Ця історія трапилася напередодні Нового року. Їдучи в автобусі Ковель-Хмельницький 31 грудня 2016 року я побачив літню жіночку, років до сімдесяти, яка радісно розповідала усім яка їде до свахи, невістки і онуків. Яка в неї розумна і добра сваха. Доброзичлива невістка стала як дочка. Яка хоче з ним разом зустрічати перший раз в житті Новий рік. Їхала вона не пустими руками, а мала з собою три важкі сумки з новорічними гостинцями для внуків. На обличчі в жінки була безмежна радість, що вона приїде і побачиться з онуками, пригорне їх, вручить подаруночки. Ця жіночка надихала усіх присутніх в автобусі на позитивний настрій, адже ця зустріч – це велика і безмежна радість для неї, але і для її онуків.
Повертаючись назад з Хмельницького в цьому ж автобусі я зустрів ту саму жіночку, але уже заплакану. Сиділа вона біля вікна,а сльози котились з її глибоких, сумних очей, і їй здавалося , що автобус видає ритм дивний, співзвучним словом «Забирайся геть!», «Забирайся геть!», «Забирайся геть!»… «Куди?, Куди?, Куди?» – прошумів у відповідь зустрічний автомобіль. Благала дозволити гостинці дати онукам, а у вухах дзвенить, – «Я вас не хочу бачити у своїй хаті». За що на мене така біда? За те, що ви ночували у Галі, треба було мене прийняти в хату, а треба було до нас не їхати на Новий рік, я хотіла з дітьми зустрітися, а не з вами. Та відстань між свахами 170 км, і для цієї жіночки на такі роки їхати вперед чи назад із важкими сумками не можливо. Одне, що вона говорила «Бог їм суддя». Від цього шуму і слів запаморочилось в голові, хустка сповзла на плечі, відкриваючи посивіле волосся старшої побитої горем жінки. З очей котилися сльози. Плакала вона беззвучно! Люди довкола. І справді що робити!? Де прихилити голову!? Кому розповісти про свій біль!? Що повідомити. Тут пече у грудях. З того розпачу, не знала де, і кому подзвонити. Чужі люди подзвонили до Ніни Василівни у справах дітей, та вона відповіла ганебно, не по-людськи, по-хамськи.
Не можу змиритися з тим, що пережила. Не можу забути наповнених злістю очей моєї свахи Гуцу Євгенії, яка живе в с.Пашутинці Красилівський район, яка не пустила на поріг і не дала побачити рідних онуків, а потім взагалі прогнала з подвір’я.
Добре, що в нас є хороші люди,які прихистили в тяжку хвилину, не прийшлось ночувати серед зими і темної ночі – це Більчук Галя, яка живе в Красилівському районі с. Западинці – чужа-чужа, просто знайома. Зі слів цієї жіночки було зрозуміло, що вона все ж надіється в подальшому зустрітися з онуками. І що вона їх сильно любить і хоче щоб вони це знали. Пані Галю, низький уклін, за ваше добре серце і людяність. Нічого так дешево не коштує і дорого не ціниться, як ЛЮДЯНІСТЬ.
Микола Василюк

Напишіть відгук