Цими вихідними відбулися урочистості з нагоди 50-річчя архієрейської хіротонії та 45-річчя перебування на київській кафедрі Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Як розповідає релігієзнавець Андрій ЮРАШ, за 1024 роки існування київської кафедри її очолювали включно з Патріархом Філаретом 98 осіб у сані митрополита. Якщо говорити мовою статистики, то на одного предстоятеля припадає 10,5 року. А тут майже півстоліття! (Досі рекордом вважалося перебування Святого Кирила ІІІ у ХІІІ столітті — 34 роки.) Це — два покоління єпископів! Й обидва митрополит Філарет поставив і висвятив. Це — взагалі два покоління, якщо вважати, що продуктивний вік — 20—25 років, коли вже є природне відтворення! Це — дві епохи: радянська й українська! Так що за будь-яких оцінок Патріарха Філарета він — уже одна з ключових постатей в нашій історії та історії Української церкви.
Тепер про оцінки.
— Святійший очолив кафедру в середині 1960-х, — продовжує Андрій ЮРАШ. — То був чи не найтяжчий період — відбувалися великі гоніння. Та йому вдалося зупинити процес ліквідації всіх церковних структур на території УРСР. А коли з’явилися можливості для лібералізації, започаткував кілька безпрецедентних за весь післявоєнний період ініціатив. Зокрема, відновив видання «Православного вісника», тоді ще як єпархіального видання у Львові, а 1971 року переніс його до Києва й зробив офіційним органом Українського екзархату РПЦ, що завжди друкувався українською. Видав перші україномовні молитовники. В 1970-х почав активно впливати на життя Російської православної церкви, перетворивши київську кафедру на чільну і впливову в усіх відношеннях. Невипадково ж претендував на посаду очільника РПЦ, коли Патріарх Пімен помер.
Що ще важливо. Святійший Владика має здатність адекватно сприймати ситуацію й відповідати вимогам часу. Наприкінці 1980-х він зустрівся з кількома викликами — відновленням УГКЦ та появою автокефального руху — й прийшов до формули, як можна максимально гармонізувати церковні відносини в майбутній незалежній Україні. Ще в 1990 р. домігся від патріарха Алексія ІІ незалежності в управлінні. А згодом заговорив про автокефалію. На мою думку, саме завдяки позиції патріарха Філарета, якого, до речі, й прихильники, й супротивники справедливо називають незламним, у другій половині 1990-х і далі, в 2000-х, ідея автокефальної церкви в Україні не стала маргінальною, а перетворилася на магістральну в будь-яких суспільно-політичних розкладах. Бо, на превеликий жаль, автокефальний рух, що виник наприкінці 1980-х, і УАПЦ продемонстрували традиційну українську хворобу — брак менеджменту й повну неузгодженість дій.
— Познайомився з Патріархом Філаретом, коли він відповідав за підготовку й проведення 1000-річчя хрещення Руси-України, — згадує перший президент України Леонід КРАВЧУК. — Час був непростий. Однак я ще тоді зрозумів, що він стоїть на проукраїнських позиціях. Крім усього іншого, було очевидно, що Святіший — блискучий теолог, філософ і перекладач. (Переклав кілька десятків богослужбових книг і праць Святих Отців. — Ред.) Таким він і залишився. І нині Патріарх як мудрий пастир нас застерігає, що суспільство з високими технологіями, але без моральних цінностей, неодмінно переживатиме кризу.