Наталя Іванівна у рідному Києві нині буває лише раз на рік. Як тільки доля закинула її, молоденьку вчительку, на Тернопільщину, спочатку часто приїздила до батьків. А коли їх не стало, у порожню квартиру, де все нагадує про дитинство і найдорожчих людей, більше навідуватись не змогла. На Тернопільщині вона вийшла заміж, народила дітей. І там тепер її домівка. Але у Київ її й сьогодні кличе давній обов’язок: батьківські могили. Тож у перший тиждень після Великодня вона приїздить до столиці, зупиняється у старшої доньки і йде на Берковецький цвинтар, де сплять вічним сном її мати і батько. «Тут я зазвичай зустрічаюся і зі своїми однокласниками, — каже Наталя Іванівна. — Деякі приїздять із Росії і Білорусі. Якби не гробки, коли б ми іще побачилися?».

Свої і «безхозні» могили

З Наталею Іванівною ми розмовляємо на найбільшому в Києві (а за даними «Вікіпедії» і в Україні) Берковецькому кладовищі. Жінка прийшла сюди, щоб прибрати могилки батьків. У ці дні на цвинтарі багатолюдно — хтось встановлює надгробний пам’ятник, хтось загрібає, а хтось садить квіти — кияни готуються до поминального дня. На Берківцях він випав на 4 травня.

Кладовище розташувалося на місці колишнього хутора Берковець і було засноване більше 150 років тому. Сьогодні найбільший у Києві некрополь має площу приблизно 152 гектарів. Перед високою аркою, що зустрічає відвідувачів, у 2007 році виріс храм Київського патріархату на честь апостолів Петра і Павла. Трохи далі, безпосередньо серед захоронень, сяють куполи церкви Московського патріархату на честь ікони Богородиці «Усіх скорботних радості». В обох храмах можна помолитися за душі померлих рідних, а також замовити відспівування й панахиди.

Як на велетенській території цвинтаря не заблукати? В адміністрації кладовища «УМ» розповіли: «Загубитися на цвинтарі дуже важко. По–перше, воно розташоване на рівнині і з будь–якої точки можна побачити вихід. До того ж ми маємо план некрополя і завжди можемо допомогти знайти потрібну дільницю. Якщо ж людина хоче знайти певну могилу, вона має принести свідоцтво про смерть, за яким ми чітко встановимо місцезнаходження відповідного поховання».

До речі, саме на Берковецькому кладовищі знайшли свій останній спочинок багато відомих людей. Наприклад, українські літературознавці Іван Бойчак, Микола Гнатюк, Василь Анісов, художник Георгій Малаков, письменник і журналіст, багаторічний редактор журналу «Перець» Федір Маківчук, і ще багато поетів, композиторів, акторів… Значну частину некрополя було виділено під перенесення сюди поховань із приреченого на знищення Лук’янівського єврейського цвинтаря. Зокрема, перенесено прах лідера київського єврейства, доктора Макса Мандельштамма. Душі праведників династії Тверських покояться у спеціальних склепах. Окремі дільниці займають захоронення радянських військовослужбовців, загиблих в Афганістані. Ціла алея відведена під поховання екіпажу літака Ан–124, який зазнав катастрофи 13 жовтня 1992 року. Усі вісім членів команди поховані поряд.

На жаль, хоча здавна існує звичка прибирати не лише на могилах, де поховані рідні та близькі, а й на тих, що лишилися без опікунів і є недоглянутими, на Берковцях серед гарно вбраних та чистих могил все ж зустрічаємо занедбані та порослі бур’яном, за якими давно ніхто не доглядає. В адміністрації не на диктофон кажуть, що просто не встигають впорядковувати таку кількість «безхозних» могил…

Ритуальні товари подорожчали

Просто біля входу до некрополя можна придбати штучні та живі квіти: торговельне містечко просто на тротуарі простягається завдовжки десь із кілометр. Наша співрозмовниця Наталя Іванівна каже, що купила букетики вартістю 50 гривень. «Буваю ж тут лише раз на рік», — каже вона і додає, що постійно доплачує одній жінці 50 гривень за те, що пару разів улітку вона поле бур’яни та поливає квіти.

Ціни ж на прицвинтарному базарчику «кусаються». За одну простесеньку неживу квітку доведеться заплатити щонайменше 2,5 гривнi, а от за букет — не менше 15 гривень. Живі квіти для посадки — «анютині глазки», чорнобривці, примули — обійдуться мінімум у десять гривень, хоча ще торік їх тут продавали по п’ять гривень. Вартість вінків та кошиків зі штучними квітами стартує від суми 160 гривень. Торговці зізнаються, що ціни перед поминальними днями суттєво підвищили, бо, мовляв, «теж їсти хочуть». І лають уряд, який обклав приватних підприємців непомірними податками. Деякі кажуть, що після гробків згортатимуть свій бізнес — невигідно. У виграші залишаться тільки великі ритуальні фірми — їхній бізнес вічний, як вічні життя і смерть…

Леся ЧУПРИНА,
Марина ОЛІЙНИК,
Ліна КУШНІР

 

МАЙТЕ НА УВАЗІ

У Києві поминальні дні проходитимуть з 1 по 9 травня. На ці числа підприємство «Київпастранс» додатково залучить 245 автобусів, 46 тролейбусів, 41 трамвай та 180 маршрутних таксі. Також будуть організовані додаткові маршрути громадського транспорту до основних міських кладовищ.

 

ДО РЕЧІ

Коли ще поминають померлих?

Своїх покійних родичів в Україні також поминають у м’ясопусну суботу, суботи другої, третьої та четвертої седмиць Великого посту, на Трійцю, Спаса, у суботу перед днем великомученика Димитрія Солунського (Дмитрівська поминальна) та у день Усікновення глави Іоанна Хрестителя. До речі, в Західній Україні — на Закарпатті, Івано–Франківщині, Тернопільщині, Львівщині — померлих масово поминають 2 листопада, після дня Всіх Святих.

 

ЗВИЧАЇ

Поминальні дні, які відзначають у першу неділю після Великодня, мають ще дохристиянське коріння. У народі цей день називають Проводи, Гробки, Могилки, Радуниця, Томина (Фомина) неділя. Напередодні годилося відвідати могили своїх покійних родичів, охайно прибрати там, насадити квітів. На Поліссі, де хрести прийнято прикрашати вишитими рушниками, їх міняли на нові. Також напередодні слід піти в церкву та замовити панахиду.

Власне в неділю усі йдуть на кладовище, несуть iз собою паски, крашанки, пироги, печиво, цукерки. Цього дня кожного померлого слід покликати на ім’я, привітатися «Христос воскрес!». За повір’ям, у поминальну неділю не треба згадувати про покійників як померлих, бо вони «все чують». Найліпше, як пише етнограф Олекса Воропай, їх називати «родичами», як от: «Нехай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі». Над кожною могилою священик обов’язково має відправити панахиду. Важливо й самому щиро помолитися біля могилки, хай навіть коротко: «Упокій, Господи, душі померлих рабів Твоїх, усіх наших рідних і близьких, і прости їм гріхи вільні та невільні, і даруй Царство Небесне».

У деяких регіонах просто на кладовищі прийнято влаштовувати тризни — поминальні обіди. До речі, в дохристиянські часи вони зазвичай закінчувалися веселими забавами, піснями та хороводами. І в цьому був глибокий символічний зміст: подолання смерті та ствердження життя.

Нині ж церква не вітає цей звичай, бо нерідко такі застілля виходять за межі розумного і символічний поминальний обід перетворюється у веселе гульбище з випивкою і щедрою закускою. «Найбільшу увагу хотів би привернути до того, що поминання померлих не повинно перетворюватися у якісь неблагочестиві або навіть і гріховні речі, коли під благовидним приводом вшанування покійників влаштовуються фактично «маївки» на свіжому повітрі, великі трапези зі спиртними напоями, — каже «УМ» прес–секретар УПЦ КП архімандрит Євстратій (Зоря). — Такі речі абсолютно неприпустимі з точки зору християнства. Поминання померлих у першу чергу полягає в молитві, а не у тому, щоб прийти на могилу наїстися і напитися». Поминати своїх родичів, зазначає священик, краще вдома, а не на кладовищі, і доречніше обмежити цю трапезу суто символічними речами і в жодному разі не допускати поминання алкоголем, особливо такими міцними, як горілка, коньяк. А ще архімандрит Євстратій нагадав, що є добра і благочестива традиція — давати цього дня милостиню нужденним людям, і про це не слід забувати…

Україна молода

Напишіть відгук