Сотні народів, котрі населяють територію Росії, у переважній більшості мають закарбовану в генах і живлену звичайною історією пам’ять про те, що захоплення чужого, розбій, напади на сусідні народи повинні приносити прибуток. Бо в чому ж тоді в сенс? Замість працювати, пішли, забрали, повбивали, обклали даниною решту й живемо далі. Проїли, стало мало – пішли ще раз кудись. Середньоазієць Батий на чолі сотень тисяч предків теперішніх громадян РФ десь там аж до Західної Європи, було, дійшов. Приблизно до тієї ж межі, яку росіяни вже на чолі з кавказцем Джугашвілі знову визначили як колоніальну власність (тут грає роль не географічна точність, а принцип).
Росіяни, історично нездатні обійтись тим, що дала природа, знову посунули на Захід (на Сході обмежив Тихий океан). І захопили Крим і частину Донбасу – омріяні оази, багаті землею, кіньми і людьми, що ведуть осідле господарство. Проте далі сталося те, що називаю “когнітивним дисонансом”. Замість прибутку в вигляді данини в якихось куницях чи гривнях, росіянам доводиться утримувати поневолені землі за власний рахунок!
У голові біля 90% росіян генетичний код абрека-кочовика поки що не дає місця громадянину світу, в якому вже живе решта народів. І росіяни стали справедливо обурюватися: де перемога, де куниці, гривні, коні і жінки? Натомість з “їхньої” землі, захопленої ще Батиєм, періодично прилітають якісь “піндюліни”. Це й є когнітивний дисонанс.
Російська держава, як би вона не називалася, завжди була збудована за принципом війська, оскільки головною її задачею було воювати (куниці, гривні, коні, бранці…). Вона максимально централізована, а вся (безмежна) влада й відповідальність за стан речей зосереджена в одній особі – ханові, цареві, генсеку чи президентові. Від зміни назви зверхника в Росії в способові організації держави нічого ніколи не мінялося.
Таким чином, вся відповідальність за те, що орда здійснила наліт на сусідні землі, але жити стала лише гірше, автоматично лягає на “главаря”. І аби змінити такий стан речей, Росії потрібно не лише захопити чужі землі, але й відчутно покращити цим життя власних громадян. Що, з уваги на цілу низку сучасних реалій, буде зробити, практично, неможливо.
Рейтинг Путіна в росіян різко підскакував щоразу, коли вони захоплювали чужі землі або вбивали значну кількість громадян на тих землях. Але потім поступово і невпинно йшов донизу. Путін уже не зможе покращити життяч росіян “куницями й гривнями”, що могло б призвести до тривалої економічної стабільності в РФ і “вічній” вдячності росіян. Проте він може періодично – у тактичній площині – підіймати власний рейтинг черговими набігами на сусідні землі, даючи абрекам поцупити якщо не телевізор, то унітаз. Проте, очевидно, щоразу така тактика підняття рейтингу обходитиметься росіянам дедалі дорожче. Тобто, у ближчій історичній перспетиві довіра, страх і повага до царя в росіян – у стратегічній площині – буде лише знижуватися.
Що, звичайно, дало б певний шанс і Україні, якби ми хоч трохи доклали рук до відцентрових процесів у РФ й завдали орді низку нестерпних поразок. Тоді вони повернули б стріли й помсту на Кремль, а врешті-решт таки почали б боротьбу за землі й “куниці” між собою й уже на території Росії.
По суті, перенесення війни на територію агресора, спонукання елементів держави-агресора розпочати війни за “історично справедливі” кордони сіж собою, з’ясування між сотнями російських народів усіх історичних, етнічних і релігійних обід або, наприклад, хто кому має своє сміття завозити, і при цьому не зазнати нападу ядерної орди – це і є умова й спосіб вірогідної перемоги України в черговій війні з Росією. Але сама вона, без нашої допомоги, буде падати ще довго.