Не стало Марії Вівчарик

Поділитися

18 лютого в Смілі, що на Черкащині, відійшла у вічність Марія Вівчарик (Ластівка) – багаторічний член ОУН, колишня станична ОУН, в’язень сталінських концтаборів, член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, ініціатор відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Смілі, активна парафіянка храму Різдва Святого Івана Хрестителя

Марія Ластівка народилася 21 липня 1925 р. у славному селі Кривеньке Чортківського району Тернопільської області (на той час Копичинецького повіту). Її батько – Степан Ластівка – був січовим стрільцем. Після поразки Української Революції він дуже довго лікувався, тож фактично Марія виростала з мамою, дідусем і бабусею, які теж були свідомими українцями. Саме вони навчили її любити Україну.
Мама Марії – Євдокія Ластівка (по батькові Шмата) – була членом товариства “Просвіта”, і вона з 13 років ходила з нею туди на зібрання. З того ж віку стала членом товариства “Луг”, аж поки його не заборонили більшовики.
З 8 років допомагала односельцям рятувати людей з Великої України, які тікали від голодомору 1932-33 рр. (бо село Кривеньке розкинулося за 5 км від кордону між СРСР і Польщею, що проходив по річці Збруч).
Членом ОУН стала 22 грудня 1941 року (організаційний псевдонім “Скеля”). Саме тоді склала присягу, якої дотримувалася до кінця життя.
В ОУН Марія спочатку була зв’язковою, а коли станичний Іван Манзюк у травні 1944 р. був переправлений на Волинь, її призначили на його місце.
У рідному селі Марія Ластівка закінчила 7 класів. Готувалася вчитися далі та на заваді стала війна. У 1945 році їй вдалося поступити в Чортківське педучилище. Однак 18 грудня 1945 року Марію заарештувало КГБ. А вже в лютому 1946 р. після страшних катувань військовий трибунал у Чорткові засудив її на 10 років концтаборів і 5 років позбавлення в правах. З квітня того ж року вона відбудовувала затоплені шахти на Донбасі, а в листопаді її вивезли в Комі АРСР. Спочатку – в “Устьвимлаг” в місті Княжпогості, де вона сплавляла ліс на річці Вим. Відтак потрапила в зловісний “Мінлаг” у місті Інті, де працювала на різних важких роботах (переважно земляних) – копала у вічній мерзлоті фундаменти під різні будови. Звільнили її в жовтні 1954 року і відправили на поселення в тут ж Інту.
Після звільнення вона одружилася з Іллею Вівчариком – земляком з сусіднього з Кривеньким села Сидорів, який теж щойно звільнився з ув’язнення. У 1969 році їй вдалося повернутися в Україну, в місто Смілу, бо на Західній Україні жити не дозволяли. Була серед засновників міських організацій Народного Руху в Україні, Товариства політв’язнів і репресованих, Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Конгресу Українських Націоналістів у цьому місті. Останнім часом її також знали як активіста громадської організації „Територія гідності”, мала його посвідчення під №1, яке залишатиметься за нею і надалі. Пам’ятаючи своє бойове минуле, була також активним волонтером, постійно допомагала нашим бійцям на фронті. За заслуги перед Україною була нагороджена, зокрема орденом Княгині Ольги і відзнакою „Холодний Яр”.
Виростила двох синів – Богдана і Олександра, двох онуків – Назарія і Василинку, встигла потішитися правнучкою Зорянкою.
Молебень поховання Марії Вівчарик провели в новозбудованій церкві Різдва Івана Хрестителя (УАПЦ). Цей обряд у ній здійснювали вперше, з огляду на заслуги спочилої. Проводив його настоятель храму і духівник Марії Вівчарик, митрофорний протоієрей Михайло Шевчук. Йому співслужив клірик Черкаської єпархії УАПЦ отець Віталій, повідомляє nazarviv.blogspot.com
В останню путь ветерана визвольних змагань проводжали рідні, друзі, сусіди, активісти громадських організацій, депутати міської ради, виконуючий обов’язки міського голови Сміли Костянтин Синьогуб. У похороні активну участь взяли учасники АТО, які у промовах називали Марію Вівчарик своїм побратимом. Труну опускали під звуки сальв. Насамкінець присутні виконали Славень України.

Команда Заставного, не гребучи жодними засобами, почала атаку на економічний університет

Мотоблок “Кентавр” – обзор модельного ряда. Преимущества мотоблоков “Кентавр”