Література:
повернення Ліни Костенко, народження масової української літератури, закриття програми «Українська книга» та гальмування квотування імпорту російської книжки

Якщо вірити соціологічним опитуванням, до святкування найбільшого державного свята — дня народження нашої незалежної країни — українці наближаються зі скептичним настроєм. Теза «втрачено більше, ніж здобуто» проходить червоною лінією при обговореннi будь–якої сфери діяльності. Як і твердження «не завдяки, а всупереч», що досить часто зустрічається у відповідях на опитування, яке відділ культури «України молодої» провів серед професіоналів, що творять у культурному просторі нашої держави. Щоб не здаватися на поталу вже зовсім занепадницьким настроям (адже попри незадовільний стан у галузі загалом, нація все ж створювала і далі створює свою літературу, кіно, театр, музику, арт), ми запропонували експертам відповісти на два запитання:

1. Які здобутки у цій галузі ви можете перерахувати?

2. Які хороші ініціативи (ідеї, законопро­екти), що стосуються цього простору, були озвучені протягом останніх 20 років, але не отримали практичного втілення?

У святковому числі «УМ» ми відкриваємо проект «Українська культура: 20 років незалежності». Починаємо з літератури і кіно. У наступних номерах будуть надруковані відповіді експертів у галузі театру, музики та образотворчого мистецтва.

 

Дмитро і Віталій Капранови,
письменники,
директори видавництва «Зелений пес»

1. Сьогодні можна констатувати, що українська література існує, існують навіть національні бестселери, які не поступаються за накладами іноземним книжкам, що продаються в Україні. Проте до 1997 року через падіння видавничого ринку фактично зник літературний процес, і коли із прийняттям пільги з ПДВ відновилося видання книжок, література почалася мало не з нуля. 1998 року в Україні існувало лише 600 назв книжок, виданих українською мовою — дитячих та дорослих, художніх та публіцистичних, у тому числі і виданих на початку 1990–х. Сьогодні навіть у складних кризових умовах за рік видається майже 20 тисяч назв, з яких 60—70% — українською. Звісно, це мало порівняно з нормальними країнами, де за рік видається не менше 100 тисяч назв.

Отже, за 20 років українська радянська література вмерла, а нова українська література народилася, стала чинником громадського розвитку, письменники стали персонами інформаційного поля, до них прислухаються, цитують. Книжка навіть пробилася на новинні стрічки — рідко, але про українську літературу пишуть газети, говорять по радіо і телебаченню.

2. Останні десять років українська книжка бореться за виживання в умовах безконтрольного імпорту з Росії. Одночасно нам постійно стріляє в спину влада — наприклад, коли 2004–го обклали нас ПДВ, як наслідок, півроку галузь практично стояла. Потім був бюджет–2006, коли почалося масове знищення книгарень. Минулого року знову була спроба обкласти книжку ПДВ — тепер уже через Податковий кодекс.

Єдина спроба владних ініціатив розвитку національного щодо книговидання була за часів прем’єрства Юрія Єханурова. Він зумів відновити закупівлю книжок для бібліотек державним коштом. А віце–прем’єр В’ячеслав Кириленко навіть підготував постанову, яка передбачала поступове скорочення імпорту книжок і перенесення видавництва до України. Найголовніше — що він це зробив разом із видавцями. Проте до підписання не дійшло. n

 

Костянтин Родик,
літературний критик,
директор Всеукраїнського рейтингу «Книжка року»

1. Українські видавці освоїли практично всі асортиментні ніші книжкового ринку, що дозволило б їм успішно конкурувати з російською книжкою, якби та не перевищувала бодай 50% загальної пропозиції. Найбільш сильні позиції українських видавців у сегменті дитячої літератури. Успішним є розвиток белетристики масових жанрів. Високим попитом користуються науково–популярні історичні книжки, що їх активно випускають в останні роки видавці України.

2. Донині лишається актуальним проект розпорядження Кабміну щодо квотування імпорту російської книги, який готувала міжвідомча рада із залученням аналітиків книжкового ринку. На жаль, звільнення з поста віце–прем’єр–міністра з гуманітарної політики В’ячеслава Кириленка, який ініціював той законодавчий акт, поставило крапку на цій єдиній за всі 20 років реальній спробі підтримати вітчизняного виробника книжок і, зрештою, перетворити галузь на бюджетоутворюючу.

 

Олександра Коваль,
президент ГО «Форум видавців»

1. З’явилося багато нових видавництв і деякі з них непогано розвинулися, розвивається конкуренція, що сприяє покращенню якості книжок, доступності їх для споживача.

Народилися і виросли нові автори, хоча їх не так і багато, як хотілося б.

Виникло багато загальнонаціональних та регіональних ініціатив, скерованих на розвиток літератури та книговидання: конкурси, премії, фестивалі, книжкові ярмарки. Переважно це приватні або громадські ініціативи, що є свідченням розвитку громадянського суспільства.

Ми вижили і ще маємо сили працювати далі і змінювати реальність.

2.  Не були встановлені соціальні нормативи, які забезпечують рівність доступу українських громадян до інформації, а саме: не закріплено законодавчо, яка кількість книгарень та бібліотек має припадати на 100 тисяч населення, якими мають бути бібліотечні фонди, як часто оновлюватися. Не був зафіксований відсоток коштів у бюджеті, призначених на закупівлю книжок для бібліотек.

Не встановлені статистичні коди на друковану продукцію, через що неможливо дізнатися, яким є сукупне виробництво, а також сукупна реалізація власної та імпортованої книжкової продукції.

Відкладено на невідомий термін прийняття Державної програми підтримки читання.

Державна система фінансової підтримки книговидання не реформована: досі підтримується виробник, а не споживач — замість збільшити суму бюджетних коштів бібліотекам на закупівлю книжок, їх скеровують видавництвам, а видані книжки розподіляють по бібліотеках, незважаючи на те, чи є на них запит, чи нема. Була також пропозиція ці кошти бюджету скерувати на зменшення відсоткових ставок по банківських кредитах для видавців.

Жодного разу не було проведено повномасштабних систематичних досліджень книжкового ринку України, а також ситуації з читанням. Ми знаємо, що все погано, але не знаємо — наскільки. n

 

Ігор Бондар–Терещенко,
літературний критик

1. Одним iз найважливіших здобутків «незалежного» періоду слід вважати переорієнтацію «літературного процесу» з адміністративно–командної системи управління (коли не член Спілки не вважався письменником) у «регіональний» формат вербалізації реальності. Актуальна словесність набула «федеративного» характеру, з’явилися такі нереальні дефініції, як «івано–франківський феномен» і «донецький текст». Художня вартість літератури «незалежного» часу сумнівна, а подальший її розвиток у комерційному напрямку стосується хіба що «культурного», але аж ніяк не «українського» простору. Витягнуті до «патріотичного» рівня тексти Андруховича чи Забужко рятує «для вічності» лише включення їх до обов’язкової лектури наших філфаків. Насправді ж це історії хронікального характеру з галузі персонально–тоталітарної травматології, які були авторською терапією, виданою за популярне чтиво. Їхня сумнівна художня вартість нині вже не має значення, а масове перевидання свідчить лише про невідповідність деяких видавництв дійсному станові речей.

Натомість звернення більш метикованих видавництв до «живого» життя сприяло новій практиці «вирощування зірок». До цього можна долучити появу «преміальної» літератури, для якої «Коронація слова» і «Золотий Бабай» виявили чимало авторів експрес–текстів «на злобу дня», чи пак «на замовлення журі».

2. Майже всі озвучені ідеї в літературному просторі останніх десятиліть були реалізовані з успішністю тієї чи іншої ваги. Незаангажованих ідей та авторів не залишилось, бо свого часу майже всі вітчизняні спонсори встигли погратися в «патріотизм». Інша річ, що по–справжньому «хуліганити» в галузі культури наші літературні ворохобники не вміли, а коли навчилися, благодійні фонди були вичерпані, і кредит «на творчість» передбачав політичні прийми — куди більшість «ініціаторів» на кшталт Цибулька чи Жадана і пішла. І добре, що «українською культурою» згадані фонди з часом перестали цікавитись, бо з суто «політичних» залишився самий лише «Смолоскип», а його політика українства — не така вже погана річ у контексті перманентної русифікації. Що ж до будь–яких офіційних законопроектів незалежного періоду, то всі вони були озвучені на «державному» рівні, себто не мали нічого спільного з українською правдою життя. Через це користь iз їхнього практичного втілення була зметена наступною хвилею законопроектів «на нашій, не своїй землі», і згадати щось конкретне з цієї «національної» круговерті нині вже складно. n

 

Ірина Славінська,
літературний оглядач інтернет–видання «Українська правда. Життя»

1. Зазвичай в Україні люблять говорити, що безперечним здобутком незалежності є поява україномовного літературного середовища.

Крім цього, варто зауважити появу прошарку україномовних текстів посередньої якості та без надмірних інтелектуальних претензій. Такі тексти розраховані на масового читача. Мені здається, саме на такій «подушці» за якийсь час виросте якісно нова українська література.

Я б також звернула увагу на перетворення низки письменників (Забужко, Андрухович, Костенко, Шкляр тощо) на авторитетних коментаторів у ЗМІ. Це — чудовий аргумент проти розхожого стереотипу про герметичність української літератури та її «нецікавість» для широкого загалу.

2. Є дві ініціативи, котрі все ніяк не знайдуть втілення. Але обидві треба реалізовувати якомога швидше. Перша — закриття програми державного фінансування книговидання «Українська книга». Друга — збільшення фінансування бібліотек. Таким чином українські видавці позбудуться милиць дер­жавних коштів, а бібліотеки самі закуповуватимуть потрібні книжки. Це стимулюватиме здорову конкуренцію між видавцями та привчить їх публікувати та розсилати каталоги нових видань. А ще — докорінно знищить практику «відкатів» і завищених кошторисів на видання книжок державним коштом.

 

Дмитро Дроздовський,
заступник головного редактора журналу «Всесвіт»

1. Повернення до української культури імен представників «Розстріляного відродження» і літературної еміграції, неокласиків тощо. Але маємо негативне явище: на 20–й річниці Незалежності «Жовтого князя» Василя Барки виводять зі шкільної програми. Література стає інструментом ідеологічного контролю.

Утвердження за щорічним Форумом видавців у Львові статусу «літературної події року».

Сформованість нової української літературної генерації — самобутніх, незалежних, творчих і цікавих молодих авторів.

«Прорив» на літературний ринок Європи (зокрема, Польщі, Австрії та Німеччини) Юрія Андруховича. Розвиток українського роману як провідного жанру.

Повернення Ліни Костенко в літературу. Вихід історичного роману у віршах «Берестечко» (1999), її поетичного вибраного «Річка Геракліта» (разом із диском, на якому записано голос авторки) та роману «Записки українського самашедшого», який став подією року (зокрема за кількістю проданих примірників).

Вихід таких періодичних видань як «Кур’єр Кривбасу», «Всесвіт» (оновлений формат від 2010 р.), «Дніпро» (оновлений). Поява літературних рубрик у «Дзеркалі тижня», «Україні молодій», «Дні», «Слові Просвіти», «Українському тижні» тощо. Розвиток літературного простору в Інтернеті («Літакцет», «Буквоїд», «Друг читача» — до 2011 р. ще й у паперовому варіанті).

2. Реформування податкової системи для книговидавців, скасування податків для української книжки. Звільнення від податків підприємців у разі їхньої меценатської підтримки українських видань. Негативне явище — нереалізованість цих законопроектів.

Реформування літературної освіти в середній школі, витворення нової концепції викладання української літератури — проте все закінчилося ухваленням у січні 2011 р. українофобської Концепції літературної освіти.

Порушення ґендерної, постколоніальної проблематики в українській літературі й також розвиток цих напрямів у літературознавстві. Серед трагічних сторінок — передчасний відхід у кращі світи літературознавця Соломії Павличко, яка прагнула запровадити ці дискурси в Україні. n

 

Кіно:
український арт–хаус, наші в Канні та на Берлінале, фестивалі «Молодість» та Одеський міжнародний, недієвий Закон про «Про кінематографію» і відсутність інституту продюсування

Сергій Тримбач,
голова Національної спілки кінематографістів України

1. 20 років тому в Україні були доволі потужними кіновиробництво, прокат, преса. Уже до середини 90–х усе це розсипалося. А головне — наше кіно втратило глядача, масову аудиторію, відтак і можливості повноцінного зворотного впливу, зв’язку з соціумом. Тож не дивно, що основні здобутки належать до сфери артхаузного кіно. У першу чергу йдеться про фільми «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські мотиви», «Настроювач», «Двоє в одному» Кіри Муратової. Цікаво працював Михайло Іллєнко, чиї стрічки «Фучжоу» та «Сьомий маршрут» є спробою іронійного переосмислення міфологічного світу українців. А ще фільми Романа Балаяна, Володимира Попкова, Сергія Маслобойщикова, В’ячеслава Криштофовича, Володимира Тихого. Безсумнівною, хоча й далеко не однозначною, подією був фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. У нас одна із кращих у світі шкіл документального кіно, і картини Сергія Буковського, Мурата Мамедова, Романа Ширмана, Юрія Терещенка не раз це посвідчували. Сильною залишилася школа кінооператорства: назву Богдана Вержбицького і Сергія Михальчука. Наш класик Євген Сивокінь і далі наполегливо вирощує нову генерацію вітчизняних аніматорів. Актором світового рівня залишається Богдан Ступка, а за ним — ціла плеяда акторів високого класу.

2. Ідей було чимало — як хороших, так і поганих. Здебільшого реалізували погані. До прикладу, передача кінопрокату муніципальній владі призвела до фактичного знищення кінотеатральної мережі. Чимало зусиль було докладено для реформування галузі, впровадження продюсерської системи, які реалізували здебільшого у сфері словесної творчості. Минулорічні зміни і доповнення до чинного Закону «Про кінематографію» давали надію на позитив, одначе потому їх потоплено у Податковому кодексі. Нині Державне агентство з питань кіно впроваджує нову (за основу взято європейські формати) схему конкурсу проектів. Будемо сподіватися, що з цього щось вийде добре. А найбільше шкода втрачених, загублених художніх ідей, а з ними й фільмів. За 20 років устиг вирости цвинтар ідей та надій митців.

 

Олег Кохан,
генеральний продюсер кінокомпанії SOTA Cinema Group

1. Той факт, що 20 років тому ми стали самостійними гравцями, серйозно вплинув на український кінематограф. В Україні умов для вирощення нової хвилі режисерів створено не було. У той же час позитивно, що за 20 років ми не втратили найдавніший міжнародний кінофестиваль «Молодість» і реанімували кілька інших; а журі міжнародних форумів відзначають не тільки нові роботи Кіри Муратової та Романа Балаяна, а і дебюти Сергія Лозниці, Ігора Стрембіцького та Марини Вроди.

2. Підтримка кіноіндустрії у нашій країні має сприяти сталому розвитку усіх секторів галузі: від освітніх програм, кінодебютів та соціальних проектів і до регулювання регіональної політики прокату та боротьби з піратством. Має прийти розуміння простої економіки: кіно є бюджетоутворюючою сферою. Але одного фінансування, яке у цьому році суттєво збільшено, недостатньо. Необхідна комплексна реформа, повна реконструкція кіногалузі.

У нас є досвід реалізації кінопроектів як за підтримки державних інституцій (Мінкульту та Агенції з питань кіно), так і у форматі міжнародного виробництва — копродукції. Але успіхи нашого кіно на міжнародних кінофестивалях відбулися скоріше всупереч, а не завдяки. Досвід Румунії, Туреччини, а перед тим азійського кіно дуже показовий. Кіно роблять люди, які мають постійно бути в кінопроцесі. Ми зацікавлені, щоб наші оператори, режисери і адміністратори брали участь у міжнародних проектах, які зніматимуться в Україні. Як колись зазначав Орсон Уеллс: «Я знімаюсь у чужих стрічках, щоб заробити на власні». n

 

Андрій Алферов,
кінокритик, телеведучий, куратор кіноклубів А КІНО і No Name Club (Film UA)

1. На жаль, попри появу великої кількості студій і професійного обладнання, кіна в Україні за 20 років не з’явилося. Я маю на увазі кіно як сейсмограф, що здатний не лише фіксувати духовний стан країни, а й іноді передбачати тектонічні зсуви у громадській свідомості і навіть у державному устрої. Ані далекий приклад італійського неореалізму, що підтвердив за рік–два оновлення на Аппенінах, а потім і в усій Західній Європі; ані близький приклад румунської «нової хвилі», де цілий пласт нового кіно з’явився на тлі ще більшого занепаду, ніж в Україні, для нас не стали прикладом. Кіно в Україні за 20 років незалежності так i не народилося. Проте стало ясно, що у цьому не винні ні москалі, ні американці. Проблема українського кіно, як з’ясувалося, — це самі українці.

Якщо спробувати перерахувати поодинокі здобутки у цій галузі, що сталися протягом останніх двох десятиліть, то варто нагадати, що вийшло останнє, нерівне, проте зворушливе полотно українського поетичного кіно — скандальна стрічка Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

Ми трохи затвердилися на великих міжнародних кінофестивалях: стрічки Тараса Томенка і Мирослава Слабошпицького пройшли помічено у короткометражному конкурсі Берлінського кінофестивалю. У Канні трофеї у такому ж конкурсі виграли спочатку Ігор Стрембіцький, а потім Марина Врода, спровокувавши таким чином розмови у міжнародних кіноколах про Україну. За доволі короткий термін компанія Sota Cinema завоювала авторитет провідної вітчизняної компанії, стараннями якої Україна у рамках міжнародних копродукцій засвітилася на тих самих великих фестивалях і вперше змагалася за Каннську пальмову гілку: маю на увазі стрічку Сергія Лозниці «Щастя моє». На сьогодні, на моє переконання, це найкращий фільм про сучасну Україну, де, серед іншого, порушується тема національного прокляття.

До головного кінофестивалю країни виросла «Молодість», що починалася як невеличкий форум студентського кіно. І з’явився Одеський міжнародний кінофестиваль як другий полюс національного фестивального руху.

Потихеньку налагоджується школа вітчизняного кінодубляжу. І це все, що мені спадає на думку.

2. Я, на жаль, не так пильно слідкую за усілякими законопроектами щодо кіно. Тим більше, що традиційно в Україні далі балачок справа не заходить. Прикро, що за останні 20 років ми спочатку створили, а потім фактично втратили профільну пресу: наразі ми не маємо ані спілки кінопреси, ані видань про кіно. Найголовніший з них — часопис «КІНО–КОЛО», закрився, здається, років п’ять тому. Після того, як Україна погодилася взяти участь у зйомках фільму Йоса Стеллінга «Душка», а потім чиновники Мінкульту просто відмовилися перераховувати внесок у цю копродукцію, ми завоювали славу таких собі шахраїв на Заході — людей, що не дотримуються обіцянок навіть за наявності підписаних угод. Ситуацію частково виправляє діяльність компанії Sota Cinema, яка працює із кількома великими західними компаніями і має репутацію надійного партнера.

Дотепер, попри обіцянки чиновників, не видано колекції української кінокласики на DVD. Фільми Довженка і Параджанова простіше придбати за кордоном, у тому числі в Росії, ніж в Україні.

http://umoloda.kiev.ua

Напишіть відгук