багато людей цим займається. А коли багато людей, значить, є конкуренція. А коли хороша конкуренція, з’являються видатні особистості. Тому баскетбольна команда Литви – одна з найсильніших в Європі. І литовський театр у такій маленькій країні, де немає навіть і трьох мільйонів жителів, став європейським. Можна налічити 15 театральних режисерів з Литви, які стали відомими у всій Європі.

– А де починали працювати Ви?

– У Каунаському театрі, потім – в Паневежському. Згодом став керівником Російського драмтеатру Литви у Вільнюсі. Через якийсь час поїхав у Польщу, керував Радомишльським театром, потім мене запросили в один із театрів Кракова. Після цього було вже так багато запрошень, що я став вільним режисером. Але й це набридло, і я почав офіційно працювати художнім керівником в театрах Новосибірська, Челябінська, Ульяновська.

– В чому “плюси” і “мінуси” вільного режисера?

– “Плюс” – це відповідальність лише за те, щоб видати більш-менш хороший спектакль. Голова не болить ані за акторів, ані за цвяхи, ані за світло… “Мінус” – це нестабільність. Добре, якщо ти нині на хвилі… А якщо раптом завтра внизу?.. А якщо немає запрошень? До того ж циганський спосіб життя. Одного разу я прокидаюся, причому цілком тверезий, і не розумію, де я, в якому місті і на якій мові треба розмовляти.

– Ви лічили, у скількох театрах працювали?

– Ні. Але знаю, що поставив майже сто вистав. Напевно, через 40 різних театрів пройшов.

– Де саме в Україні працювали?

– У Києві і Севастополі. У столиці України поставив три спектаклі, в тому числі у Національному театрі імені Франка. У Севастополі, у театрі Луначарського, ставив свою версію “Кармен”. Тоді Крим це була Україна.

– Що зараз творитимете як режисер і де?

– Їду додому у Паневежис. Згодом у мене буде робота у Сербії, навесні – постановка у Вроцлаві у Польщі. Також ведемо перемовини з різними українськими театрами, можливо, щось вдасться і з вашим.

– Найбільше Ви працювали у Польщі та Росії. Зізнайтеся, де було найкомфортніше, де відчувалося, що дійсно це – європейський театр?

– Я завжди сміявся, що ці дві країни – мої головні годувальниці. Але я зрозумів ваше запитання – трішки з політичним підтекстом… В Росії я працював до 2014 року. Проте туди зі спектаклями треба їздити різним театрам. Бо справжній російській інтелігенції це потрібно. Щоб там задумалися, побачивши роботи іноземних режисерів, що щось не так у російській пропаганді… Звісно, Польша – це комфорт і актори там працелюбніші. Свого часу між іноземцями, які жили в Росії, побутував вираз: “Як добре було б працювати у Росії, а ввечері сідати в літак і приїджати до себе у Європу, а зранку знову повертатися”.

Світлина від BukNews.

– Ви вперше в Україні після 2014 року. Відчуваєте якісь зміни?

– Розумієте, ми в Литві всі дуже уважно слідкуємо за всіма подіями. І ми інформовані про те, що відбувається в Україні, не менше, ніж ви. Я приїхав і нічого такого, чого би не знав, не побачив. Днями лише здивувала одна жінка, котра категорично не хотіла зі мною розмовляти російською. Мені було незручно і смішно, адже я розумію, що Росія – ворог, але ж я то – не росіянин.

– Литва – дуже дружня до України. Як литовці, зокрема, Ваші друзі, сприймають нашу ситуацію?

– Всі, звісно, підтримували Майдан, 95 відсотків литовців – точно. Єдине, що нам шкода і боляче, що якось так все складається в Україні… Наприклад, всі чекали, що після Майдану щось зміниться. Чому Захід так обережно підходить до України? Ми ж бачимо, і вони не сліпі: а що зроблено, щоб не було корупції? Нічого? Як? Стільки людей загинуло на Майдані, стільки зараз гине в АТО…

– Ми дивимося на Литву і думаємо: ось країна, де немає проблем, де вже все добре…

– Не все. Литовці незадоволені економічними проблемами. Хоча ми розуміємо, що всі нинішні економічні кризи – це кризи надлишку. Кожен має вже не лише кусок хліба, а й масло на хліб, і ковбасу. Тому вже хочеться рівень хліб-масло-ковбаса плюс вино. А ось вино дали і відняли, і тут вже починаються економічні проблеми: вина немає, як це так? Плюс було би добре ще шматок торта. Ось у німців є шматок торта, а у нас немає. Всі проблеми такого рівня. Але не дивлячись на це, литовці їдуть заробляти гроші, як й українці, за кордон. Виїхала мало не третина всього литовського населення.

– Це при тому, що у вас краще, ніж у нас…

– Але в Німеччині ще краще. І друге, що всіх непокоїть, як вивести Литву на рівень Західної Європи. Литовці надіються, що врятує диво, й чомусь останні 12 років вибирають у владу незрозумілих людей, без інтелекту: то якихось шоумеів з ТБ, то явну промосковську партію, то фермерів-колгоспників… Наша влада не вміє поставити собі ціль і найстрашніше – не знає, як до неї йти. Й ось цим колгоспникам, яких вибрали у владу, вчені Литви пояснювали, що для того, аби Литва стала державою з перспективою, треба вскочити у потяг біотехнологій. Макрон сказав, що Франція обирає біотехнології і скоро вони переженуть Німеччину. А Литва сидить. Міністерство охорони здоров’я Литви вже рік займається єдиним питанням: як і в які години можна продавати пиво. Міністерство освіти рік вирішує питання – об’єднувати університети, чи ні, і чи робити довшим навчальний рік у школі. Міністерство культури півроку працює над тим, як звільнити гендиректора оперного театру Вільнюса. А які, вибачте, дебільні ідеї! Щоби всі учні мали литовський національний костюм (все – за кошти батьків), щоб школярів безкоштовно водити в театри і на концерти (а хто компенсуватиме – не сказано).

– Ви добре розмовляєте російською. Мовне питання у Литві все ще стоїть гостро?

– Уже ні. В Литві можу російською вільно розмовляти. А ось молодь її не знає, вони англійською сваряться. Я б не сказав, що російська спеціально витіснялася. Просто всі зрозуміли, що перспектива – не Москва, а Брюссель, Нью-Йорк.

Світлина від BukNews.

– Насамкінець хочу запитати про Вашу родинну історію. В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що Ваш батько став героєм книги Олександра Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”. Як це трапилося?

– Спочатку батька засудили до смертної кари, бо його брат був лісним братом – воював проти радянської влади. Лісні брати – це щось подібне до ваших бандерівців. Лісні брати воювали проти радянської влади, проте з німцями не співпрацювали. Мій батько вчився на католицького священика у Каунасі. І був зв’язковим між лісом та Каунасом. Також, як він розповідав, бігав з пістолетом по Каунасу і брав банк, бо гроші потрібні були лісним братам. Грабували якісь заклади у місті і брали друкарські машинки, аби друкувати листівки. Бігали розстрілювати кагебістів. Батько казав, що він все правильно заслужив. Його брата вбили, а його впіймали у 1947 році і засудили до смерті. Він місяць прочекав кари, але хороший дядько Сталін, якому я маю бути вдячний (інакше мене б не було на світі), скасовує у Союзі смертну кару. Вирішує, що у таборах потрібні робочі руки. Мовляв, навіщо засуджених розстрілювати – все одно помруть. І мій батько отримує 25 років таборів плюс 5 років заслання. Це те саме, що смертна кара. Бо коли він приїхав у табір, то побачив, що старожил відсидів 13 років. Після 10 всі помирають. Тато був у таборі у Воркуті, працював на шахтах. І там було повстання, яке Солженіцин описує (батько був одним з його організаторів під псевдонімом Топор), і яке таки придушили. Батько відсидів 10 років, і вже хороший дядя Берія зробив амністію – хто мав 25 років, отримав 10 плюс пожиттєве заслання на Сибір. На моє запитання, чи не можна було втекти, тато каже: можна, але додому можна було не дійти. Тайга… Куди втечеш? Після 10 років заслання він поїхав у Красноярський край на заслання і вже звідти тікав. Потім він мене завжди вчив: ти маєш не народ любити чи ненавидіти, а ідеологію. Ось комуністів ти повинен не любити, а росіянина, якщо він, звісно, не покидьок, – любити. Бо батька врятували прості сибіряки, які допомогли втекти. Якщо б їх зловили – ці люди б самі сіли. Потім батько зустрів мою маму, і ми до моїх 17 років жили нелегально, бо посадили би за втечу під чужим прізвищем (ми видавали себе за поляків Вербичинських). Тільки хороший дядя Брєжнєв зрозумів, що з Прибалтикою треба щось робити, бо кожен десятий прибалтієць нелегально втік із Сибіру, і їх треба або повернути, або легалізувати. І вийшов таємний указ, про який голосно у Союзі не говорили – легалізувати цих втікачів, видавати їм паспорти. У 1979 році ми повернули своє прізвище. Батько не дозволяв мені бути ні піонером, ні комсомольцем.

– Зізнайтеся, як Вам наше місто?

– Звісно, Чернівці мені нагадали Відень. Я ділю міста на дві категорії: міг би тут жити, чи ні. У Чернівцях я би жив. А бувають такі міста, що не дай Боже… Згадую російські міста Курган, Тольятті, Норільськ, де я ставив вистави. А ставити спектакль у такій будівлі, як ваш театр, це вже честь.

Наталія ФЕЩУК

Фото автора

Газета “Чернівці” за 26 жовтня. 

http://buknews.com.ua

***

31 жовтня, завершився театральний фестиваль комедії«Золоті оплески Буковини». Журі оголосило переможців 12-го фестивалю комедії.

Отримали дипломи фестивалю у номінаціях:

– за кращого глядача фестивалю – Родину Стаднійчуків: Мар’яну та Юрія з м. Новоселиця.

«Лицар сцени українського театру» — народного артиста України Станіслава Станкевича, виконавця ролі Тихона у виставі Київського Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка «Великі комбінатори» за мотивами роману «Дванадцять стільців» І. Ільфа та Є. Петрова.

– за кращу чоловічу роль другого плану – Олега Кравчука за виконання ролі Марцінка у виставі «Гуцульський рік» Гната Хоткевича Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича.

– за кращу жіночу роль другого плану – народну артистку України Валерію Чайковську за виконання ролі Вероніки у виставі Київського академічного театру юного глядача на Липках «Чарівні сабінянки» Леоніда Андрєєва.

– за кращу головну чоловічу роль – акторів Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка: Дмитра Літашова – за виконання ролі Єврея, та Євгена Бондара – за виконання ролі Степана у виставі «Комедія про… сенс існування» за мотивами п’єси Володимира Рудова.

– за кращу головну жіночу роль – актора Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Миколу Лемешка за виконання ролі Мелашки у виставі «Комедія про… сенс існування» за мотивами п’єси Володимира Рудова.

– за кращий акторський ансамбль – виставу Київського академічного театру юного глядача на Липках «Чарівні сабінянки» Леоніда Андрєєва.

– за кращий режисерський задум та втілення – Александру Васілаке, режисера вистави «Веселі плакальниці» театру імені Міхая Емінеску з міста Ботошани, що в Румунії.

– за краще виконання партії у музичній виставі – актора Київського Національного академічного театру оперети Юрія Гадзецького, виконавця ролі Енріко у комічній опері Гаетано Доніцетті «Дзвіночок».

– за краще пластичне вирішення вистави — виставу театру імені Міхая Емінеску з міста Ботошани, що в Румунії «Веселі плакальниці» за Вільямом Шекспіром; та виставу Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка «Комедія про… сенс існування» за мотивами п’єси Володимира Рудова.

– за краще музичне вирішення вистави – диригента Володимира Шнайдера у виставі Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської «Павлинка» Янки Купали.

– за кращу сценографію вистави – нагороджується Міхай Пастрамаджіу, сценограф вистави «Веселі плакальниці» за Вільямом Шекспіром театру імені Міхая Емінеску з міста Ботошани, що в Румунії .

– за кращу виставу – містерію «Гуцульський рік» Гната Хоткевича Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені Івана Озаркевича.

Рішення альтернативного журі 12-го фестивалю комедій «Золоті оплески Буковини»:

– за кращу виставу – нагородити виставу «Веселі плакальниці» за Вільямом Шекспіром театру імені Міхая Емінеску з міста Ботошани, що в Румунії.

0372.ua

***


Коментарі

Leave a Reply

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Мер Тернополя зганьбився: відкрив транспортне кільце у Польщі з двома помилками у назві Тернополя

Патрульні розшукали чоловіка, який обікрав магазин