З гумором про політичні партії в Україні
Україна має багатопартійну систему. На 1 січня 2020 року в нашій державі, за даними Мінюсту, було зареєстровано 349 політичних партій. За цим показником нас вважають європейськими лідерами. Але в даному випадку така велика кількість чомусь не перетворилася на хорошу якість. Скоріше – навпаки. Згідно з останніми даними Центру Разумкова, близько 72% українців не довіряють своїм політичним партіям, а їх членами є лише декілька відсотків наших співвітчизників. Тернопільщина не стала винятком. Більшість мешканців нашого патріотичного краю проігнорувала вибори до органів місцевого самоврядування, які відбулися 25 жовтня 2020 року. Навряд чи це сталося внаслідок коронавірусу, як нас у цьому намагаються переконати.
Чому українці розчарувалися у своїх політиках? Національне пробудження і проголошення державної незалежності України було заслугою демократичних рухів, започаткованих інтелігенцією в перебудовні роки. Вони виконали свою історичну місію і щезли з політичної арени. На їх місці появилися політичні партії, здебільшого створені для задоволення потреб бізнесу, в тому числі кримінального. Останні майже нічого доброго для людей не зробили. Щоб приховати свою ідеологічну невизначеність, десь половина діючих партій змінювала назву, а серед найвідоміших політиків важко знайти таких, які би за своїми переконаннями по декілька разів не продавалися прямо протилежним партіям чи кланам. Наша бізнесово-політична еліта на практиці не визнає загальнолюдських принципів, через які би не можна було переступити. З іншого боку, чим більше політичних партій, тим менше голосів виборців знадобиться для того, щоб перемогти своїх конкурентів, тобто легше обманути простого українця. Адже за таких обставин йому важче визначитися хто з кандидатів більший негідник.
А як у передових демократичних країнах?
Із середини XIX століття для США характерна двопартійна система. Там домінують дві великі партії, регулярно змінюючи одна одну при владі. Це Демократична та Республіканська партії. Вони незмінно перемагають на президентських виборах і контролюють Конгрес Сполучених Штатів. Схожа ситуація у Великій Британії, де політична боротьба ведеться між трьома великими партіями: Консервативною, Лейбористською і партією Ліберальних демократів. Як відомо, ні американці, ні англійці не страждають від цього.
Трохи історії.
Моральні авторитети у слов’ян завжди були далекими від влади. Серед сучасних українських політиків немає людей, яких можна було би вважати совістю нації. В наших умовах висока моральність людини зменшує її шанси на успіх. Коли відому українську письменницю
Ліну Костенко запитали: «Чому ви, така розумна й порядна, не хочете піти в
політику?», то вона відповіла: «З цієї ж причини». До речі, Ліна Костенко переконана, що українська політика мало чим відрізняється від проституції.
Щоб краще зрозуміти сутність більшості політичних партій України, варто прочитати найвідоміший роман англійського сатирика Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера», який уже кілька століть захоплює читачів і в якому яскраво й дотепно висміюються людські та суспільні вади. Там йдеться, що у міфічній країні Ліліпутія існували дві ворогуючі партії, члени яких відрізнялися висотою каблуків. Хто не міг визначитися, носив одночасно взуття на різних каблуках. Ліліпутія тривалий час вела жорстоку війну із сусідньою імперією Блефуску. Обидві країни сповідували принципово різні ідеології: в одній розбивали варені яйці з гострого кінця, в іншій – з тупого. Схожа «ідеологічна війна» відбувається в нас.
Де світло в кінці тунелю?
Яскравий приклад боротьби з фальшивою партійністю продемонстрував відомий чеський сатирик Ярослав Гашек, заснувавши у 1911 році політичну партію Повільного прогресу в межах закону. Вони пародіювали усі інші партії. Їхнє гасло: «Не вибирайте нас». Це допомагало чехам не заблудитися у партійних хащах. То може нам варто щось схоже створити в Україні і з допомогою гумору й сатири трохи очистити політичну арену? Адже те, що стало смішним, перестає бути небезпечним.
І насамкінець.
Пам’ятайте, що влада ніколи добровільно кращою не стане. І не мають вирішального значення прізвище президента, прем’єра чи спікера та назви політичних партій, які їх підтримують. Потрібен насамперед громадський контроль за діяльністю всіх без винятку гілок влади – від проголошення незгоди до акцій громадської непокори.
Журналістам хочеться побажати, щоб вони не зрікалися свого статусу «сторожових псів демократії», частіше ставали на захист простих людей і не боялися критикувати владу, в тому числі місцеву.
Орест ЗВАРИЧ.
Хочете отримувати новини в месенджер? Підписуйтеся на наш ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛ чи долучайтесь до нашої групи у Вайбері Ми є також в Instagram , у facebook та whatsapp
