Русилів. Мабуть, одне з тих місць, яке мені не набридне ніколи. Вперше я потрапив сюди в квітні 2011 року, коли показував мандрівникам чудеса нашої Тернопільщини. Відтоді – я в нього закохався. Їздив сюди з сім’єю, з родиною, з туристами, наодинці…
Тут дуже гарна природа. Мальовничий, червоно-зелений каньйон, порослі мохом кам’яні розсипи, безмежна кількість водоспадів. Одні джерела пишуть про 15, інші – подають цифру 20, місцеві ж кажуть – біля двохсот. Залежно, як рахувати.

От і я вирішив перевірити свої математичні здібності.
Взяв квиток, зібрав наплічник і гайда на ранковий автобус. До самого Русилова доїхати громадським транспортом просто нереально. Тому виходжу десь у полі, не доїжджаючи зо 3 км до с. Соколів.

Дорога веде на зустріч сонцю, яке тільки-но показало свої перші промені, освітлюючи все навколо під незвично гострим кутом.

12605523_970151699688845_4621827018633368329_o
Здавалося, що я перемістився у часі на тисячі років вперед. Красивий постапокаліптичний пейзаж: безлюдна багряна пустеля, промерзлі сліди давно зниклих машин, вигоріла трава; кристали інею, що зникають в ту ж мить, коли на них падає промінь…

12593819_970151789688836_6219816999195777786_o
886801_970151686355513_4566754842539831017_o
Сонце піднімалося все вище. На горизонті з’явилися перші хатки.

12633716_970151889688826_8713560443465832644_o
Нереальний марсіанський пейзаж змінюється на буденний сільський колорит. Від різкої зміни декорацій приходжу до тями і згадую, чому я тут. Іду вздовж потічка у пошуках «першого» водоспаду. Ось здається й він.

12615548_970152013022147_2275795881784723694_o
Зробив кілька кадрів – продираюся крізь джунглі далі. Виявляється – «гуляти» каньйоном Русилівського потічка не так вже й просто. Схоже – до мене тут раніше ніхто не ходив. Долаючи зарослі й котячись крутосхилами добираюся до «другого», а потім і до «третього», «четвертого»… Їх і справді тут багато!

12513671_970152229688792_1433279791392382811_o
12633649_970152403022108_5175742973135382214_o
Так на «чотирнадцятому» я зрозумів, що більшість з них я досі не бачив. І дійсно, прогулюючись по стежці вздовж каньйону, можна помітити лише 5, максимум 8 водоспадів. Вже починаю збиватися з рахунку. Важкувато після дванадцятиметрових каскадів, правильно порахувати «полуторки».

Чим далі в ліс – тим більші й ширші водоспади. Хащі вже не турбують, але небезпечно круті урвища не дозволяють підійти ближче до води.

12628543_970153023022046_3681625588914868429_o
12592341_970153179688697_111501392137384349_n
Куди пробились сонячні промені – вода, дерева, все навколо грає сотнями різноманітних кольорів.
12628446_970152009688814_7810912360188354058_o
12622192_970152323022116_2340171139647875209_o
В темних закутках – рослини досі вкриті інеєм
12640331_970152109688804_8164843840968218130_o
А вода застигла різнобарвними крижаними скульптурами.
12646744_970153043022044_1890481834654768764_o
Так крок за кроком, водоспад за водоспадом, доходжу до «останнього». По моїм підрахункам – двадцять четвертого водоспаду на Русилівському потоці.
12615675_970153313022017_5422288455676742010_o
Всі каскади залишились позаду. Переді мною останні кам’яні розсипи вздовж замерзлих берегів і зникає струмок під кригою, яка повністю скувала стару Стрипу.
12657192_970153493021999_3500626621662019424_o
Тут вузький скелястий каньйон потрохи зникає і виводить мене на зручну сонячну галявину, де можна і накрити обідній стіл. Вдосталь насолодившись чаєм з бутербродами – рухаюсь далі, вверх по течії Стрипи. Схили каньйону вкриті лісами і нагадують гори. В долині – досить широка лука.
12513587_970153613021987_8428889522906533523_o
Іду вздовж річки в пошуках кладки, десь вона тут була 5 років тому. По кризі щось не дуже хочеться, тим паче, що криги все менше і вже чути, а подекуди й видно, як біжить по руслу вода. Знаходжу натоптану стежку, яка мене приводить на ту саму, щоправда оновлену, кладку.
12615221_970153746355307_9163162521655538705_o
Видно – стару змило водою. Та це й не дивно. Адже кількома метрами вище, бурлить справжня гірська річка Вільховець. Затиснута між високими пагорбами, вона несе свої води крізь густий ліс
12508995_970154149688600_6532437445437183609_n
і зі всієї сили врізається в Стрипу. Зледеніла хитка кладка, бурхливий потік під нею… Щось не хочеться туди ступати. Хоча, це лише у страху великі очі. Кілька обережних кроків, і я на іншому березі. Стежка веде далі попри Вільховець та переростає в стару лісову дорогу. Здається от-от вийду до цивілізації. Проте дорога виявилась літньою і «пішла» вбрід через воду.
12622289_970154349688580_6779438868962846020_o
Довелося довіритись внутрішньому компасу і шукати інший шлях. Починаю досить крутий підйом через густі зарослі, сподіваючись вийти на більш-менш відкриту галявину і знайти хоч якийсь орієнтир. За кілька хвилин я дійшов майже до вершини пагорбу і натрапив на стежину, яка привела мене прямісінько до Новосілки. Ліс закінчився і переді мною відкрився чудовий краєвид на долину р. Вільховець та на кінцевий пункт моєї мандрівки – Язловецький замок-монастир.
12657280_970153819688633_5154595421696042237_o
Ноги самі котилися сонячним схилом все ближче до замку. Підійшовши впритул до замкової гори виявилось, що і тут стежина зрадила мене і знову втекла через річку у ліс. Нічого не поробиш – братиму замок штурмом. Ох і не легко, скажу я Вам, приходилось воякам, котрі були вимушені штурмувати такого роду фортеці. Два кроки вперед, земля втікає з-під ніг, крок назад і все спочатку. Так потроху, крок за кроком, добираюся до замкового муру. Чому ж він такий високий? Закрадається думка: «В обхід?». Та ні. Шукаю місце, де б зручніше перелізти. Зібрав залишки сил – і ось я на фініші. Змучений, весь в болоті і задоволений по самі вуха. Позаду половина дня і майже 14 кілометрів вражень. Попереду – дорога додому…
12593980_970154879688527_745591214587702028_o
На цьому можна було б і завершити свою розповідь. Викласти її на форумі чи в соцмережі, зібрати N «лайків» і тішитися з того, що я зробив свій вклад у розвиток туризму на Тернопіллі. Але… Є і зворотній бік медалі. Я розповів лише те частину, яку очікує побачити кожен, хто повторить цей маршрут. Проте реальність така, що потрібно докласти ще чимало зусиль, щоб все так гарно складалося, як в моїй розповіді.
Попрошу дітей, вагітних, особливо вразливих осіб та людей з неврівноваженою психікою
далі не читати і не переглядати наступний матеріал!!!
Тепер я розповім про те, що залишилося за кадром. Вся справа в людях. І не лише в туристах. Так, звісно бувають такі горе-мандрівники, котрі залишають по собі слід, який не тільки «ріже око», а й забруднює довкілля.
12640346_972245069479508_5339862687527266565_o
Проте навряд мандрівники приносять із собою цілі мішки зі сміттям, будівельні відходи та автомобільні шини!
12697116_972244739479541_9032193366002160102_o
12697300_972244846146197_3831857488448532379_o
Русилівський потік в межах населеного пункту недоступний не лише через густі зарослі, а й через величезні звалища сміття, які, здається, збираються тут з покоління в покоління!
12697054_972244866146195_1757165504915998665_o
Пластикові й скляні пляшки, битий посуд, іржаві бляшанки та балончики, різноманітні упаковки від продуктів харчування, залишки взуття, одягу та інший ширвжиток… Ви плануєте ремонт? Завітайте в Русилів! Там в річці Ви знайдете все необхідне: мішки з-під цементу та шпаклівки, монтажну піну, лінолеум, будівельну сітку. І все це в необмежених кількостях!

Блукаючи помийною ямою в пошуках водоспадів проскочила на мить думка, що тут і не хитре діло трупа знайти… НАХЕРА Я ТАК ПОДУМАВ?!!! Вибачайте – важко підібрати інші слова! На «сході» й не такого надивився, але я не міг його фотографувати – боявся “бекнути”. Проте він сам потрапив в кадр. Це я помітив, переглядаючи світлини на великому моніторі. Наступний знімок так і називається: «Знайди кота».
12622398_972244802812868_1467033937816889358_o
Як в таких чистих і доглянутих хатках можуть жити люди з такими «брудними» руками?
12622398_972244932812855_3080178200118922788_o
Будівлі, які Ви бачите на фото – якраз навпроти звалища. Городи примикають майже до самої річки. Туристи явно не могли там насмітити. Де закінчуються хатки – там закінчується і сміття. Принаймні найбільша його частина. Для порівняння викладаю фото водоспадів, які знаходяться трохи далі від села.
12322775_972245229479492_1168809230049533144_o
12628468_972245326146149_5142442850877015982_o
Поодинокі пластикові пляшки, які могли тут залишити як «відпочивальники», так і течія їх запросто сюди могла занести від села. Але факт залишається фактом. Сміття, м’яко кажучи, забагато. І треба з тим щось робити. Терміново!

Русилів. Вперше я потрапив сюди в квітні 2011 року, коли показував мандрівникам чудеса нашої Тернопільщини. Їздив сюди з сім’єю, з родиною, з туристами, наодинці…
І хочу приїздити сюди знову і знову, І хочу показувати його красу туристам і своїм майбутнім онукам. І саме тому я маю велике бажання навести порядок на невеличкому клаптику землі та в головах місцевих жителів, котрі нищать свою землю, не задумуючись про майбутнє своїх дітей і бідкаються через країну в якій вони живуть.

Прошу відгукнутися представників громадських організацій, ЗМІ, правоохоронних органів, органів влади від сільського голови Русилова до голови ОДА, представників департаменту розвитку інфраструктури, транспорту та туризму ОДА, департаменту екології та природних ресурсів ОДА, департаменту охорони здоров’я та просто небайдужих людей.

Маю намір розчистити Русилівський потік, щоб не було соромно приводити сюди дітей на відпочинок. Буду вдячний за Вашу допомогу у цій добрій справі.

До нових подорожей.
Олександр Захарченко.

forum.te.ua

Напишіть відгук