М’яка подушка зі збитого пташиного пір’я — це відносно недавня і, відверто кажучи, дегенеративна мутація людського комфорту. Протягом тисячоліть нормальна людина вважала б за краще покласти голову на шматок базальту. Гусячий пух? Абсурд. Він приваблює вошей, акумулює тепло до стану гарячки і безжально знищує зачіску, на яку витрачено половину дня.
Більша частина населення земної кулі з цілковитою зневагою ставилася до ідеї занурювати череп у купу пір’я в мішку. Єгипетські фараони, мандарини династії Мін, зулуські воїни та японські куртизанки одностайно обирали твердість. Це не мазохізм. Це питання елементарної економіки терморегуляції.
На фото — калі (kali) з MET Museum. Дерев’яний підголовник з королівства Тонга (архіпелаг у Полінезії) датований приблизно 1850 роком. Витончена крива полірованого дерева, що спирається на дві пари ніжок. Для сучасного європейця з хронічним остеохондрозом це виглядає як портативний ешафот для шийних хребців. Це ілюзія.
Ті, хто користувався калі, мали рацію. Піднята над тростинними матами голова — це стратегічна висота. До неї не добереться вночі отруйна сколопендра. Екваторіальний бриз вільно циркулюватиме під потилицею, запобігаючи сну у калюжі поту. А головне — соціальний капітал у вигляді складної, натертої кокосовою олією зачіски залишається неушкодженим до світанку. Вигин дерева анатомічно точний. Деревина, відполірована десятиліттями тертя об шкіру, ставала об’єктом сили. На ній спали, можливо вожді. Свої калі перевозили з острова на острів, категорично відмовляючись довіряти власну шию чужому шматку дерева.
