sercja_patriotyzm_04072011Кілька років тому польське міністерство культури та національної спадщини запустило в інтернеті освітній веб-сайт для 4-5 річних дітей, який допомагає юним полякам засвоїти стандарти рідної культури. Тут діти можуть в ігровій формі помандрувати теренами Польщі, довершити художні полотна Яна Матейка і допомогти Фридеріку Шопену скомпонувати музичні твори…
Будь-яка держава потребує свідомих громадян, для яких патріотизм є особистою моральною потребою. Як правило, ця чеснота не успадковується генетично, вона формується внаслідок виховання. Патріотизм — це той чинник, який об’єднує населення країни в одну націю, він є запорукою розвитку держави.

Як виховують патріотів за кордоном

Чому всі поляки з гордістю промовляють: Jestem Polakiem? Бо польська держава дбає про патріотичне виховання своїх громадян ще з дошкільного віку. Уже в садочку там навчають дітей поважати державні символи — гімн, герб, прапор. Будучи у Кракові, я з білою заздрістю спостерігала, як екскурсоводи та вчителі водили до пам’ятників і музеїв численні групи школярів, прилучаючи їх до національної культури і виховуючи таким чином патріотів. Уряд Польщі розробив і впроваджує розраховану на молодих людей програму «Патріотизм завтрашнього дня», за якою місцева влада організовує дні національного прапора, в аудіо- та відеороликах розповідає про досягнення країни і заохочує молодих поляків розбудовувати рідну країну, а не їхати за кордон.

Три чверті американців пишаються належністю до своєї нації, майже половина американських родин прикрашають свій будинок національним прапором, 9 із 10 американців відчувають гордість, коли лунає їхній державний гімн. Хоча в Америці немає спеціальної державної програми з виховання патріотизму, але патріотичним духом там просякнуте все життя. Любити рідну країну в США привчають з пелюшок, і в цьому ключі працює все суспільство — родина, школа, виші. Державні символи пропагують американські ЗМІ та кіно, у країні діють численні скаутські та молодіжні патріотичні організації. Є в Америці й День патріота.

У Японії закон про освіту зобов’язує вчителя самому бути патріотом і прищеплювати учням молодших класів почуття патріотизму і національної гідності, а виховання любові до своєї країни названо головною метою навчання у школі. Японці демонструють свій патріотизм не лише офіційно, а й у будь-якій товариській компанії.

Китайці теж зберігають свою національну культуру, хоч де б вони були. Патріотизм у них виховують «правильним» викладанням історії, за яким Китай — велика держава і найдавніша цивілізація, яка подарувала світові практично все (китайці стверджують, що і в Другій світовій війні вони перемогли!); важливим аспектом патріотичного виховання в Китаї є формування образу ворога з його сусідів і всієї західної демократії.

У Російській Федерації патріотичний аспект виховання молоді є наріжним каменем державної ідеології. Президент РФ Владімір Путін заявив: «Без патриотизма, без национальной гордости и достоинства русский народ потеряет способность на великие свершения». Уряд Росії щороку розробляє програми виховання патріотів, підтримки російської мови, боротьби з «фашизмом» та «нацизмом» тощо, щедро їх фінансує. У РФ діє близько 2000 організацій з військово-патріотичного виховання молоді. Польська Gazeta Wyborcza стверджує (http://set info. ru/news/v_polshe_nazvali_patrioticheskoe_vospitanie_v_rossii_terrorizmom_2014-10-31), що під виглядом дитячих оздоровчих таборів у країнах СНД (Бiлорусі, Вірменії, Молдові, Казахстані та Киргизстані) російські спецслужби фактично облаштовують центри з підготовки майбутніх терористів. А координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук переконаний, що аналогічну діяльність російська влада свого часу розгорнула також у Криму й на Донбасі, результатом чого, власне, стала поява «ЛНР» і «ДНР».

В освітніх закладах Криму, який сьогодні вже живе у правовому полі РФ, усі предмети, пов’язані з Україною, ліквідували, підручники, видані в Україні, замінили російськими. Ось такий він своєрідний російський патріотизм…

«Патріоти» в українській школі

Війна на Донбасі не в останню чергу сталася через те, що всі роки незалежності там у школах не проводили національно-патріотичного виховання. Навпаки, місцева влада виділяла чималі кошти на виховання містечкового, регіонального патріотизму, який заперечує патріотизм український. Так, Луганська облрада спрямувала 10 мільйонів 570 тисяч гривень на втілення програми «Патріот Луганщини», розрахованої на 2011—2014 рр. У цій програмі — традиційні для Донбасу теми з консервації «совка»: «Молодая ґвардія», «вєлікая Побєда», російсько-українська дружба, «Зарніца»… А загальноукраїнських цінностей — нуль.

Я сподівалась, що останній рік війни підштовхне педагогів Луганщини навчитися на своїх помилках і почати, нарешті, виховувати українських патріотів. Але, побувавши місяць тому на «круглому столі» «Патріотичне виховання учнів в умовах українських реалій», яке організував Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (ЛОІППО) в рамках міжнародної виставки «Сучасні заклади освіти — 2015» (Київ), зрозуміла, що патріотів на Луганщині й надалі виховують російською мовою. Знову та ж «Молодая ґвардія», рекорд Стаханова, екскурсії до меморіальних комплексів на честь боїв часів ВВВ, зустрічі з ветеранами тієї війни…

Доповідачі цього «круглого столу» жодним словом не обмовилися про необхідність краєзнавчої роботи у школах області з дослідження численних стародавніх поселень запорізьких козаків і селян на теренах Луганщини, історії чумацтва, Голодомору.

Щодо формування загальноукраїнської ідентифікації — цікавою була інформація директора школи № 6 Сіверськодонецька (сьогодні це місто формально є центром підпорядкованої Україні частини Луганської області) Лариси Волченко про виховні заходи на тему: «Чи був Голодомор геноцидом українського народу?». Отож керівництво цієї школи й досі ставить під сумнів те, що ще 2006 року визнала ВР України.

Останній рік переконав нас у тому, що саме луганська освіта виховала багатотисячні банди терористів. І зовсім не дивно, що професор Ольга Сухомлинська, дочка видатного українського педагога Василя Сухомлинського, на одній із недавніх конференцій запитала проректора того ЛОІППО Ольгу Касьянову: «А де ж ті патріоти з Луганщини?». Пані Касьянова тоді не знайшла відповіді, а вже в колі своїх колег сказала: «Я довго міркувала над цим питанням, і тепер знаю, як на нього відповісти: ці патріоти є, і всі вони тут, у цій аудиторії!». Тут уже, як кажуть, без коментарів.

Справді, різним є бачення патріотизму в наших педагогів: в одних — українське, а в інших — совдепівське. Серед численних працівників Луганського ОІППО, наскільки мені відомо, лише одна — доцент Ольга Максименко — викладає свої дисципліни державною мовою. А багаторічний ректор цього закладу, доктор педагогічних наук, заслужений працівник освіти України Тетяна Сорочан під час педагогічних форумів частенько вголос ностальгує: «Такой Союз развалили!..»

Очолюваний народним депутатом України Віталієм Курилом Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, евакуйований до Старобільська, так і не зробив висновків щодо потреби навчання державною мовою, і його студенти, в основному, вихідці з україномовної Слобожанщини, досі змушені вчитися переважно мовою країни-окупанта.

Київ і довкола

Доля мене закинула на Київщину, і тепер я маю можливість уже тут спостерігати за навчально-педагогічним процесом. Із приємністю констатую, що у своїй більшості вчителі столичної області виховують учнів належним чином. Але подеколи трапляються й прикрі випадки. Одна з учителів-методистів навчає дітей правильно вживати велику і малу літеру. На дошці — зображення листівок iз написами: «З Днем Перемоги!» і «З 8 березня!». Запитує в дітей, яка листівка оформлена неправильно. П’ятикласник тягне руку і каже, що це перша листівка, бо на ній зображено георгіївську стрічку. Учитель пояснює: ні, неправильно оформлена друга листівка, бо на ній слово «березня» слід писати з великої літери, адже це назва свята. Мені хотілось зааплодувати тій дитині, а от учителька на моє зауваження після уроку вiдповiла: на її заняттях не повинно бути ніякої політики…

До сьогодні чи не в кожній школі Київщини проходять уроки вшанування «воїнів-інтернаціоналістів», «афганців», а в одній зі шкіл завуч з гордістю розповіла мені про захід, на який вони запросили ветерана війни в Чехословаччині (!). Як бачимо, шкільне керівництво досі вважає героями радянських окупантів, які, встановлюючи танками лояльні до СРСР політичні режими, впродовж 1979—1989 років знищили в Афганістані 1,5 мільйона, або 10 відсотків, тодішнього населення країни (старих, жінок та дітей) а в серпні-вересні 1968 року вбили 108 і поранили понад 500 мирних мешканців Праги.

Викладач одного з коледжів на Київщині розповідає студентам, що Іван Мазепа був «типовим пристосуванцем» — завжди ставав на бік сильного. А вчителька історії в сільській школі ще рік тому переконувала учнів у тому, що Мазепа — зрадник і правильно на нього було накладено анафему, а ось сьогодні (очевидно, під впливом подій на Донбасі) вирішила, що він — герой.

Я не маю інформації про те, чи перебудувались таким же чином її колеги на підконтрольній Україні Луганщині, утім донедавна вони переконували своїх вихованців, що Бандера та УПА — вороги українського народу.

В одному з інститутів столичної області сьогодні викладає «внутрішньо переміщений» професор із Донецька, який заявляє на своїх лекціях, що саме Янукович — наш Президент. А харківські вчителі досі відвідують військово-патріотичні семінари в Росії.

Напередодні Дня перемоги у Великій Вітчизняній війні (я не обмовилася!) всіх без винятку старшокласників Білої Церкви, починаючи з 8-го класу, педагоги водять на перегляд фільму «Незламна». Цей російсько-український фільм, який почали робити ще за Януковича, профінансований, в основному, Україною (вона виділила 3,9 мільйона доларів, Росія — 1,1 мільйона). На перший погляд, він про кохання і мужність української жінки-снайпера родом із Білої Церкви. Мало хто помітив, що кінокартина приправлена пропагандистським російсько-імперським соусом: в українців і росіян одна земля, ми один народ, у нас одна історія, а отже, в нас мають бути одні герої. Мало хто помітив і антиамериканський підтекст картини (такий актуальний для російської візії війни на Донбасі!). Але те, що ці меседжі російського режисера мало хто помітив, означає одне: країна без ідеології природно підпадає під вплив ідеології іншої, навіть ворожої до неї держави!

Стара «нова» програма Міносвіти

Що вже говорити про пересічних педагогів, коли мiнiстр освіти Сергій Квіт минулої осені наказав скасувати обов’язкове вивчення української мови, історії України та філософії у вишах. Уявімо, кого вони випускатимуть. Саме знання мови та історії свого народу робить нас не гостями, а господарями власної землі, а філософія вчить аналізувати життєві явища та ідеї і продукувати власні в будь-якій галузі. Добре, що піднялась громадськість і виборола право цих предметів надалі бути обов’язковими. Але пан Квіт — не якась там приватна особа, а представник держави в надзвичайно важливій гуманітарній галузі!

Наше Міносвіти щойно затвердило Концепцію національно-патріотичного виховання дітей та учнівської молоді на 2015—2019 рр. (уже п’яту за часів незалежності), яка спирається чомусь не так на принцип національної спрямованості виховання, а на принцип полікультурності, що полягає у формуванні в дітей толерантного ставлення до відмінних від українських ідей та цінностей.

Ще за міністра освіти Табачника зі шкільної програми було вилучено кращі художні твори про Голодомор — Василя Барки «Жовтий князь» та Уласа Самчука «Марія», а також вірш Володимира Самійленка «Патріот». Нема сумніву, що ці твори є важливими для формування української національної ідентичності. Уже понад рік Табачник не є міністром, а вивчення цих творів так і не поновили. Тож закономірно постає питання: чи є патріотичною й нинішня влада?

Безперечно, в умовах повномасштабної гуманітарної агресії з боку РФ, яка ставить за мету знищення ідентичності української нації (що є стрижнем української громадянської нації та Української національної держави), Україна потребує своєї системної україноцентричної політики. За словами правника Володимира Василенка, всі розвинені країни спираються на націоцентричний світогляд у формуванні своєї політики, тому без побудови Української Духовної Стіни нам не зберегти свою державу. І ніякий «європейський вал» Яценюка без «стіни духовної» не захистить наших кордонів.

А ще нам конче потрібна люстрація в педагогічних лавах. Подекуди відділи освіти досі очолюють колишні слухачі Вищої партійної школи, секретарі, методисти та інструктори райкомів комсомолу. Вони є носіями радянського менталітету і мінятися не збираються. Повчальним у цьому плані є досвід Августина Волошина, який, ставши в 1939 році Президентом Карпатської України, найперше здійснив освітню реформу, призначивши вчителями шкіл у цій республіці своїх колишніх студентів. Професор Ужгородської вчительської семінарії тоді не лише навчав, ак й виховував своїх учнів патріотами, тому саме їм хотів довірити цю стратегічно важливу державну справу.

А сьогодні поки що директор однієї зі шкіл Краматорська (це місто ще під контролем України) викликає на «килим» свою колегу й наполегливо рекомендує їй припинити публікувати патріотичні матеріали на своїй сторінці у «Фейсбуці», бо вони, мовляв, ображають почуття інших учителів школи (чимало з тих ображених учительок за гроші сепаратистів минулого року своїми тілами робили «блокаду» воякам Нацгвардії, із-за спин цих жіночок тих розстрілювали).

Нонсенс, але досі звання заслуженого вчителя і вчителя-методиста часто носять ті, хто взагалі не гідний називатися українським педагогом, адже ненавидять Україну і цієї ненависті навчають дітей. Ось які дива можливі в державі без власної ідеології…
Ірина МАГРИЦЬКА, “Україна молода

Напишіть відгук